Тобто людство під час періоду занепадаючого, брудного та варварського середньовіччя певною мірою зрадило власний розум, первинне прагнення мізків до когнітивного мислення та розвитку було штучно призупинено.
Цей фрагмент з історії нашого буття також чітко доводить нам те що природні процеси еволюції це не тільки прогрес а й деградація, яка може бути зумовлена як природним так і штучними фактором, але цю безодню невігластва освітило яскраве світло промислової а пізніше й технологічної революції, процеси стрімкого розвитку практично усіх сфер діяльності та життя людини, які розпочались приблизно у XVI — XVII столітті, думаю не варто й наголошувати наскільки за цей відносно короткий період часу просунулась у розвитку медицина, наука, технології та й взагальному наше суспільство, його менталітет, світогляд, рівень знань та життя.
Як наслідок матінка еволюція не змусила нас довго очікувати, збільшивши середній вік людини близько на 20 — 30 років за такий мізерний проміжок часу як буквально два століття у порівняні зі минулими сотнями тисяч років, середній зріст людини розумної також збільшився, якісніше харчування дало змогу нашому організму отримувати більше вітамінів та інших корисних матеріалів, що стимулювало внутрішні органи до яких відноситься і мозок, більш активно та продуктивно працювати.
Так оволодівши здатністю свідомо мислити людина швидко дійшла висновку що світом керує енергія, це пояснює невгамовне прагнення наших пращурів підкорити та використати у власних цілях сонячне світло, воду та вітер, а пізніше коли людська рука добралась до таких корисних копалин як руда, нафта та газ які і є уособленням енергії, людство просто-таки зірвалось від стрімкого буму прогресу.
Хто б міг подумати що звичайнісінька первинна емоція під назвою страх, яка є властивою практично більшості живих істот, (що мають бодай крихту розуму) та є базовою у використані адже саме страх зумовлює нас діяти перед небезпекою, яка у реальному часі або у подальшій перспективі загрожує життю живого онрганізму, дав нам змогу свідомо мислити, хоча й помилково буде стверджувати що ми повністю свідомі і керуємось тільки свідомістю, все ж більшість внутрішніх процесів людини є куди глибші та прадавніші, вони зі поконвіків укорінювались у ДНК людини, свідомість лежить на поверхні і займає тільки крихітку долю нашого вкрай складного та багатогранного мозку, учені уже давно запримітили через багаточисленні досліди що імпульси які поступають у нервові тканини мозку коли ми збираємось зробити певну дію, наприклад підвестись зі стільця, роблять це на декілька мілісекунд раніше чим ми збираємось про це свідомо подумати. Звісно свідомість відіграє велику роль у нашому повсякденному функціонуванні, але є й безліч інших підсвідомих, невидимих для нас сил, які ховаються глибоко у нашому мозку та керують як нашими діями так і нашими почуттями ще зі незапам'ятних часів. Враховуючи той фактор що свідомість є відносно новим "апгрейдом" мізків людини, можна дійти висновку що свідоме мислення у відповідних моментах життя абсолютно нічого не змінить, коли ми знаходомось у ексткримальній чи некомфортній для виживання ситуації тоді нас буде мучити страх, гнів, тривога і тому подібні більш глибинні та древні почуття, причому скільки б наша свідомість у такій ситуації не твердила нам "заспокійся та спробуй мислити логічно" це анічогісінько незмінить, все ж скільки б сучасне суспільство не твердило нам (що головне це сила думки, мовляв ми люди значно вищі за інших тварин, ми керуємось тільки розумом, цінностями, лояльністю та толерантністю щодо інших), але факт залишається фактом у справді критичній, вкрай небеспечній ситуації на грані смерть практично кожна людина показує свою істинну натуру, ті жахливі та криваві вчинки на які вона спроможна у ній пробуджується той древній звір, який сотні тисяч ато й мільйони років допомагав їй виживати та благополучно продовжувати свій рід. Але й применшувати заслуги та значення свідомості також буде неправильно, адже саме завдяки ній близько п'ятдесяти тисяч років тому, коли вона пробудилась у древніх людей, почалась та сама домінація людського роду над іншими тваринами, ми різко підвелись із колін, будучи до цього слабким приматом, який тоді в плані селекції поступався безлічі іншим як хижим так і травоїдним тваринам. Отож отримавши цей чудодійний дар у вигляді свідомого розуму, людська раса як у прямому так і переносному значенні возвеличилась над іншими, собі подібними живими істотами, із жертви ми перетворились на справжніх, вічно голодних та жадібних хижаків.
На протязі десятків тисяч років здібність ясно мислити та проектувати у голові візуальну картину нашого майбутнього не змінилась, як тоді первісні люди уявляли мутну сцену зі хижаком що зловісно підкрадається до них посеред ночі та прокручували у голові перші, немов зі утроби матері ідеї як обхитрити, подолати або уникнути зустрічі із ворогом так і тепер, кожна психічно здорова людина уявляє власне майбутнє, вона проектує його відштовхуючись від власних примх та вподобань, причому психологи стверджують що мріяти, думаючи про свої майбутні звитяги є абсолютно нормально, ба більше це стимулює покращення настрою, посилює відчуття упевненості у собі та власних силах.
