Де колонії Китаю, Індії, Персії чи бодай Туреччини з Японією? Останні дві держави якщо й провадили колоніальну політику, то виключно у межах свого історичного регіону та відверто копіюючи європейців.
Це сидить в нас ще з часів Риму…
Кожна з цивілізацій, що існують на Землі, у процесі свого розвитку неминуче розширювалася, тією чи іншою мірою проводячи політику експансії. Хтось, як Китай, пасивно втягував в орбіту свого культурного впливу сусідні народи виключно силою інтелектуальної чи адміністративно-політичної переваги, демонструючи "варварам" зразки державного устрою, літератури, мистецтва, науки та філософії, які на п'ять голів перевершували їх власний "домашній" спосіб життя. Хтось, як арабська цивілізація, кинувся у вир месіанства лише та виключно після і внаслідок того, як сам необережно заразився надцінною ідеєю (ісламом), що її належало повсюдно поширити в ім'я порятунку всього людства. Арабський халіфат, що розширюється вогнем і мечем, насаджував серед підкорених народів не абстрактні "арабські цінності" і кус-кус, а цілком конкретне вчення пророка Мухаммеда, нехай благословить Аллах його ім'я. Все інше, включаючи інститут суддівства каді, систему мусульманського права, арабську каліграфію та манеру заварювати чай, поезію та виготовлення квітчастих візерунчастих килимів тощо, йшло "на додачу" як очевидний логічний наслідок. А хтось і зовсім, як Індія, відмовився від світу та, подібно до мудрого брахмана, споглядав чвари оточуючих з олімпійським спокоєм, набагато більше турбуючись про чистоту карми, ніж про зовнішнє розширення.
І лише західна цивілізація, народившись у крові міжусобних воєн, зробила об'єктом месіанства саме свою культуру, а вестернізацію ближнього свого – абсолютною цінністю та самоціллю.
Саме внаслідок цього в нашу свідомість намертво в'їлася дихотомія "ми" та "вони". Ми – цивілізований Захід, цитадель культури, науки і мистецтва, вони – дикий узагальнений схід без будь-яких відчутних (або, вірніше, важливих) відмінностей між регіонами та країнами, в якому все "не як у людей", брудний і незрозумілий. Єдине, що може перетворити "їх" на повноцінних людей на наш погляд – прийняття "нашого" способу життя та цивілізаційної моделі. Як там у сера Кіплінга? "Несіть тягар білих..."? Ага... і понесли. Не підкорювати, а "олюднювати" навколишній неповноцінний світ. Наявність своїх цивілізацій за Сходом до певного часу зовсім не визнавалися – даруйте, сер, всі ці дистрофічні йоги у настегнових пов'язках, письмена заручками та інші заклинання змій – яка ж це, Леонардо забирай, цивілізація?!
Східна культура – містична, західна ж – раціональна до абсолюту. "Ми" несли їм Канта, Гегеля та Маркса, а "вони" нам – усі релігії та духовні практики. Вражаюче, але на Заході так і не виникло жодної власної цілісної релігійної доктрини (поганський анімізм, поклоніння духам тощо – все ж таки трохи не те). Навіть християнство зародилося не в Європі… хоча так, перекопало Європу ґрунтовно, при цьому також химерно мутувавши і дуже далеко відійшовши від первісної параіудейської секти рубежу тисячоліть.
Безперечно, Рим – ще не Захід у сучасному розумінні, він лише фундамент, відправна точка розвитку унікальної цивілізації, що вважає себе єдино справжньою.
Маленьке Римське царство завдячує своїм майбутнім розквітом, як не дивно, бездарності власних царів. Ось вирішив був цар Сервій Туллій ініціювати реформи, ввівши територіально-майновий принцип, зміцнивши владну вертикаль і розділивши громадян на п'ять майнових станів, та такого нареформував, що наступного, сьомого і останнього царя на ім'я Тарквіній Гордий населення виперло копняком під зад.
