Як там було сказано у тому щоденнику? "Історія ходить по колу, наче цап навколо кілочка". То ж нехай граються у свою "незалежність", тим паче, що наразі цей "Рух" будується за класичною схемою спільноти фанатиків та ідіотів під проводом шахраїв.
Але, зауважу не без подиву, моє ставлення до них все ж таки змінилося у позитивніший бік. Зізнаюся, я навіть почав їм співчувати та де у чому частково погоджуватися з їхніми поглядами. Наприклад щодо того, що справжня еліта суспільства – то не багатії та парламентарі, а а професура та геніальні митці. За влучним висловом череваня з вусами – не ті, у кого у вітальні висять полотна Рембранта і Босха, а самі Рембрант і Босх, а також ті, хто, насолоджуючись спогляданням цих шедеврів, може похизуватися розумінням її естетики та обертонів. У цьому є сумна правда, позаяк картини за мільйони марок на аукціонах купують не витончені поціновувачи мистецтва, бо в них таких грошей немає й близько, а ділки-фінансисти-промисловці-партійці із напів мавп'ячим інтелектом, але розвинутим хапальним рефлексом, що силуються замаскувати мистецтвом власне розумове недотягування на еволюційній драбині до Homo Sapiens... із наголосом саме на Sapiens. Ці люди вже давно сформували замкнену напівфеодальну касту "успішних" із шістьома-сімома нулями на банківських рахунках, а усі інші, що не входять до цієї спільноти, належать до другої категорії – "службових людей". І це зовсім не залежить від суспільно-політичного устрою – однаково так і у капіталізмі, і у соціалізмі, і у монархії, чорт її забирай! Вони вірять, що це можна змінити. Я не вірю. Та поважаю їхню завсятість і готовність до самопожертви в ім'я ідеалів, нехай і по-дитячому наївних та по-комуністичному утопічних. Неймовірно, але вони майже зневажають гроші, різні фінансові оборутки, офіційну брократичну кар'єру та зовнішні атрибути "успішності" у вигляді дорогих авто, годинників, маєтків тощо! Труна не має кишень, кажуть вони з гидливою напівусмішкою. Це спонукає до роздумів…
Вусатий черевань – то їхній місцевий ватажок. У мене заплановано з ним розлоге інтерв'ю на наступному тижні, тож розповім тобі пізніше, як він відповів на мої / твої / наші (мої, інспіровані тобою?) уїдливі питання з каверзою.
Тепер стосовно того "Щоденника". Тут він також поширився зі швидкістю епідемії. Усі його читають, перечитують та жваво обговорюють. Місцеві мешканці подеякують, що той загадковий герр Хартманн мало того, що дійсно існує у природі, та ще й буцімто свого часу потрапив у радянський полон та працював на Москву, а рядові "Рухівці" напівпошепки, зі змовницькими перемигуванями, діляться один з одним легендою, що він начебто й досі живий, мешкає у Києві, а керівництво "Руху" має його точну адресу та вже рік як листується з ним особисто. Враховуючи це, а також ту обставину, що мені конче необхідний якийсь по-справжньому вибуховий матеріал, у мене зародилася шалена ідея – а що як спробувати його розшукати? Раптом він і дійсно живий? Це була б термоядерна бомба! Уяви – щойно я з'явився у Лемберзі, відразу ж зумів вивести провінційну газету на тиражі, як у Берліні чи Відні! А тираж, у випадку публікації такого інтерв'ю, гарантовано злетів би до небес.
Коротше, я маю намір зібрати якомога більше інформації про цю людину. Якщо він дійсно живий, то звідси до Києва якихось триста кілометрів. Газета б радо оформила мені відрядження, а росіяни, я певен, залюбки видали б візу, з огляду на політику "розрядки" останніх років. Ось тобі й прекрасна ілюстрація розрядки – примирення через десятиріччя! І Берлін, і Москва, гадаю, аплодуватимуть стоячи.
