Оперативна обстановка?
– Нового – нічого. Але, – він трохи затримався з відповіддю. – Щойно надійшло повідомлення: розбився літак наших ВПС, який летів на військові навчання. До речі, саме там, в Україні.
– Де конкретно?
– Військові навчання повинні відбутись в західній частині України. Літак розбився там же, при заході на посадку. За попередніми повідомленнями загинули всі. Кількість жертв підраховується, – сухо, по-військовому, доповів Сем.
– Зачекайте...
Годріч несподівано піднявся з крісла і підійшов до вікна. Очі його заблищали.
– Якби цього не сталось, ми повинні були б самі створити таку... ситуацію, – його голос був тихим, але трохи збудженим: доля підкидала несподіваний подарунок.
Джош почув фразу і здивовано подивився на начальника.
– Слухайте, Джоше, – Годріч повернувся до свого підлеглого і, вловивши деяку ніяковість у його очах, спокійно продовжив. – Зрозуміло це просто випадок. Але ж який випадок!
– Не розумію, сер.
Годріч підійшов до столу і нервово натиснув кнопку селектора.
– Зашифруйте негайно. Зміна наказу нашій групі в Україні: негайно змінити напрям руху – на Західну Україну, в район катастрофи нашого військового літака... Детальні інструкції – передасть черговий Сем Джош трохи пізніше.
Він повернувся до Сема.
– Я бачу треба пояснити... У випадку такої катастрофи перевіряти кількість загиблих десантників будуть тільки за нашими даними. Точніше за даними, які нададуть наші військові. Тепер головне: список загиблих повинен бути збільшений рівно на чотири прізвища. Вам зрозуміло?
– Так, сер. Тепер усе зрозуміло. Йду зв'язуватись з військовими.
– Йдіть.
Сем Джош вийшов із кабінету начальника здивований і стурбований одночасно. Навіть його, людину, яка звикла до швидких і неординарних рішень шефа, здивувала блискавична реакція на звичайне оперативне повідомлення. А стурбувала його фраза про можливе створення таких... як він сказав?... ситуацій у майбутньому. Однак вже загинули й можуть гинути наші хлопці. Ні в чому невинні хлопці. Сем звик до багатьох жорстоких рішень у своїй професії і на багато речей реагував так, як справжній розвідник. Холодно і тверезо. Можна використати ситуацію, яка вже склалась. Однак холоднокровне припущення щодо навмисного використання таких... ситуацій, це було незвичним і дуже засмутило його.
;
;
;
;
/*-------------------------------------35----------------------------------*/
;
Три машини доїхали до найближчого перехрестя та повернули на північний захід: наказ було отримано і виконано.
Керівник групи дивився у вікно фургончика та задоволено посміхався: "А таки вміють там, на горі, в тихих кабінетах, оперативно реагувати та приймати добрі рішення. Якщо, звісно, виникає потреба."
За вікном зелені дерева звично стояли на варті, супроводжуючи невеличкий кортеж. Шнейдер розвернувся до салону – зв'язані, про всяк випадок, хлопці спали в супроводжуванні трьох мовчазних охоронників – все йшло
так як треба. Але він був досвідченим шпигуном і йому зовсім не подобався перебіг подій: "Щось дуже гладко все проходить".
І він мав рацію: радіомаячок ізраїльтян регулярно, погодинно передавав коротенького сигналу. У "Моссад" знали, де знаходяться американці з точністю до години. Там точно вирахували напрямок руху конкурентів – на Одесу. Невеличким групам, які поспішали до Маріуполя, був відданий наказ негайно рухатись у напрямку Одеси.
Але декілька хвилин тому було зафіксовано різку зміну маршруту. Ізраїльські аналітики губились у здогадках. Що це, маскувальний маневр супротивника, або дійсна зміна напрямку? А може американці знайшли маячки і тепер вони стежать за іншими машинами, а точніше, за однією якоюсь зовсім випадковою машиною?
Може аналітики прорахувались. Таке буває. Але ситуацію потрібно негайно виправляти. Операція була настільки важливою, що мемуне особисто контролював виключно її.
– Хто у нас зараз найближчий до американців?
– На відстані сорока кілометрів до них маємо двох: Горчинського та Отманського. Обидва народились і довгий час жили в Україні.
– Дуже добре. Головне завдання на цю годину – це розділити американців, – розмірковував вголос мемуне. – Повідомте їм номера легковиків. Кожен з них подзвонить до дорожньої служби із заявою про викрадення цих авто. Місцева міліція повинна затримати прикриття. Наша головна мета – це фургон: саме там мають бути ті, хто нам потрібен.
Шеф зупинився й подивився на підлеглих: треба було дати і їм відчути той тягар відповідальності за проведення важливої операції.
– Які ще будуть пропозиції?
Усі скромно промовчали. Мемуне зітхнув.
– Далі. Нехай зупинять фургон. Хоча б під виглядом автоінспекторів. Щоб зняти підозри, нехай одразу починають вимагати гроші. Потім нехай застосують газові пістолети. Повторюю, вкрай необхідно взяти українців живими.
Двійка вчасно отримала наказ. Горчинський був навіть задоволений: "Свого часу, ще в Радянському Союзі, мені довелось бути і автоінспектором. Залюбки згадаю старі часи".
Тим часом його партнер вже набирав номер довідкової телефонної служби Маріуполя на мобільному телефоні.
– Довідкова? Будь ласка, міський номер міліції... Спасибі.
Він знову почав набирати номер.
