Я бачив той з'їзд у Нюрнберзі. Сотні тисяч одурманених очей, сотні тисяч скинутих догори правиць, сотні тисяч скривлених у зневазі до цілого світу ротів. Й оте нестримне "гайль!" із сотен тисяч горлянок – чоловічих, жіночий і дитячих. Тут їм не вибрехатись. І їхня багаточисельність наразі аж ніяк не свідчить про "раціональне зерно у націонал-соціалізмі", бо ж навіть мільйони мух, що летять на лайно, не переконають мене, що воно – смачне, привабливе та ширить пахощі помаранчевого саду, змішані з терпким ароматом океанського бризу. Настали унiкальнi часи, коли одна з найкультурнiших нацiй у свiтi радо приймає колективний сморід тлiння за єдність духу...
Злочини нацистського режиму не мають виправдань, і Німеччина заслуговує на приниження та – сподіваюсь! – суд переможців. Але йдеться не про "колективну провину" – категорію, яка передбачає колективістський погляд на суспільство та націю. Чи здатні вони на це? На колективну терапію соромом та самозневагою? Та й взагалі, чи вилікується ця країна коли-небудь від сказу до тієї міри, що б постійно, щонайменше раз на тридцять-сорок років, по-звірячому не кидатися на сусідів?
Очищення та відновлення Німеччини можливе через визнання моральної та метафізичної провини на індивідуальному рівні, оскільки без шляху очищення, що йде з глибинного усвідомлення своєї провини, німцеві не здобути правди, а також політичної – на коллективному рівні, оскільки лише зі "свідомості вини" виникає свідомість солідарності та власної відповідальності. Проте це – філософські питання віддаленого гіпотетичного майбутнього. А поки що все, що можу я і мільйони швейцарців – радіти кожному вбитому німцеві, тріумфувати, коли вони гинуть сотнями й тисячами та влаштовувати народні гуляння, якщо вони почнуть виздихувати мільйонами. Той самий випадок, коли прокльони та побажання смерті – не гріх, а показник морального здоров'я. Бог, якщо він є, все-таки має своєрідне почуття гумору! Що ж, тоді, коли він допустив існування людини, строривши її начебто за своєю подобою, зі свободою волі та вибору, він вчинив не лише помилку, а замах на самого себе. Втім, коли навіть і "за своєю подобою", то де гарантія, що він як художник працював у реалістичній манері?
* * *
Ну ось, аlea iacta est 44, а мій Рубикон рішуче перетнутий. Я написав цю кляту статтю та відправив у редацію. Без жодного коментаря. Просто текст, що видушив із власної душі з кров'ю та захлинаючись лайном.
Жодного уявлення, чи їх задовольнить писане. А втім, мені наразі вже байдуже, бо сьогодні сталося те, чого я найбільше боявся – більше за Гітлера і трішечки менше за викриття Катаріною моїх шашней із коханкою – я отримав повістку. О, то була театральна мізансцена у стилі чи то кафкіанського абсурду, чи то блюзнірської буфонади того чеха45 про солдата Швейка.
Вони вполювали мене рано-вранці, коли я необачно прокрадався до найближчої крамнички. Переминаючи у свідомості тези статті, що я встиг зненавидіти ще до завершення, я не відразу помітив армійську вантажівку, що причаїлася у тіньку ліворуч від входу до крамниці, та двох військових, озброєних кульковими ручками та товстелезними блокнотами, що ліниво мружачись у промінях ранкового травневого сонця чатували на здобич.
"От курва... тікати вже пізно, вони мне помітили, мексиканський кактус їм у сраку! Якого біса вони тут?!".
Чутки стверджували, що вони здебільшого пасуться на заправках, бо так найзручніше: через війну виникли проблеми з постачанням палива (все йшло на фронт, а цивільним для приватних потреб – за залишковим принципом) і коли десь вигулькував бензин, що траплялося вкрай нечасто, то автовласники миттєво якимось незбагненним чином пронюхували про це та перед заправкою вишиковувалась довжелезна черга зі спраглих залізних коней та їхніх змарнілих від пошуків власників, що почасти зміїлася у кілька обертів навколо території. Ось саме тут систематично шакалили офіцери з мобілізації, чомусь завжди – незграбні пузаті дядьки з вусами, такі собі злі шаржі на статуетки китайських будд, схожі на дресированих бегемотів на задніх лапах зі сколіозом. Якщо ти стоїш не першим і не останніми, то ти фактично заблокований, ти – заручник черги і тобі не втекти, то ж військові чинно і пихато проходжувалися вздовж черги та із виразом обличчя як мінімум спадкоємців британської корони виписували повістки усім водіям і пасажирам чоловічої статі. Військовий стан, а отже усі мають при собі посвідку особи, а отже повістки — іменні та під розпис, і нікуди ти, гордовитий носій черв'ячка між ногами, не драпанеш, і ніяк не відвертишся від почесного обов'язку зогнити у компанії вошей із діркою в черепі в брудному окопі в оточенні таких самих бідолах, що мали нещастя народитися тут і в цей час, а не на тридцять років раніше чи триста кілометрів західніше. Подейкують, що власники заправок перебувають у змові з військовими та завчасно інформують їх про появу палива, аби самим не потрапити під мобілізацію. Ну... не певен. У змові – звучить якось по-готичному, наче йдеться про короля Філіпа та орден Тамплієрів. Швидше за все, ці пройдисвіти банально на гачку у спецслужб через свої шахрайські махінації з митницею, бо звідкись-то вони дістають той довбаний бензин! От і змушені продавати з потрохами власних клієнтів та власну совість.