Для прикладу будь-який начинаючий спортсмен боксер це чи футболіст уявляє як у майбутньому долає свого суперника та підіймає титул над головою, молодий бізнесмен бачить все ще не здобуті багатомільйонні статки, а вчителька практикантка у фантазії уже бачить та відчуває як клас учнів дивиться на неї із щирим захватом та повагою сидячи за своїми партами, і ні це не просто нісенітниця зі мотиваційних книг чи відеокурсів, де нам говориться що достатньо тільки побажати і наша мрія у вигляді електромагнітного сигналу відправиться у космос, де вселенна немав антена приймає його а пізніше здійснює наші прохання. Насправді цей романтизм немає нічого спільного із реалізмом, адже насправді свідомо проектуючи бажання ми стимулюємо наш мозок до дії тобто завзятої праці, саме завдяки якій і тільки якій можна чогось досягнути, а не просто думці у вигляді прохання, відправленому кудись туди, далеко у космос до бога чи згасаючої зорі.
Раптом Мартін отямився, адже й справді побачив у нічному небі падаючу зірку скрізь пасажирське вікно автобуса який уже перетнув кордон та добирався до свого місця призначення, зі Івано-Франківського вокзалу хлопець замовив таксі у яке помістив свою набиту до завалу валізу та вказав водієві куди слід їхати. Міський пейзаж поволі зникав, натомість навколо виникали краєвиди зеленої природи, сільські домівки та практично розбиті ущент дороги (асвальт яких немов пережив атомну війну), він їхав до своїх батьків у рідну домівку яку до цього намагався покинути уже декілька разів, і знову все марно думав хлопчак, знову я повертаюсь на самий початок але ніхто не знає чи взагалі він зробив бодай один крок уперед до цього моменту.
Його шкірою пробігли мурашки, він чомусь згадав що буквально пів року тому до від'їзду у Польщу взяв номер мобільного Сюзанни у її подруги, розгулюючи тоді селищем де вони колись весело проводили дитинство, давно він не робив уже хвилюючих та сміливих вчинків, тому й було доволі лячно коли неочікувано для себе Мартін зателефонува на цей номер, звук уривчастого сигналу що символізує собою дзвінок до абонента, немов гострий барабанний дзвін ехом розлітався у його нутрі.
— Алло, хто це? "прозвучав у телефонну слухавку допитливий голос молодої жінки.
— Перепрошую а це Сюзанна? "запитав хлопець, у глибині душі щиро молячись щоб це не була вона, адже тоді йому не прийдеться з нею розмовляти".
— Так це я, але хто все ж таки мене торбує, можете будь-ласка відповісти?
— Це я Мартін... Твій друг з дитинства, ми уже давненько не спілкувались...
Що на одному що на іншому кінці слухавки запанувала мертва тиша, у Сюзанни перехватило дух, руки затряслись від хвилювання, раптом у її голові немов скажений бджолиний рій закружляло безліч запитань, думок та спогадів.
Так, у неї була сила-силенна запитань, серед яких чому він обірвав із нею зв'язок, ще тоді, дванадцять років тому назад, ( адже вона не знала що він зламав батьків телефон, ненароком упустивши його у ведро зі водою) та інші елементарні речі, наприклад як він поживає, чим весь цей час займався і тому подібне, але не було жодного сенсу це робити, натомість вона ледь тамуючи свої бурею нахлинувші почуття, спокійним голосом просто промовила.
— Рада тебе чути Мартіне, а можеш відповісти яка причина твого дзвінка, тай зрештою де ти дістав мій номер.
— Нуу... зателефонувати я вирішив просто так, врешті-решт ми вже давненько не спілкувались..."промовив він трішки зніяковілим та винуватим тоном, розуміючи що у колишньої подруги є достатньо причин щоб бути ображеною на нього" — знаєш, а може ми б зустрілись десь на днях, хоча б на трішки, посидимо, згадаємо минулі дні. "на закінчення добавив він, сам не тямлячи як наважився запропонувати їй таку ідею".
— Це звісно непогана пропозиція але...
Дівчина раптом зупинилась у своїй промові, вона була готова негайно відмовитись від можливої зустрічі, на язику уже вертілось безліч відговорок, мовляв немає часу адже дома маленька дитина про яку слід піклуватись або чоловік може не схвалити таку зустріч, але дещо пригадавши відповіла.
— А знаєш я не проти, у мене цієї неділі день народження будуть тільки найблищі мені люди, сім'я, мої та мого чоловіка батьки, брат та найкраща подруга, тому як варіант можеш також завітати, адрес нашого дому я надішлю тобі у повідомлення.
Дівчині стало лячно, у животі забурчало, метелики знову здійнялись вгору щоб досягнути сонячного світла під назвою патологія, серце було готове вирватись із грудей через хвилювання немов вона знову стала підлітком вперше закохавшись, все ще не розуміючи що це за дивне, давно забуте почуття яке перевертає світ з ніг на голову.
Так, до цього вона справляла багатенька іменин у сімейному колі, звісно із роками атмосфера чогось надзвичайного практично зникла ставши звичайним застіллям, де тебе дружньо привітають, весело заспівають символічну для цього дня пісеньку "Happy Birthday to you" та поставлять на стіл апетитний шоколадний торт, де тобі прийдеться задмухати палаючі свічки, випивка, серед якої горілка, вино та шампанське, домашні приготовлені за маминим рецептом страви, п'яні розмови та місцями гучний регіт гостей і тому подібні речі, які з часом стають банальними.
Та цього разу усе зовсім по-іншому, можливий прихід нового гостя, хлопця про якого вона так багато думала, друга із меланхолійного дитинства, спогади про яке продовжують надихати її до творчих звитяг у вигляді писання.
— Так я думав зустрітись тільки удвох...