Я був би тобі надзвичайно вдячний, якби ти також посмикав за ниточки зі свого боку. Я маю на увазі пошук відомостей про Макса Хартманна. Ти міг би, як мінімум, спробувати сконтактувати з видавництвом "Манфуріо" та з'ясувати, де вони взяли рукопис і що вони знають про автора. Дуже-дуже прошу та смиренно схиляю голову перед центнером твоєї великодушності! Я зі свого боку вичавлю максимум зі Штефана та його начальства. Бачиш, як добре, що я почав обростати дружніми зв'язками та знайомствами з місцевими, чим берлінські сноби зазвичай пихато нехтують!
Я знаю, що ти казатимеш – що мені цинічно наплювати на державницькі ідеали, патріотизм і я у гонитві за дешевою славою та з міркувань амбіцій ладен долучитися до справи підточення кореневища власної країни, десь так? Частково, ти матимеш рацію, але не стовідсотково. Крістіане, згадай, скільки нас учили жертвувати власними інтересами заради тих ідеалів, і що? Чого ми досягли? Мені вже насточортіли ті балачки. Так, я марнославно прагну успіху у професії, хіба це погано? Тож будь ласка, облиш моралізаторство та допоможи мені, якщо матимеш слушну нагоду.
Врешті-решт, не ми, вірні служаки Райху, першими зрадили його ідеали, а він сам зрадив їх перед нами – наштампував нас, однакових переконаних державників-патріотів, наче на конвейері, а сам затріщав по швам, бо заходився пиляти гілку, на якій сидить. І оці всі гадські "Рухи", "Спілки" визволення усього чого заводно, довбані рухи за визволення пацієнтів психлікарні від дитктату лікарів, що повискакували скрізь, мов бридкі прищі на пиці незрілої демократії, – цього б не сталося, якби не "політика перебудови". Перебудова літака під час польоту, та ще дитячою командою авіамоделістів! Ти сам чудово розумієш, що незабаром настане фінал. Як саме, коли саме – чорт його розбере, але тривожне відчуття розлите у повітрі повсюди, й тут, й у столицях. Аби без війни і крові – ось єдине, чого я прагну, а у тому, що "перебудовники" врешті-решт дограються до розпаду, я вже не маю жодного сумніву. З огляду на ті тектонічні процеси саморуйнування, що нині вирують від Лемберга й до Парижа, вплив моєї крамольної статті на міць держави дорівнюватиме нулю, а я особисто з того добряче скористаюся. Відтак не відчуваю жодних докорів сумління. Не моя провина. І не моє завдання "спасати людство". На то існує Партія, Абвер, уряд та пігулки від розладів ерекції. Моє завдання – людство розважати і давати йому те, чого воно, дурненьке, хоче, а саме – смажених цікавинок із присмаком вдаваного правдошукання та викривальних сенсацій.
Ну а що стосується власне змісту "Щоденника", чи то краще сказати, у якому обсязі я вірю панові Хартманну… Важко сказати. Я певен, і це видно по тексту, що людина писала цілком відверто. Це видно по рваним реченням, перестрибуванням з однієї теми на іншу, постійним змінам настрою, хаотичним шараханням від любові до немилості по відношенню до власної держави, зрештою, по емоційній лайці на адресу тих самих біженців тощо.
Втім, чесна помилка залишається помилкою. Я готовий повірити, що Вермахт під час тієї війни подекуди, скажімо м'яко, був змушений частково дозволити собі відходити від лицарської поведінки та стандартів військової великодушності, але ж не до тієї міри, що він верзе! У чому він намагається переконати читача? Що німецькі солдати стріляли по цивільним, крали унітази та гвалтували дітей? Це традиційний набір мантр-звинувачень, що їх тисячоліттями обидві сторони у війнах закидають одна одній! Стовідсоткова тупа і примітивна воєнна пропаганда, причому створена за стандартними, невибагливими і давно всім відомими лекалами, сформульованими ще у 20-ті роки Артуром Понсонбі у книзі "Брехня під час війни". Хіба ти її не читав? Чи по іншому – хто з наших братів-журналістів її не читав і не вчився по ній, мов по підручнику, складно та переконливо брехати? Це ж класика…
Дивними виглядають його звинувачення на адресу німців як нації, особливо враховуючи те, що він і сам – швейцарський німець, а більша половина військовослужбовців, що були тоді задіяні у швейцарській спецоперації, були за народженням не німцями з Райху, а тими самими швейцарцями, мобілізованими на звільнених (окупованих?) територіях, а також чехами, поляками, хорватами і навіть тутушніми галичанами!
