мал. 271.: Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 року; п. 3.: Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації), проте дуже швидко стало зрозумілим, що ці реляції – не більш ніж пусті заяви примітивних хитрунів без сорому та совісті. Через деякий час, у найтрагічніші та найважчі дні війни, коли доля Райху буквально висіла на волосині, ці підлабузники все так само масово кинулися зраджувати своїх німецьких товаришів, очевидно розраховуючи на перемогу більшовиків або ж будучи безпосередньо підкупленими ними. Дикунське нутро неповноцінних рас укотре довело свою цілковиту неспроможність осягнути значення слів "вірність", "шляхетність" та "честь".
Після стабілізації фронту та підписання 27 жовтня 1944 року Райхсміністром іноземних справ Йоахімом фон Ріббентропом та Народним комісаром закордонних справ СРСР В. М. Молотовим Київського пакту (нім. Kiewer Abkommen), котрий фактично означав завершення активних військових дій та делімітацію кордону між Райхом та СРСР по лінії "Рогачов-Сарни-Чортків" (тогочасні назви міст Горнштадт, Гайнвальд та Осткірхен), "українофіли" вдруге зробили сміховинну спробу примазатися до переможної ходи Райху, облудно заявивши, що вони буцімто "усвідомили свою помилку та щиро каються в ній". Ба більше, фантазія цих негідників виявилась настільки хворою, що вони згодом і самі повірили у власну брехню! Як заявив під час Лемберзького трибуналу вищезгаданий Степан Бандера, "Німецький та український народи – побратими з часів середньовіччя, тому йдеться не про зраду, а про братерське непорозуміння між нами". Після цього він почав жонглювати прізвищами та іменами уявних "гетьманів" (?), нібито стародавніх правителів їхньої держави, якої не існувало у реальності, котрі ледь не були найближчими родичами германських королів. Судове засідання ледь не перетворилось на божевільний театр пройдисвітів, але перший гауляйтер Галіції та Верховний представник Імперського суду з питань військових злочинів герр Еріх Кох вчасно присік безглузді інсинуації та непереконливі намагання виправдати себе. Степана Бандеру та ще трьох ватажків терористів було засуджено до страти.
Втім, терористична активність, хоча й явно демонструючи тенденцію до затухання та невпинно втрачаючи легітимність та підтримку в очах місцевого населення через суттєве зростання добробуту порівняно з довоєнним, вирувала на Сході майже до середини 50-х років. Остаточно край східному тероризму поклав успіх кампанії германізації (нім. Eindeutschung), що її було розпочато 15 березня 1949 року згідно з Генеральним планом "Ост" під геніальним керівництвом Вічного фюрера германської нації Адольфа Гітлера та під практичним проводом оберфюрера СС Конрада Мейера-Хетлінга, котрий згодом отримав від вдячних галичан шанобливий титул "хрещений батько Галіції" (нім. Der Pate Galiziens).
(Із підручника Вернера Льоффлера (1984) "Історія Райху для гімназій". Розділ 4. "Галіція та східні території після війни" / Werner Löffler. Reichsgeschichte für Gymnasien. Kapitel 4. "Galizien und die Ostgebiete nach dem Krieg" — München: Franz-Eher-Verlag, 1984. — S. 559-560.)
2
Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху
Любий Акселю!
Оскільки я й гадки не маю, де ти оселився, а поділитися з тобою новинами мені нестерпно свербить, пишу тобі до редакції. Сподіваюсь, що твої нові колеги – люди високих моральних чеснот й не дозволять цьому листу канути у небуття.
Нумо, не зволікай та якнайшвидше напиши мені що там насправді коїться на Сході, бо як ти знаєш, ми тут продовжуємо задовольнятись двома типами побрехеньок стосовно цього питання – офіційними (все чудово) й напівфольклорними (буцімто там – справжній заповідник мракобісся та оплот консерватизму, а всі постанова НСДАП2 щодо політики Перебудови та гласності дружно ігноруються місцевим керівництвом, тож і життя за останні роки там абсолютно не змінилось). З огляду на те, що ти туди таки поперся, все приблизно так і є (не ображайся, я жартую). Втім, ти знаєш, що робиш... сподіваюсь. Напевно, Лемберг таки вартий преси3?
Із часу твого від'їзду в нас нічого не змінилось й нічого цікавого не сталось. Марту дістає жахливий токсикоз, а вона дістає мене, а відтак я побоююсь, що до моменту народження герра Ульріха-молодшого (так, я впевнений, і так, не можу пояснити, чому) втрачу останні залишки волосся й малий сприйматиме мою голову, схилену над ліжечком, як вдосконалений різновид здоровенного брязкальця.
