Все, що вдалося перенести до станції. Таке відкриття! Такий прорив!
– Андрію?
Тільки зараз станція помітила надмірну блідість чоловіка і те, що його груди не підіймаються у такт диханню. Він більше не дихав, а вона навіть не помітила, захопившись власною книгою! Яка ж вона дурна і неуважна…
– Нічого, любий, я все зроблю, – прошепотіла Аманда.
Вона миттю виїхала з кімнати й попрямувала у робочий кабінет професора. Там, на залізному столі, спочивала машина – ще одна станція, яку Андрій колись переробив. Станція виглядала так само як і Аманда – ідентичні прототипи, хіба що "руки" в Пітера були більш гнучкими та мали чотири механічних пальці, на відміну від Аманди, котра мала лише два – наче крабові клешні.
Аманда поспішала, і через це її й без того незграбні рухи перетворювали все на хаос. Дивне відчуття заповзло до неї всередину й переконувало, що вона не встигне. Аманді раптом здалося, що кімната рухається, а вона – падає. Ця думка – яка шепотіла, що в неї не вийде, – викликала давно забуте відчуття. Страх. Ось, як бояться люди. Ось, як викривлення інформації підкорює свідомість. Ніхто не може встояти проти страху, бо він – це ти сам. Це ти, який здався і тобі страшно; ти, який прожив цю подію в іншій реальності й тепер відмовляєш себе.
Аманда на мить зупинилася, щоб заспокоїтися й поглянула на годинник. Він висів на стіні й клацав тоненькою паличкою-стрілкою. Андрій полюбляв збирати механічні прилади минулого – і ця знахідка була його улюбленою.
Сьома нуль-нуль. У неї не більше п'ятнадцяти хвилин, а потім Андрій піде назавжди. П'ятнадцять хвилин на те, щоб витягнути зі станції Пітер чіп і перенести туди свідомість чоловіка.
Кляті руки не слухалися, і Аманда, зачепившись за станцію Пітер, випадково зіштовхнула його на підлогу. Екран Пітера тріснув, але все інше було у нормі. Вона обережно намацала роз'єм під чіп, проте занадто товсті клешні не дозволяли їй натиснути на паз. Аманді одночасно хотілося й не хотілося дивитися на годинник. Десять хвилин. Стрілка продовжувала клацати, відміряючи хвилини до провалу. Раптом її погляд впав на руки Пітера й вона подумки вилаяла себе за гаяння часу. Аманда вхопилася за його зап'ясток і, піднісши до роз'єму, м'яко натиснула. Почулося клацання й з голови станції виїхав чіп пам'яті. Аманда обережно витягла його та попрямувала у спальню.
Професор виглядав спокійним та навіть щасливим. Його вічно складена між брів зморшка розгладилася, а тонкі губи розтягнулися у напівпосмішці. Аманда під'їхала якомога ближче й схилилася над тілом. Її механічні клешні кілька разів подряпали обличчя професора – з його щоки, неначе сльоза, скотилася цівка крові. Там, трохи вище за вухом, схований за сивим волоссям, знаходився невеличкий розріз – саме під розмір чіпа. Повільно, аби не розламати крихку деталь, Аманда вставила її у розріз. Зовнішній індикатор чіпа замиготів синім.
– Давай…
Вона склала свої руки у молитовному жесті. Раптом пригадалися слова молитви, яку вона вчила ще дитиною.
– Ти зможеш, Андрію.
Аманда відчувала злість на нього через те, що той не встиг закінчити оновлення станції. Нові показники її власної системи мали б допомогти станції Пітер швидше адаптуватися, щоб не витрачати роки на збирання свідомості по крихтах. Як довелося робити професору – і, вочевидь, доведеться робити їй.
– Ти зможеш, – повторила Аманда.
Чіп все ще отримував інформацію і станція сподівалась, що нічого не загубиться й Андрій залишиться цілим та неушкодженим. Аманда мигцем подивилась на старий записник, у який вона колись записала чернетку майбутньої книги. Книги, яку з-поміж усіх вона полюбила найбільше. Книги, у якій кохання жило вічно.
Індикатор згас і Аманда розгубилась. Її руки-клешні нервово заклацали, а екранний рот раз у раз відкривався. Але все обійшлося – чіп засвітився зеленим, що було ознакою позитивного завантаження свідомості. Далі найважливіше: повернути чіп на місце, не пошкодивши при цьому ані його, ані роз'єму Пітера.
Андрій завжди був надто самовпевненим: вважав, що встигне все зробити сам – під'єднавшись до Пітера ще живим. Звичайно, це б прискорило процес, але тепер у нього є лише Аманда, яка вперше, по-справжньому, відчувала страх.
Старий годинник в кабінеті показував сьому годину й тринадцять хвилин. Аманда спробувала зробити вдих – колись це її заспокоювало. Імітація вийшла недолугою, проте їй стало легше. Обережно, стримуючи тремтіння рук, Аманда вставила чіп на місце. Пітера потрібно перезапустити, а далі від неї вже нічого не залежатиме. Вона перевернула його на живіт й втупилась в задню кришку, пригвинчену до основи. В Аманди не було часу порпатися в інструментах, щоб відкрутити панель, тож довелося її відірвати. Під написом "ОБЕРЕЖНО – ПЕРЕЗАПУСК" вона побачила потрібну кнопку.
Далі час тягнувся до болю довго. Аманда втратила відчуття реальності – здавалося, синій індикатор не вимкнеться ніколи. А раптом там помилка? Інших станцій професор не мав… Чи знайде вона в собі сили витягнути власний чіп й сподіватися, що він зламається та позбавить її страждань? Чи вона вирішить залишитися, вічно снуючи між життям та смертю, на самоті?
Індикатор змінив колір на зелений. Аманда, як їй здалося, затамувала подих. Тріснутий екран другої станції засвітився наполовину.
– Назвіть ім'я користувача – почувся голос станції Пітер.
– Аманда.
Кілька хвилин Пітер сканував дані, а після повідомив:
– Вітаю, пані Аманда. Сьогодні четверте березня дві тисячі двісті сорок другого року. Температура тридцять чотири градуси за Цельсієм. Безхмарно, проте вночі очікується дощ.
– Дякую, Пітере, – Аманда під'їхала ближче й торкнулася розбитого екрана станції. – Ти не проти, якщо я почитаю тобі свою книгу?