А я тут зі своїми нирками – дитячий белькіт! Може звернутися по допомогу до MND? Нехай прикриють! Ну а що? Я їм – статтю-самозгвалтування, а вони мені… хай чимось віддячать! Але ж я не маю жодного уявлення, до кого саме звертатися, де вони знаходяться і як взагалі до таких установ заведено "звертатися". А якщо взагалі не піти? Скільки таких повісток випадково спійманим бідолашним невдахам вони вручили за ці дні? Хіба в них є час переслідувати та виловлювати кожного? Б'юся об заклад, що їм зараз точно не до цього.
А втім, кого я хочу ввести в оману? Зрозуміло ж, що вибору в мене немає. Мене застали зненацька, здобули як дичину, й пручатися немає сенсу. Не піду – сяду до в'язниці на довгі роки, може й на завжди, не кажучи вже про те, що навіки зганьблюся в очах оточуючих. "Там діти воюють, мій вісімнадцятирічний син, а ти, здоровий лобуряка...!" ... ну і далі за текстом.
Ця держава усе життя мене зневажала, грабувала та дурила, а от тепер вирішила наостанок використати мене, як презерватив (не пропадати ж даремно добру!), у якості одноразового воїна-гарматного м'яса, вчергове прикривши моєю тушкою (та тисячами тушок "пересічних громадян") безпеку, добробут і комфорт можновладців, а також їхню можливість і в майбутньому солодко жити та "керувати народом" (а особливо його грішми), ростити своїх дітей та вечорами з фальшивим драматизмом вчергове переповідати їм та телевізійній аудиторії побрехеньки про свої вигадані воєнні подвиги та поневіряння. І все це – під ритуальні завивання про обов'язок та "батьківщину", бо ж давно відомо, що найголосніше про необхідність воювати героїчно і саможертовно волають ті, хто самі на цю війну не підуть. Та й воювати до останнього солдата на всю горлянку найагресивніше закликають повсякчас саме ті, над ким не довліє ризик стати цим самим "останнім": скажені баби-турбопатріотки, звихнуті від горя вдовиці (нехай же не мені одні горе, а усім, усім!!!), маразматичні старигани, довбані "біженці" з безпечних закордонів і чиновники з президентом-блазнем, який от замість роботи по укладенню миру взявся щомісяця видавати по книжці промов – перший місяць війни, другий, третій… котрий вже там? Цей персонаж має потрапити в книгу рекордів Гіннеса як людина, яка за кілька місяців написала книжок в тричі більше, ніж прочитала за все своє життя. І про п'ятдеся відтінків зради також.
Зрештою ж, пропаганда – прекрасна й вельми високодохідна робота, яка робить із тебе героя у безпечному середовищі. Повага, слава, пестощі власного нарцисичного ego, моральне право на подальші камлання на тему "поки ти в тилу баб портив, я в танку горів!", та ще й за великі гроші. Віслюкові зрозуміло, власноруч стріляти у реальному бою ці діячі не погодяться ні за які гроші, принаймні з автомата. Максимум – театралізований вояж для кіножурналу, аби здійснити ефектний постріл із артилерії в нікуди, але обов'язково з безпечної відстані, щоб не прилетіло у відповідь, один разочок – і швиденько у найближчі кущі – такий ось "вияв громадянського героїзму" під кінокамеру та за додатковий фантастичний гонорар, бо вбивати за гроші багато хто готовий, а ось помирати за гроші – дурних нема. А втім, виходів, здається, у нас і дійсно небагато – уряд тому і відкидає гітлерівські пропозиції щодо "перемовин про припинення вогню", бо, на відміну від населення, чудово усвідомлює одне – якщо Німеччина припинить воювати, то не буде війни, якщо Швейцарія припинить воювати, то не буде Швейцарії.
Але якщо я раптом виживу… коли закінчиться ця війна, я поїду в країну, де тепле море, і спробую залишитись там назавжди. На той момент я вже не буду нічого винен ні моїй землі, ні моєму сумлінню. На той момент кращі загинуть щоб гірші вижили і продовжили вирішувати мою долю, і змучений цим я влаштуюсь співаком у якусь забігайлівку на березі чужого моря, де кожен вечір починатиму з занудно-тужливих патріотичних пісень часів війни. Але це буде потім. Коли і якщо закінчиться війна.
Чорт забирай, як же не хочеться загинути! Я стільки обіцянок залишу невиконаними! Наприклад, не писати більше ані слова німецькою (що, виявляяється, до біса складно, складніше, ніж здавалося – пишу французькою статтю, длубаючись у словниках, а вона все одно виходить рівня поганенького шкільного твору!). Зробити нарешті пропозицію Катаріні (що нічим не простіше). Завести дітей. Покинути палити. Перестати бути таким засранцем та нарешті порвати з тією істеричкою Діаною (також катастрофічно складно, бо вона хоч дурна, мов лялька, та самозакохана, як Папа Римський, але щоразу трахається як востаннє в житті!).
Трясця твоїй матері та моїй хворобливій свідомості! От щойно уявив собі, якщо я раптом так незаплановано загину та заплакані Катаріна і Діана зустрінуться під час жалобної церемонії. Німа сцена з дебільних французьких водевілів! Спочатку вони повидирають одна одній коси, потім разом ревтимуть, обнявшись та примирливо обмінюючись носовичками, потім плюнуть мені у домовину, а потім, можливо, стануть найкращими подругами та через багато десятиліть розповідатимуть онукам: нас поєднав спільний член, за який ми випадково удвох перечепилися на тернистому життєвому шляху і який надалі по-сестринські ділили (фалічні, курво, сестри), а він, падлюка, взяв та й здох, та ще й так підло, не по-джентельмнському, без попередження та прощальних еківоків!
