Нема сил боротися. Немає мети. Земля вислизає з-під ніг, неначе з помсти за те, що ти вчасно не ліг у неї. Ті, кого ти любив, або загинули, або по-шакалячи відвернулися від тебе, покинули, зреклися. У найскрутніший момент вона сказала тобі: "Я так більше не можу, пробач. Мені страшно. Дітям страшно. Я більше не можу. Так буде краще. Вибач". Навіть вона. Вона, що була сенсом твого життя. То навіщо це все? Диявол, у цієї шльондри завчасно хтось з'явився, поза сумнівами! Бо ж баби у стосунках з чоловіками поводяться наче мавпи на гілках дерев – нізащо не відпустять попередній член, допоки міцно не вхопляться за наступний.
Ти вже вирішив поставити крапку. Було б справедливо пропустити цю брехливу суку перед собою у двері на той світ, як і личить благородному джентльменові. Але діти… нехай вони запам'ятають тебе таким – сильним, добрим, мужнім та великодушним. А їй хай буде соромно. Перед собою, перед ними, все своє смердюче життя. Нехай ламає голову, як потім, коли подорослішають, їм це пояснювати, нехай ловить у їхніх очах засудження та розчарування. Так їй і треба.
Ти поставиш крапку. Вирішено. Але не сьогодні. Даси цьому світові ще один день, а раптом станеться диво і він виправиться?
І ти, сховавши пістолет назад у шафу, провалюєшся в п'яне безпам'ятство сну, в якому знову побачиш війну – знайому, зрозумілу, "твою" війну, в якій чітко зрозуміло, хто свій, а хто чужий, і в якій тобі у сто разів комфортніше, ніж на мирному дивані в кімнаті з мирними клопами і порожніми пляшки, бо там ти – герой, а тут – покидьок суспільства. То навіщо тобі такий "мир" і таке "суспільство"?
Кажуть, що самогубство – то найстрашніший гріх. Ну й нехай. Врешті-решт, до старих демонів у пеклі приєднається ще один, новий. Ладен заприсягтися, що коли я прибуду туди, то там на мене вже чекатимуть майже усі наші – бо ж щоночі я чую, як хтось із самісінького серця пекла настирливо кличе мене до себе! І ми разом, як у старі добрі воєнні часи, влаштуємося біля пекельного вогнища та, прикурюючи від нього цигарки, чекатимемо під акомпанемент непристойних дотепів і несамовитого реготу на прибуття усіх інших із нашого взводу. Жодного сумніву, вони всі також дуже скоро прибудуть сюди – в єдине можливе місце остаточної дислокації для демонів війни.
* * *
Чи вірить Гітлер у Бога? Вочевидь, так. Такі люди зазвичай вірять у Бога, але у свого особистого Бога, котрого вони самі створили у власній схибленій уяві і котрий буцімто і наділив їх великою місією. Тим паче, коли ти поряд із вівчаркою Блонді маєш за домашнюю тваринку також і кишенькового Папу, котрий у будь-який момент готовий охоче підтвердити, що твоя шизофренія насправді – голос Господа, та благословити будь-які твої злодіяння40. Вірять вони і у диявола та вважають, що коли вже тебе відсилають до пекла за одну єдину загублену душу, то краще загубити мільйони та прибути туди легендою під бурхливі оплески чортів.
А, можливо, вони вірять у те, що такими своїми діями вони, немов той Савонарола41, найефективніше приженуть людство до загального щастя стусанами, бо суспільство – то дурні діти, вони не розуміють, "як краще". Вони гадають, що велика ідея виправдовує будь-які засоби, забуваючи одну стародавню істину – якщо заради твого ідеалу тобі доводиться творити зло, то ціна твому ідеалу – лайно, і якщо твій бог вимагає від тебе зла та виправдовує його вчинення будь-якими "високими задумами", то ім'я твоєму богові – диявол!
Що ж до мене, якщо вам цікаво, то після цієї війни я не можу вірити у Бога. Я не можу вірити у Бога, який хоче, щоб його постійно хвалили, але при цьому допускає такі кривди та страждання. Марк Твен свого часу стверджував, що Бог створив війну для того, щоб американці вивчали географію. Що ж, коли поставити на меті логічно розвинути далі цю гірко-кумедну тезу, то виходить, що війна, принаймні ця, створена Богом як підручник із сатанизму для німців та підручник із психіатрії для решти Європи. А такий Бог мені не потрібен. Жорстокий нарцис-експериментатор із явно садистськими нахилами. Навіть мені, простій грішній людині, страждання цього світу розбили б серце, а йому байдуже. Які там ще "незбагненні замисли"?! Дурня це все! Якщо узбіччя дороги до Царства Божого всіяні скаліченими трупами мільйонів ні в чому неповинних людей, що не дійшли, то гріш ціна тому царству! Кажуть, що Бог терплячий. Але терпіти явне зло – чи не означає це виявляти безсилля чи навіть співучасть у цьому злі? То кого мені шукати за дверима храмів та навіщо? Якщо він насправді існує і є творцем всього сущого і всіх істот земних, то бути творцем такого світу – не вельми велика заслуга, відверто кажучи. Халтура, а не творіння. Халтура самозакоханого тирана, що грається, мов дитина, із беззахисними комашками, жбурляючись їхніми долями, почуттями та життям. Він сам встановлює несправедливі безглузді правила, сам щосили підштовхує до їх порушення сотнями болісних обставин і сам же за них залюбки карає, щоправда, найчастіше не тих і невчасно. Будь-який психіатр підтвердить, що це – поведінка психічно неврівноваженої, якщо не повністю божевільної людини. Нуль логіки, нуль емпатії, нуль здатності пробачати, зацикленість на собі, взаємовиключні вимоги, що суперечать одна одній, хвороблива уразливість і феноменальна жорстокість. Як він там казав? "По плодах упізнаєте", чи щось на кшталт того? Так ось, я упізнав, жахнувся та відсахнувся. Бо упізнав його саме у тому вусатому австрійському єфрейторові, як за поведінкою, так і за екзальтованим захопленням дурнуватих народних мас.