Навіть не враховуючи мої суто шкурні кар'єрні інтереси, я залюбки поспілкувався б з герром Хартманном хоча б з тією метою, аби з'ясувати для себе пропорцію щирості, гніву, перебільшень і цілоспрямованої свідомої дезинформації у його опусі. Особливо зараз, через сорок з гаком років після того, як усе закінчилось і закінчилось саме так. Що він співатиме пост-фактум, як вважаєш? І чим виправдовуватиме неспростовний факт переходу на сторону ворога, який ще до того ж і ганебно програв, залишивши полчища зрадників і колабораціоністів із наполеонівськими планами біля розбитого корита. Вони ж бо тоді у своїй уяві передчасно пошили собі радянські мундири "військових комендантів" Берліна, Будапешта, Праги та Відня, аж раптом спіймали феєричного облизня! Вже йшлося не про вбрання власних дуп у російські окупаційні мундири, а про їхній терміновий порятуток від посадження на кіл. А це, погодься, впливає на світогляд, переосмислення історії, а особливо на ретроградне сприйняття власної біографії як ролі у цій історії, що пішла не за тим сценарієм, на який ти розраховував.
А поза тим, життя триває. Берта вже стигла обрости приятельками, з якими заповзято пустилася обмінюватися плітками, внаслідок чого стала куди як інформованішою особою у тонкощах місцевого життя-буття, ніж я. Саме від неї я дізнався, що, виявляється, тих "Рухів за визволення" у Лемберзі аж цілих два – один український, а інший польський. Обидва вони розглядають місто як свою споконвічну історичну територію, а отже й перебувають у стані непримиренного антагонізму, який часом виливається у справжнісіньку підкилимну війну з терактами (підкидають одне одному в контори справжні гранати!), вбивствами на вулицях та написанням одне на одного численних анонімних доносів-кляуз на радість місцевому відділенню Абвера, який спекався малоприємного нудного обов'язку самостійно докладати зусиль і дбати про серйозну агентурну роботу із цими "підпільними організаціями", бо ж вони обидві завдяки зусиллям одне одного у Абверу як на долоні, а також на втіху адекватним жителям міста, котрі, хоч у переважній більшості так і не спромоглися достоту зрозуміти, чим сааме "поляки" відрізняються від "українців", проте спостерігають за їхньою гризнею з неприхованою цікавістю й азартом, як за безкоштовним аналогом футбольних змагань чи перепетіями бразильських мильних опер, та навіть (так пліткують) роблять ставки на тоталізаторі, хто кого наступним відправить на термінову особисту зустріч із Вічним фюрером.
Загалом коло мого спілкування за межами родини стиснулося до шести-семи осіб – кілька сусідів, кілька колег по редакції, розмови з якими не викливають рвотного рефлексу, плюс вищезгаданий Штефан (по-місцевому – Степан; уяви – без "о" на кінці!), котрий виявився вельми цікавим та приємним співрозмовником і зовсім не алкоголіком, а ще спортивний оглядач Карстен, що сидить у редакції навпроти мене – худющий мов жердина, веселий та якраз таки вельми питущий чоловік родом з Відня ("Чи я любитель випити?", каже він сам про себе, "Ні! Я – не любитель, я – професіонал!"), якого кілька років тому з приголомшливим скандалом поперли із рідної "Вінер Цайтунг"47 за постійні рясні пиятики, безперервні п'яні витівки та суворо заборонені сескуальні відносини з головною редакторкою, товстезним, схожим на гібона бабиськом, яка була старшою від нього на 25 років, важчою на 50 кілограмів та ще й заміжньою.