Господи, що я таке верзу!
"Ти вічно верзеш усіляку нісенітницю" — резюмувала б Катаріна, вживши однин із трьох своїх найулюбленіших виразів – "вічно", воно ж "постійно". Два інших – "Ой, все!" і "Та роби, що хочеш!" – то взагалі універсальні жіночі мантри-заклинання на кшталт "Амінь" або "Абра-кадабра", за допомогою яких жінки уникають подальшої дискусії, якщо аргументи вичерпалися. За давнім жіночим повір'ям вважається, що виголошення цієї словесної формули магічним чином змушує чоловіка прийняти точку зору жінки і має магічну переконливість. Якщо вони раптом не спрацьовують, то у ход іде важка артилерія у вигляді вуду-замовлянь "Не кричи на мене!" (найчастіше використовувана дамою після підвищення голосу нею самою; характерно, що переконливість аргументів в очах жінки напряму залежить від сили голосу та може бути описане математичною формулою: ймовірність переходу кількості в якість лінійно залежить від кількості повторень аргументу – якщо непридатний аргумент повторити, він може стати придатним, – а експоненційно – від гучності) та "З тобою абсолютно неможливо розмовляти!".
Та все одно, я кохаю її понад життя.
Катаріно, якщо ти читаєш це, я хочу, щоб ти про це знала. Я так рідко тобі про це кажу... пам'ятай про мене. Ти образишся, може й зненавидиш, але не забувай мене. Пам'ятай, що був у твоєму житті такий недолугий Макс, з яким у вас на двох був цілий власний всесвіт, незрозумілий оточенню, "свої" словечки та ритуали (наприклад, щовечірнє обжирання при світлі відкритого холодильника)... Він виявився паскудою, але попри все любив тебе, як ніколи й нікого!
Мабудь, я найбільше боюся загинути саме через те, що тоді більше не побачу тебе, а ти побачиш цей щоденник, і я загину для тебе вдруге, добивши твою душу з того світу, дотягнувшись до неї своєю брудною рукою з могили.
Якщо так сталося... і ти читаєш це... прости мені. Прости! Прости! І не забувай…, принаймні зовсім...
[24.02.1942 – 18.05.1942]
6
Адреса отримувача: Берлін- 12051, Ґрос-Берлін-гау, Нойкьольн, Рінґбанштрассе 18, герру Крістіану Мьоллеру
Здоров-був, ледарю!
Так от чим ти насправді займаєшся на роботі – вміло маскуючись під личиною вірнопідданого громадянина та порядної людини, читаєш підривну ворожу літературу за три тисячі марок на місяць, та ще й за потурання начальства та партійного керівництва! На правах новоспеченого провінціала, картинно обурюсь та манірно заламую руки: вони там у Берліні геть зовсім подуріли!
Не знаю, як у вас там, а у нас тут телебачення енергійно стверджує, що перебудова йде за планом. Втім, що це за план такий, ніхто достоту не знає, оскільки він постійно змінюється заднім числом, підлаштовуючись до заздалегідь непередбачених результатів. Мені це все дуже нагадує історію, що я чув від тубільних мешканців під час подорожі Мексикою. Колись давно один конкістадор проїжджав через індіанське поселення. Його увагу привернули безліч дерев, на кожному з яких були мішені та стріли, що вразили ці мішені точно в центр без жодного промаху. Він спитав – хто цей великий воїн та вправний стрілець? На що жителі села відповіли, що це – місцевий сільський дурник. Він стріляє навмання, а потім малює мішені навколо цих стріл.
Проте, давай по черзі. Як ти, нордичний педант та зануда, полюбляєш.
Мені вдалося зблизька познайомитися з "Рухом відродження України", щонайменше, наскільки це можливо з урахуванням браку часу та взаємної недовіри, і навіть відвідати їхнє засідання – ймовірно, пом'ягшене, липово-імітаційне, організоване для "споглядачів ізверху" на кшталт мене. Хоча... знову ж, я не готовий заприсягтися щодо його стовідсоткової "несправжньості", бо тут брешуть усі (батьки – дітям, діти – батькам, чоловіки жінкам про кількисть випитого та жінки чоловікам про кількість статевих партнерів до шлюбу, вчителі учням та навпаки і, звісно, влада народові та навпаки) й з усих причин, а перш за все із почуття самозбереження, і неможливо зрозуміти міру щирості навіть близьких знайомих – ти дійсно його у чомусь переконав чи він просто вдає так? Із вигоди, із чемності. А завтра без жодного докору сумління змінить думку, політичні погляди та сексуальні вподобання, бо альтернатива здаватиметься "перспективнішою".
На засідання мене привів Штефан – чоловік під сорок із темними колами під очима, що свідчать про проблеми з нирками чи зеленим змієм, та вічно похнюпленим виразом обличчя, завдяки чому він нагадує старого пса породи "басет-гаунд", якого господар милосердно впустив на Різдво до хати погрітися, а той напердів під різдв'яним столом і тепер йому страшно і соромно. Його "закріпили" за мною керівники "Руху" за домовленістю чи то з головним редактором, чи то з товаришами з Абверу, аби він консультував мене та допомагав входити у суть справ.