Перша його консультація, через п'ять хвилин після знайомства, полягала у розповіді анекдоту про те, що коли дресирувальник у берлінському зоопарку сказав, що вистава призначена лише для членів НСДРП і тому всі, хто не є членом партії, повинні встати та вийти геть, то вийшли всі, крім віслюка. Очевидно, що він зовсім не боїться наших "органів правопорядку" ("каральних органів" у їхній термінології) і йому наплювати, навіть якщо я сьогодні ж побіжу писати на нього донос. Часи ж бо не ті, чи не так…?
Коли я у супроводі Штефана протиснувся до зали, де відбуваються сесії "Руху", чергова з них вже почалася. Не можу достоту сказати, чи вони були попереджені про моє прибуття й тому зробили цю подію максимально вихолощеною, нецікавою та занудно-казеною, чи то у них так взагалі заведено. Загалом, усе зводилося до виголошення низки довгих промов низкою дивно вбраних немолодих чоловіків, під час яких більшість присутніх дрімали у кріслах, іноді піднімаючи руку на знак підтримки тієї чи іншої ініціативи зборів – голосування "за" із царства Морфея. Така собі провінційна карикатура на берлінські з'їзди партійних осередків НСДРП. Штефан люб'язно зголосився перекладати мені, про що йдеться і хто наразі доповідає, бо ж ті діячі, як і личить справжнім доморощенним націоналістам рідних околиць, розмовляли якоюсь штучно створеною, доволі кумедною мовою, яку я, за винятком деяких слів та дуже загального уявлення, був не в змозі зрозуміти – це й не польська, й не російська (бо обома я доволі непогано володію), а чудернацька мішанина з них (причому із неправильними наголосами и перекрученою вимовою), та ще й з додаванням, здається, угорських елементів. Іноді скидалося на те, що вони й самі ще до кінця не завершили процесу зведення цієї мови до стабільної системи, а тому навіть доповідачі – професійні патріоти та взірцеві "носії культури" – періодично забували слова з "рідної материнської" мови та, очманіло нишпорячи очима по залі немов у пошуках підказки, вставляли у речення куди як знайоміші та звичніші відповідники з "силоміць нав'язаної, чужої" німецької, при цьому зніяковіло усміхаючись, як дівчина-підліток на першому прийомі у гінеколога. До речі, під час міжусобних сварок, коли ці персонажі хочуть найболючіше уїсти одне одного, то зазвичай звинувачують опонента у тому, що він "досі не завдав собі клопоту як слід вивчити рідну мову" (щось на зразок смертного гріха перелюбу чи заздрості, якого всі тисячоліттями стидаються та приховують, але все одно вчиняють мало не щодня), що є хрестоматійним зразком логічного абсурду, бо це все одно, що стверджувати, що людина, яка не курить, насправді курить відсутність тютюну – якщо будь-яку мову потрібно спеціально вивчати, докладаючи зусиль, то це означає тільки те, що вона не є рідною, бо жодної необхідності вивчати справді рідну мову у дорослої людини за визначенням виникнути не може!
Перший доповідач, приземкуватий черевань шістдесяти з гаком років із сивими тюленячими вусами та чомусь розстебнутою ширінькою на ім'я Петер чи Петро (у них завжди по два імені – одна нормальне, німецьке, а інше – наспіх акустично слов'янізований варіант першого, який чомусь здебільшого закінчується на "о"; то ж я, мабудь, я за їхньою логікою зватимусь Аксель'йо, а ти, даруй на слові, схоже на назву прального порошку – Крістіан'йо), вдягнений у на розмір більший чорний костюм та пожовклу від віку білу (у дівоцтві) сорочку, що натягнулася на пузі, ніби барабан, та от-от мала б луснути, нагадував радше третьосортного оперного співака, ніж народного трибуна-революціонера. Він повів мову про "розстріляне відродження", під чим він розуміє появу в двадцятих і тридцятих роках певної кількості оригінальних і умовно більш-менш обдарованих письменників (у розрізі загальноєвропейської культури – нічого особливого, середньої руки побутописачі місцевого колориту з претензією на дуту елітарність), які писали твори на ось цьому їхньому дивному наріччі та творчі потуги яких комуністи з Москви гідно не оцінили, поставивши свинцеву крапку в цьому літературному процесі – кожному з письменників окремо. Щонайменше саме так стверджує офіційна легенда. З якої причини? Згідно з переконаннями ідеологів "Руху" – винятково через власну іманентну лиходійність і творчу заздрість, тобто Достоєвський з Толстим і Чеховим на тому світі давилися огрядними бородами від заздрощів, читаючи примітивно написані недолугі опуси про амурні перепетії життя пубертатної сільської дурепи, підло знечещеної у садку під вишнею сусідським конюхом на підпитку, а також хроніки гучних сімейних чвар, котрі із софокліфським трагізмом розгортаються на тлі панських панталонів, що сохнуть на вербі.