Тільки-но заснована республіка відразу ж кинулася воювати і підкорювати. Після Пірової війни Рим став безроздільно панувати над Апеннінським півостровом, що дуже не сподобалося заморському сусідові – Карфагену, свого роду військовій наддержаві Стародавнього світу, заснованої фінікійцями в північній Африці (пряма аналогія США і Британії). Звичайно, між цими двома державами не могла не спалахнути війна. І вона спалахнула. Точніше, навіть не війна, а серія воєн, що увійшли в історію під назвою Пунічних. Carthago delenda est 42 – так із завзятістю параноїка закінчував кожну свою промову у сенаті незалежно від її тематики полководець Марк Порцій Катон Старший. І, зрештою, досяг свого (точніше, не зовсім він, а Публій Корнелій Сципіон Еміліан Африканський, але кому потрібні ці брудні смердючі бойові вовки, вкриті окопними вошами, коли є їхні високомудрі начальники з гордим римським профілем) – Карфаген у Третьій Пунічну війну був повністю зруйнований, а Рим (тобто, по суті, певний "прото-Захід") благополучно розпочав експансію на Схід, підпорядкувавши Іллірію, Грецію, а потім Малу Азію, Сирію та Юдею. Відмінність від більш ранньої "спроби номер нуль" у виконанні Олександра Македонського полягала у двох речах: римляни усвідомлювали, що прийшли всерйоз і надовго та вели цілеспрямовану асиміляторську політику – насадження римських засад, латинської мови життя та моралі "під себе".
Тож республіка поступово мутувала в Імперію, а улюбленою розвагою в імперіях є що? Правильно – гризня за владу, повстання та громадянські війни. А в їхній основі часто лежить що? Звичайно ж амбіції, заздрість та жадоба влади. Молодий Сулла заздрив старому Марію і з задоволенням брав участь у наступній війнах Риму – Югуртинській війні в Нумідії та Союзницькій війні з Мітрідатом VI Євпатором – щоб перевершити свого начальника славою. Крім слави, цей безперечно героїчний і талановитий полководець досяг авторитету і благоговійної поваги з боку армії, і гріх було не використати такий ресурс, аби скинути остогидлого старого осла у столиці. Що й було зроблено – період диктатури Сулли з усіма його "проскрипціями" не даремно вважається однією з найпохмуріших сторінок у римській історії. Ну, хіба що Нерон може скласти конкуренцію.
Все, що було потім – всі ці сенати, консули, дебати – це як кіт вилизує під хвостом заради блиску. Навіть будучи загорнутим у пристойну упаковку справді великої культури, сенсом існування Риму завжди залишалося підкорення та (обов'язково!) подальше культурне "перетравлення" завойованих регіонів.
Проіснувавши майже дві тисячі років Стародавній Рим деградував і зник. Причини його падіння різноманітні і належать до різних сфер, але вони вражаючим чином походять із самих римських досягнень. Рим не "зруйнували", а він "зруйнувався" самостійно, розклавшись зсередини і згнивши, як трухлявий пень. Версія, яка вважається класичною, – про варварське завоювання і повалення скиром Одоакром в 476 році останнього західно-римського імператора Ромула Августа, по суті, є не що інше, як сором'язливий реверанс ввічливості з боку служителів музи Кліо у бік чеснот римської державності. Що б не стверджували поважні вчені мужі від історії, а судячи з римських хронік, до 476 року в самому Римі вже не було чому "падати" – держава скукожилася до власне міста та його околиць, більшість населення становили германці (які, до речі кажучи, і відчинили Одоакру ворота міста), а державна влада деградувала і виродилася у безглузду зграю базікал, що нагадує сучасну Лігу Націй з її крайнім занепокоєнням. І все це – через дві прокляті взаємопов'язані причини, своєрідні пологові травми Західної цивілізації – чванливої зарозумілої самозакоханості та намагання відкусити більше, ніж ти у змозі проковтнути, а тим паче перетравити без розладів травлення. Саме тому Захід розірвало зсередини, як пітона, що обжерся. Що ж, історія, вочевидь, знову пішла по колу, мов той цап на прив'язі, що слухняно ходить навколо кілка…
* * *
От є маніяк. Вбиває, гвалтує, ріже. В його організмі мешкають глистки. Ну а що? Організм як організм. Тепло, затишно. Живуть собі, кохають одне одного, непогано облаштувалися. Нікому особисто зла не заподіюють, навіть іноді співчувають. В політику не втручаються, кого там ріже маніяк особливо не цікавляться й не переймаються. Аж раптом маніяка хапають і тягнуть на електричний стілець. Як так?! Є ж багато хороших глистів, які ні в чому не винні!