Виглядали ці "мої" piscatores hominum46, як і водиться, досить комічно і зовсім не загрозливо, так що я й досі не можу достоту описату головну емоцію, бо під час спілкування з ними мене то розбирав сміх, то накочувалася хвиля панічного страху.
— Аааа куди це ви прямуєте, шановний пане?! — один з них, коротун років сорока п'яти з дурнуватими рудими вусами, стрімко, мов діарея із дупи, вискочив із кабіни вантажівки та незграбним підтюпцем підбіг мене.
Я ошелешено зупинився та тільки й зміг із себе вичавити, що "Е-е-е-е… по хліб".
— По хліб?!! Ха-ха-ха! — з імітацією зловісного мефістофельського сміху у нього не склалося, а породжений ним натомість звук радше нагадував помісь передсмертного кашлю старого собаки та булькотіння засміченого унітаза. — Ви чули?! Не про хліб належить думати, а про Батьківщину! — він повчально підняв угору неочікувано товстий, як сосиска, вказівний палець.
"Сподіваюсь, це ж такий жарт, своєрідний армійський сарказм, що традиційно видає по-дитячому примітивну недалекість і грубість за дотепну шпильку".
— Ваше ім'я та прізвище, шановний пане!
— Здається, я вже застарий для армії.
— Відповідайте по формі! Усі ви вічно, у кого не тикни, – старі, немічні, хворі, горбаті та контужені, а ще віруючі, комуністи і ці… як їх, бісів… — він описав незрозумілий жест рукою, що нагадував симбіоз аргентинського фламенко з баскетбольним кидком. — пацифісти, от! Ховаєтесь по норах! А хто країну захищатиме? Так що Ви, пане, облиште ці балачки! Як Ваше ім'я та прізвище?
— Макс Хартманн. — брехати було безглуздо, бо наступне прохання, звісно ж, було…
— Будь-ласка, пред'явіть Ваш паспорт.
Я вийняв документ із внутрішньої кишені та простягнув другому військовому, товстуну під сто двадцять кілограмів з двома підборіддями, у котрого на пузі ледь сходилися гудзики, а на вуха ледь натягувалися дужки кумедних круглих окулярів. Він, крякаючи від старанності, ретельно занотував усі всі дані, включаючи номер паспорту, військово-обліковий номер та місце проживання.
— Коли востаннє були на військових зборах?
— Років з десять тому. Я був я комісований за станом здоров'я через проблеми з нирками.
— Ваша професія? — з напускною діловитістю продовжив коротун.
— Журналіст, працюю в газеті.
Коротун несхвально скривився, начебто я зізнався йому в тому, що я – сутенер чи трансвестит.
— Писака, значить. Користі на фронті від Вас, як від риби сала. Взагалі не розумію, кому зараз потрібні ті газети…
Я промовисто розвів руками і не зміг утриматися від єхидного зауваження:
— Звісно ж, не розумієте, бо Вам вони потрібні лише під час відвідин туалету. А от якби Ви спробували їх читати, бодай по складам, тоді…
Він аж підскочив.
— Ану, відставити ці хіхоньки! Нічого, в армії таких розумників, як Ви, швидко перевиховають. Он, як Пауля. — від тикнув пальцем ледь не в обличчя товстуну. — Він також був учителем цієї… як її, трясця… етики! Навчав сільських дітлахів правильно шаркати ніжкою на балу. Перед свиньми та коровами, либонь. Але півроку служби вибили з його голови всю ту маячню і зробили справжнім солдатом! Беріть приклад! Солдатами не народжуються! Красень! Не ганьбить честь мундира!
"Авжеж, солдатами не народжуються, солдатами помирають".
"Справжній солдат" Пауль, схожий на перегодованого бубнового валета з колоди гральних карт, зніяковіло посміхнувся, наче вибачаючись за дубоголовість свого колеги, котрий за "честю мундира" не помічає дірявості власних штанів.
— Ну от що, у мене немає часу на ці балачки, — повів далі роздратований коротун — Ось Вам документ – розпишіться тут. Завтра прийдіть до центру комплектації збройних сил, на Бамберґштрассе. Пройдете медкомісію, а там мобілізаційний департамент вирішить, що з Вами робити. Але не здумайте не з'явитися, бо вважатиметеся дизертиром. Все, можете йти!
Ось так, буденно…
Лише повернувшись додому я помітив, що якраз хліба я і не купив.
У голові роїлися десятки тривожних та неприємних думок. І що тепер буде зі мною і з Катаріною? А раптом одразу ж відправлять прямісінько на фронт? Начебто за законом не повинні, тому що я не військовий і не маю ані досвіду, ані необхідних навичок, але хто дотримується тих законів у хаосі та плутанині війни? Чи може знову комісують, бо я ж не помолодшав, та й здоров'я вочевидь не покращилося (щоправда, мої нирки в останні роки стали менше дошкуляти болями)? Це – маловірогідно. У "справжнього солдата" Пауля он які окуляри, і нічого… А він, либонь, без них і власного члена до пуття не бачить. Навіть круглому дурневі зрозуміло, що під час війни медкомісія зазвичай складається з хірурга та окуліста, які пильнують, щоб у призовника були у наявності обидві ноги та обидва ока, і тоді він, з їхньої точки зору, є повністю здоровим, а все решта ані їх, ані військових не цікавить – хоч онкохворий наркоман, хоч доісторичний дід зі старечим ревматизмом.