Другий доповідач, молодий хлопчина, вбраний у вишиту орнаментальими візерунками сорочку на кшталт тих, що колись носили пастухи у гірських районах Баварії, з обличчям, вкритим прищами, та зачіскою у вигляді поголеного черепа з довгим кінським хвостом на самісінькому тім'ячку, що нагадував розплетений різновид традиційної китайської коси, запровадженої маньчжурською династією Цін, розповідав про партизанський рух "Повстанської армії" у кінці війни та за часів Важкого походу – тих самих, що ми їх знаємо як "Осттерористів". Ну, звісно, вони герої, що боролися за незалежність "України" як з комуністами, так і з нам, причому з нами боролися так завзято, що аж отримували офіцерські звання у складі з'єднань СС. Не питай ні про що…
Далі – ще молода, але непомірно огрядна жінка з незбагненною кількістю косметики на обличчі, синьо-бузковими тінями, яскраво-червоною помадою та пофарбованою у зеленуватий відтінок короткою зачіскою, чере що вона була схожа на клоуна, який довго та багато пиячив. Або на папугу, який обжерся так, що насилу літає. Виявилось, що то якась місцева дитяча письменниця, а темою її доповіді була шкільна реформа, що вони її мріють колись впровадити. Полягала та реформа першочергово у тому, що замість німецької літератури необхідно вивчати окрему "українську літературу", а замість історії Батьківщини – історію "України". Дякую, що хоч не окрему "українську фізику" із винятками до закону Ньютона чи "українську анатомію" зі спеціальним відділом мозку, відповідальним за алогічність мислення. Вчителі рідної літератури, на її думку, мусять сконцентруватися на прищепленні нової національної моралі (просто як у Райху 30-х – "нова" національна мораль, що суперечитиме "застарілій" загальнолюдській – вони планують боротися з "гітлерівською спадщиною", використовуючи найархитиповіші, наймахровіші гітлерівські методи і не бачать у цьому абсурдного протиріччя!), нібито вчителі літератури по всьому світу займаються чимось іншим, ніж тим, що змушують тринадцятирічних підлітків завчати напам'ять та аналізувати вірші сорокарічних алкоголіків, що покінчили життя самогубством. І верхом наївності є переконання, що це може справити бодай якийсь вплив на світогляд юного бовдура! Та вони вірять...
Далі усі присутні піднялися, заспівали "гімн" та розбіглися по найближчим ганделикам. В одному із таких ганделиків засідання продовжилося в неофіційній атмосфері у колі вибраних (куди загадковим чином увійшов і я зі Штефаном), і лейтмотивом палких виступів за келихами пива зі шнапсом, доданим безпосередньо у пиво, там – якщо підсумовувати та узагальнити – було те, що колись бо існувала ідеальна держава Україна, подоба раю на землі, де всі люди були добрими, чесними, мудрими, не зраджували дружинам і пукали виключно фіалковими парфумами, і котрі гіпотетично, якби Німеччина їм не завадила, дуже скоро спромоглися б винайти машину часу, вічний двигун, досягли б безсмерття та, звісно, створили б наймогутнішу державу усіх часів і народів. Все це майже втілилося у життя, аж тут прийшов підступний Райх, усе зіпсував та морально розклав населення, навчивши пиячити та пердіти гівном. А коли так, то потенційна "незалежна Україна" може існувати лише на антитезі до Німеччині, живлячись ненавистю до неї та будуватися на засадах одвічного протистояння з Райхом, бо він є її "екзистенційним ворогом".
Спектакль? Можливо… Тільки от навіщо? Чого вони прагнуть, плетучи таку крамолу столичному журналістові? Та й взагалі… хіба Абвер може не знати про ці збіговиська і настрої, що панують там? Якщо вони це дозволяють, значить це навіщось комусь потрібно. Комусь у найвищих кабінетах Берліна.
Загалом, я очікував чогось такого. Не просто "в усьому винна Німеччина", а саме "Німеччина винна у тому, що українці через одного не стали Нобелівськими лауреатами, у тому, що ми – злодійкуваті та бідні, у тому, що в нас не з'явилися свої Гете та Канти і, звісно, саме Німеччина не дає мені прибрати купу лайна з власного подвір'я". Ці сектанти хочуть будувати не "Україну" як таку, а "Анти-Німеччину", аграрну деспотію без індустрії, науки та прогресу, зате із "національним духом", що рясно вириватиметься з кожного сфінктера, де все існуватиме нам на зло й навиворіт. Де задля розквіту місцевої культурки слід знищити справжню культуру, а не користатися з неї, як із живильного ґрунту – де місцеві неуки-псевдоінтелектуали плутають обрізання з кастрацією та переконані, що найкращі ліки від головного болю – це сокира. Як каже Отто, класика жанру. Розваливши велику імперію, нащадки-пігмеї завжди прагнуть максимально її обгадати, очорнити, аби якось виправдати її руйнування в очах сучасників та нащадків, тому що ці нові "самостійні держави", що виникли на руїнах колишньої величі, як правило, хоч і розташовуються на тому ж самому місці, проте жодними досягненнями похизуватися не в змозі. Так і у державі Франків часів Карла Мартелла та його сина Піпіна Короткого із захватом писали товстелезні трактати, що живописували висмоктані з пальця жахіття римського правління й виправдовували "здобуття незалежності", і в Османській імперії вважалося ознакою гарного тону плюнути зайвий раз у Візантію. Але через тисячоліття усе стало очевидним – де великий Рим, а де немиті та нечесані франкські "королі" Меровінги з їхньою недодержавою. Не сумніваюся, що подібне чекатиме й на нас, і у підручниках з історії 3000-х років у розділі про крах Райху (котрий, мабуть, рано чи пізно є неминучим) та подальшу вакханалію "побудови незалежних держав" буде написано приблизно те саме, що у сьогоднішніх підручниках про початок "Темних віків".