Хто винен у цій найжахливішій війні усіх часів та народів? Гітлер? Колективний Гітлер? Німецький народ, бо виявився... яким? Жорстоким? Дурним? Мстивим? Наївним? Хто більше винен – той, хто віддавав накази чи той, хто їх слухняно виконував? Чи має бути колективна відповідальність і якщо так, то до якої межі вона не переходитиме морально-етичного кордону між сакральною справедливістю та ницою тваринною помстою?
Християни вірять, нібито їхній Бог якось сказав про себе, що він – "Бог заздрісний, що карає провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, що ненавидять Мене"43. Якщо можна карати людину за чужі гріхи, то чому неможна суспільство в цілому? З одного боку, "кров наша на руках" усіх німців, бо ж то не Гітлер особисто вбиває, знущається, плюндрує; не Гітлер гвалтуав в катував тих нещасних у Гальштадті, не Гітлер власноруч запихує євреїв до газових камер, і, звісно ж, не Гітлер особисто наказував єфрейторам СС страчувати дітей на очах їхніх матерів – то робить саме "німецький народ" руками своїх середньостатистичних представників та за пасивної мовчазної згоди боягузливих інтелектуалів.
З іншого боку, здоровий глузд підказує, що народ загалом не можна вважається якимось цілостнім багатоголовим індивідуумом. Народ не може ані героїчно загинути, ані бути злочинцем, ані діяти морально чи аморально, ані бути святим Франциском чи кровожерним Калігулою – це можуть вчиняти лише окремі його представники.
Не знаю, як воно буде у майбутньому, але впевнений, що прізвище "Гітлер" назавжди стане загальною назвою на позначення абсолютного зла, своєрідним еталоном люті та звірства, а ім'я Адольф вийде із вжитку, бо жодна мати не називатиме так власне дитя, позаяк це стане все одно, що нарікти новонародженого хлопчика "свинею" чи "маніяком". А от чи перетвориться також і слово "німець" на образливу лайку? І скільки знадобиться часу, аби його відмити від гітлерівського лайна? Скільки часу забере де-ідіотизація, роздурнення мільйонних мас бюргерів, всих отих добропорядних Гансів з їхніми Гретхен, які щонеділі поспішали до меси, а з понеділка по п'ятницю переводили бабусь через дорогу, йдучи на службу у мiсцеве вiддiлення Гестапо рівно на восьму й ані секундою пізніше, завжди були пунктуальними, ввічливими, ощадливими і розсудливими, і лише випадково, з наївності піддалися нацистам, мов сп'яніла гімназистка на сіновалі наполегливому гусарові? І чи можливо це взагалі? Скільком із них можна буде вірити, коли вони в один голос волатимуть, буцімто вони "нічого не знали", "боялися, але потайки були проти" і "їх підступом обвели навколо пальця"?
Таке будуть волати навiть партфункцiонери, i тi з них, хто вцiлiють, подумки вимовивши "фух, пронесло!", надалi вдаватимуть каяття та тихенько спиватимуться, пишучи самовиправдальнi мемуари у стилі "це не я, це все – він!".
Все вони знають, все вони усвідомлюють і цілком схвалюють дії "свого посланого небом фюрера".