Після початку нового навчального року головним постачальником сенсацій у нас є Зіґі, котрий ледь не щодня шокує нас новітнім "баченням" історії, що їм зараз втовкмачують у школах під виглядом "чесної історії без купюр". Відверто каучи, часом й не знаєш, обурюватись чи сміятись! Господи, Акселю, ми ж з тобою – як і всі нормальні люди – ще замолоду чудово все розуміли. Ми не були членами партії, ми глузували з офіційних реляцій, потайки читали дисидентів, слухали "Голос Америки" крізь глушилки та кепкували з Отто, вірного партійця (пам'ятаєш – не можна одночасно бути чесним, розумним та партійним, бо якщо ти чесний та розумний, то ти безпартійний, якщо ти розумний та партійний, то ти не чесний, а якщо ти партійний та чесний, то ти не розумний). Але я зараз почуваюсь закорузлим ретроградом. Диявол би їх узяв, тих реформаторів! Це саме той випадок, коли разом із водою виливають дитину. Уяви, що їм розповідають – ось короткий перелік моїх історичних "відкриттів" лише за останній місяць:
– 8 серпня, під час традиційної лінійки у перший день навчального року, шкільний ватажок "Гітлерюґенда" вибухнув пафосною промовою про те, що національна гордість полягає не лише у перемогах, а й у наявності силі визнавати помилки. Потім він почав розповідати, що й Партія була не святою і багато чого з її вчинків варто було б переглянути, зокрема, концентраційні табори, бо туди начебто мільйонами засилали невинних людей. Хтось же вклав це у дурну п'ятнадцятирічну голову? Згодом стало зрозуміло, хто саме, бо директорка школи, яка взяла слово після цього, заявила, що політика гласності вимагає внутрішньої мужності говорити правду, і саме її вона виховуватиме в дітях. Потім виступав ветеран Вермахту, котрий колись воював на Східному фронті, а нині вочевидь впав у повнісінький маразм, бо радо підтвердив слова хлопчика та додав, що винні у тому були не військові, а СС (бачив би ти пику Отто!), котрі, мовляв, зовсім не лише "герої на варті спокою та честі батьківщини", я й іноді бували вбивцями та катами. Коротше, виглядало це все як гастролі психлікарні.
– На першому ж уроці історії вчитель пояснив дітлахам, що нашою перемогою у Великій війні ми завдячуємо не лише героїзму наших дідів та талановитому керівництву (яким би він не був, але все ж) Адольфа Гітлера, а й збігові обставин, та й взагалі – перемога здійснювалась великою кров'ю, тож пишатися особливо немає чим.
– Виявляється, це ми перші напали на Польщу у 1939 році, інцидент у Гляйвиці4 – часткова пропагандистська містифікація, ніякої "Гляйвицької сотні" загиблих захисників взагалі не існувало, бо це – ніщо інше, як містифікація, а тіла загиблих – це переодягнені у нашу уніформу поляки (котрих ми невідомо звідки взяли й невідомо навіщо змусили йти на вірну загибель). Як тобі таке?! Почувши це, я відчайдушно захотів навідатись до школи й запитати у цього бовдура, а навіщо ми це зробили, але він сам відповів на це питання на наступному уроці!
– Виявляється, ми почали війну не через те, що мали захищатись від поляків, росіян та британців, а тому, що Гітлер просто волів розширення території. І, як ти розумієш, ми не звільняли Силезію, Богемію та Галіцію, а "окупували" їх. Просто так, через власну злокозлість...
– Німеччина наче б то перебувала у союзі зі Сталіним напередодні війни та порушила цей договір! Начебто він звався пактом Молотова-Ріббентропа (плагіатники з браком уяви)! На яку голову це налізає? Райх у союзі з жидобільшовиками!
Того ж дня ми з Отто добряче напились та я запитав його, як це розуміти і що взагалі відбувається в країні. Чи ж то з причини нападу п'яної відвертості, чи то тому, що я натиснув на хвору мозоль, наш старий добрий "вартовий режиму" не соромився у висловлюваннях. За висловом Отто, ці "реформи" провадяться людьми, яким не доходить, що суїцид – це не реформа організму, так само як лисина – не колір волосся. Начебто на самому верху опинились персонажі, котрі вважають, крокодила можна "дореформувати" до милого пухнастого ховрашка, якщо розкрити йому очі на його минулі крокодилячі злочини, або зробити йому болісну операцію без анестезії. Крокодил, що колись був жорстоким ненажерою, нині постарішав та майже втратив зуби, ба більше, навіть дозволяє малювати на себе карикатури та розповідати анекдоти, але й досі захищає своє болотце та його мешканців від прийшлих хижаків. І хай яким би мерзенним він не був, знищивши його за старі гріхи ми залишимо власну домівку беззахисною перед полчищами інших, сильних і лютих чудовиськ, про існування яких ми й гадки не маємо. На моє зауваження, що я погано розумію метафори й було б краще пояснити конкретніше, він подивився на мене, як на розумово відсталого, та відповів наступне:
"Змова карликів, от що це, Крістіане! Під час заходу сонця навіть карликі здатні відкидати довгі тіні. Нездари, що не можуть творити, завши жадають геростратової слави! Тепер там, на горі такі ж типи, як і ти! Фрондуюча кухонна інтелігенція, яка не розуміє, що своїми ідіотськими ініціативами вона не покращить країну, а просто зруйнує її, а потім і сама загине під її уламками, які почнуть невблаганно падати на їхні порожні голови! Довбані писаки! Вони ж бо, бачите, беруться очистити сумління нації, а у самих із цим сумлінням величезні проблеми! Ти думаєш цей бородатий псевдо-табірник й ця товста жаба Нойгоф (букв.: "новий двір") не стукали до Гестапо на своїх друзів та колег?! Та у нас у архіві кілограмів доносів, що вони настрочили один на одного, більше, ніж важить сама Нойгоф зі своїм жирним задом та моральним авторитетом невтраченої цнотливості! А тепер вони – зірки, "Архіпелагом Бухенвальд", трясця, лякають домогосподарок та недотраханих інтелигентних фройляйн не першої свіжості, й навіть керівництво країни дослухається до їхньої маячні про "Так жити не можна".