* * *
Люди, що розв'язують і підтримують війни, мислять і бачать світ певним чином. Він представляється їм різнокольоровою мапою з кордонами, зонами впливу, об'єктами та цілями. Біля назви кожної країни на цій уявній мапі виставлений індекс її "суверенності". Там є потужні та самостійні держави з приставкою "над-", є просто великі держави, є регіональні – і, звичайно, "прості" країни. Людей на цій карті немає: вони за такого масштабу невиразні. Це – розлюднення світу.
Сам цей тип міркування виключає суб'єктність "простих" країн перед "надкраїнами". Таке мислення оперує державами як єдиними, монолітними сутностями, як "людьми". Таке мислення залишає у тіні все живе, що відбувається усередині цих країн, – тобто, власне, людей із їхніми переконаннями, вірою, розбіжностями, індивідуальними планами, драмами; з їхньою різноманітною, зовсім не монолітною економічною та культурною діяльністю. Ця підміна, до речі, зараз вже існує і на мовному рівні. Подивіться на будь-які політичні коментарі: країни "вирішують", "хочуть", "страждають", "зазнають приниження", "обурюються" та "закликають". Але держави нічого подібного робити не можуть; можуть це робити лише живі істоти. Крім того, кожне "рішення країни" має безліч противників усередині самої країни.
Спочатку зникнення всього живого відбувається у головах – у процесі складання чи обговорення чергової геостратегічної ідеї. У більшості тих, хто мислить "світопорядками" і "політикою великих держав", це "стирання життя" в головах і залишається. Поки що вони збіднюють лише самі себе, адже про перебудову мертвих сутностей вони тільки патякають – або вивчають їх, одержуючи вчені ступені. Справжня катастрофа відбувається, коли ця "наука" стає прикладною, коли мова геополітики виявляється єдиною для тих, хто має в руках владу. Тоді й розпочинається війна.
Розлюднення світу в цей момент відбувається вже не в уяві, а реальному житті. Прикладна геополітика змітає з поверхні живих людей зі своїми справами та поглядами, руйнує їхні будинки, не залишає цінностей крім цінностей виживання, робить владу надзвичайною, а режими та державні кордони – сакральними. Ця політика змушує людей помирати за лінії на карті, проливати кров за ґрунт. Продуктивну економіку прикладна геополітика замінює мобілізацією будь-яких ресурсів, які можна забрати для війни, незалежно від права громадян на життя, свободу та власність.
Офіційний Третій Рейх ігнорує жертви серед власних військових та цивільних, бо коли боротьбу ведуть безособові сутності – держави, можна ігнорувати смерті "звичайних" людей. Адже дійові особи та жертви тут – держави. Це і є розлюднення світу.
За побудованою Гітлером геополітичною ширмою ховається порожнеча, яку краще не намагатися зрозуміти. Можливо, він хотів створити чергову кризу, щоб не втратити владу, – тільки прорахувався з масштабами. Можливо, він хотів помститися Франції та Росії за образи і зайшов надто далеко. Жоден з цих мотивів не заслуговує на виправдання – і в будь-якому разі, "одягнені" ці мотиви в мову геополітики, яка передбачають нехтування життям людей. При реалізації будь-якого "геополітичного" проекту людина перестає бути актуальною для влади.
Якщо Німеччина взагалі має якесь майбутнє, у цьому майбутньому не повинно бути місця геополітиці, як не повинно бути місця послідовникам цієї чорної магії в німецькому уряді. Не повинно бути місця публічної культивації зовнішніх загроз, створення образу ворога та торгівлі національними образами, нібито спричиненими "підступно забраними" територіями. Кордони повинні втратити нинішню вигадану сакральність. Тому що кордони завжди штучні. Це результати воєн, розпадів імперій, переговорів, випадкових рішень, помилок. Це поховані у землі битви. На їхнє відкопування має бути накладена заборона.
Якщо взагалі можна говорити про якийсь позитивний наслідок катастрофи, то це моральне банкрутство геополітичного погляду на світ. Тому що це – погляд на світ із кабіни бомбардувальника. У цьому бомбардувальнику сидять не лише німецькі розпалювачі війни, а й усі, хто намагається виправдовувати війну мовою "політики великих держав".
* * *
Чому ми постійно ведемо загарбницькі війни? Особливо "ми" – західноєвропейська цивілізація та її відгалуження у вигляді США, Канади тощо? Адже ж Німеччина – не азійська деспотія, не арабський султанат й не конфуціанське царство. Як і наполеонівська Франція, і Британія з Іспанією. Не ми, європейці, винайшли війни та рабство, але саме ми винайшли найорганічніше та найефективніше поєднання війни та рабства – колоніалізм.