– Міліція? – його голос досить вдало передавав хвилювання. – У мене вкрали машину. "Таврія", світло-зелена. Номер 14-05 ДО. Зареєстрована в Маріуполі. А зараз мені на мобільник подзвонив приятель-далекобійник. Сказав, що бачив мене, тобто мою машину на північний захід від Миколаїва. Будь ласка, найдіть мою машину. Ага! Слава богу не забув... Візьміть до уваги: сусіди, які бачили групу викрадачів, твердять, що в одного з них був пістолет... Велике спасибі!
Горчинський взяв трубку і натиснув на кнопку повтору набору номера.
– Міліція? У мене вкрали легковушку. "Славута" зовсім новенька, біла. Номер 19-58 ДО...
А машини із захопленими хлопцями швидко продовжували рухатись у напрямі Карпат. Фургончик їхав поміж двома легковиками. Попереду виднівся будиночок звичайного стаціонарного міліцейського посту. Трійка автомобілів знизила швидкість і попленталась за якоюсь вантажівкою. На під'їзді до посту стояли троє міліціонерів. Неподалік від них знаходились ще двоє у бронежилетах, озброєних автоматами.
Шнейдер професійно відокремив озброєних, але нічого підозрілого не помітив: він знав, що озброєні міліціонери стали досить звичними на українських шляхах. Але якраз один з неозброєних показав легковику, який був попереду фургона зупинитись. Водій машини неохоче, але все ж таки виконав наказ. Фургончик об'їхав товаришів і без затримки попрямував далі.
"Схоже на звичайну перевірку. Можливо, будуть вимагати гроші. Якщо щось трапилось, то трохи згодом наші повідомлять", – подумав керівник групи. Однак, за маневром фургончика, він не встиг побачити, що і другого їхнього легковика зупиняють, інакше б він одразу запідозрив гірше і, можливо, звернув би на іншу дорогу. Водій також не помітив, що другого легковика зупиняють, але, проїхавши півкілометра, він не побачив у дзеркальці знайому машину.
– Наших позаду немає, – доповів він.
– Мабуть, залишились для допомоги першій машині, – припустив Шнейдер.
Фургончик не встиг проїхати і п'яти кілометрів від нещасливого міліцейського посту, коли попереду, в полі зору водія, на узбіччі дороги показались ще двоє автоінспекторів. Цього разу міліціонер паличкою показав, що авто має зупинитись. Керівник подивився у дзеркальце, не побачив своїх машин і подумав: "Не вчасно вони затримались. Не вчасно".
Машина повільно під'їхала до узбіччя дороги і зупинилась. До водія підійшов міліціонер і, лагідно посміхаючись, козирнув водієві.
– Сержант Горєльский. Порушуємо...
– Та ні, все було правильно, – відповів водій.
– Перевищено швидкість, – міліціонер різко крутонув палицею кудись назад і лагідно, але пильно подивився в очі водія, немовби очікуючи відповідної реакції.
– Шістдесят кілометрів за годину. Як в аптеці, – не здавався водій.
– Попрошу вийти і пересвідчитись самому...
Шнейдер побачив у дзеркальці другого міліціонера, який підходив із його сторони. Він повернувся до салону.
– Володимире, – голосно звернувся він до одного з охоронців і рухом голови показав, що двом членам групи треба ліквідувати перешкоду зі сторони пасажира. – Ти якраз хотів вийти до вітру. А нас тут якраз зупиняють...
– А що, Василю, і правда вийдемо, – пролунало із салону.
Горчинський, який розмовляв із водієм, відчувши, що з виходом ще двох американців сили будуть надто нерівні, швидко потягнувся за газовим пістолетом. Він майже дістав його, але використати вже не зміг: у салоні фургона почувся звук легкого ляпаса і куля з пістолета водія, який виявився значно спритнішим, пройшовши через підборіддя псевдоміліціонера вгору, полетіла у синє неба.
Шнейдер подивився у дзеркальце заднього виду, рвучко відкрив дверцята і швидко вистрелив у другого "міліціонера". Але цього разу удача відвернулась від американця: куля пройшла поруч з Отманським. Він відчув, що у Горчинського нічого не вийшло й вирішив відступити. Ізраїльтянин пригнувся та нишком кинувся до посадки.
Промах свого керівника виправили двоє агентів, які швидко вискочили з фургона. Вони вчасно помітили пригнуту фігуру втікача та відкрили вогонь. Один з них влучив у ціль. Отманський якось неприродно крутнувся і впав.
– Швидко розберіться. Свідків нам не потрібно, – Шнейдер рухом руки показав своїм напрям на людину, яка впала. Потім він розвернувся до машини.
– Рой, – сказав він водію і показав на Горчинського. – Візьмемо другого і до дерев...
Американці швидко перетягли тіла до посадки і ретельно обшукали їх.
– Радіоприймач та документи на ім'я Гричинського та Манського. Посвідчення міліціонерів, зрозуміло, відсутні, – доповів Рой.
– Прикрийте їх гілками, – наказав Шнейдер.
Він вправно керував діями підлеглих, але одночасно його непокоїла думка про те, яким чином на них вийшли так швидко.
– Хутко до машини. Підніміть капот, зробіть вигляд, що ремонтуєте її. Шукайте "жучка".
На щастя американців по дорозі не проїхав жоден автомобіль: тобто не було і зайвих свідків. Шнейдер цілком слушно вважав, що криваві події на трасі пройшли непоміченими.
Хоча на узбіччі, за тридцять метрів від місця події, і лежали двоє зв'язаних справжніх працівників ДАІ.