Все залежатиме від того, який вибір зробить Ваша "душа" саме зараз. В одному випадку ми стираємо минуле та починаємо все з чистого аркуша, в іншому – минуле повисає у вас на шиї каменем та тягне у прірву, мов потопельника. Раджу прямо сьогодні сісти за письмовий стіл та писати – власний вирок чи індульгенцію, це вже за бажанням.
— Я подумаю над Вашою пропозицією.
— Добряче подумайте, а потім пишіть те, що вважаєте за потрібне, що лежить на душі. І – ще раз повторюю – в залежності від того, що у Вас на душі, ми з Вами або більше ніколи не побачимось, або побачимось після війни як добрі друзі за келихом холодного пива, я – як ветеран, Ви – як видатний журналіст-патріот, якому я вручатиму медаль за заслуги перед батьківщиною на інформаційному фронті, або ж побачимося ще до завершення війни, я – як слідчий, а Ви – як фігурант кримінальної справи про колаборацію, котрого я допитуватиму. Нехай Ваша душа вирішує. У неї є шанс. Після війни люди пам'ятатимуть не стільки жорстокість зі сторони ворогів, скільки нейтральність до зла зі сторони друзів.
Він пішов, а я потайки подякував Богові за те, що у Швейцарській Конфедерації й під час війни існує демократія – та сама демократія, котру я кільканадцять років поливав брудом як "брехливу лицемірну вигадку капіталістичного суспільства".
* * *
Головне питання для будь-якого військового формулюється наступним чином: "Як, побувавши у пеклi, самому не стати демоном?". Загарбників і захисників, старих і молодих, солдатів і генералів врешті-решт у тій чи іншій мірі все одно наздоганяє потворний молох жорстокості, що перетравлює їхні душі (повністю або хоча б частково), залишаючи по собі зяючу чорну діру, з якої визирає та сама горезвісна ніцшеанська безодня.
"Єдність і згуртованість армії", яку так полюбляють оспівувати патіотично стурбовані ідеологи-мрійники, – завжди лише дурний міраж, якого ніколи не існувало ніде, крім пропагандистських реляцій та запаленої уяви політиків. Паростки принциповості, проста чесність затоптуються в багнюку, це і зрозуміло, інакше структура армії і самої держави зазнає краху. Боягузтво, себелюбство і дріб'язковий кар'єризм щеплюються тут з першого дня. Головне завдання керівництва – розчленувати солдатські маси, розбити їх на розрізнені одиниці, запобігти "зайвій" консолідації аби знищити потенціальне середовище для визрівання та обміну "неправильними" думками, невдоволенням, обуренням чи сумнівами. Засвоївши звичаї казарми, новобранці обростають бронею егоїзму, самі перетворюються на розбещену, деспотичну солдатню і змушують тих, хто приходить їм на зміну, відчувати на власній шкурі горезвісну армійську науку. Так здійснюється в армії кровообіг. Це розуміє кожен солдат та офіцер на полі бою, але про це геть забувають генерали, що сидять у штабах, обвішані медалями, мов різдвяна ялинка, які вони отримали за неіснуючі заслуги у неіснуючих війнах, та статечно попердюючи в диван теревенять про "солдатський обов'язок самопожертви".
І ось ти прошов те горнило. Ти вцілів, якимось дивом вижив і тепер маєш повертатися назад до того вегетативного існування, що його кличуть "мирним життям". Та що таке взагалі "життя" для тебе?
Ціна людського життя – і власного, і чужого – для тебе відтепер дорівнює нулю, а його сакральна "недоторканість", ідею про яку тобі з дитинства прищеплювали тобі у школі вчителі-гуманісти, вивітрилася безслідно. Ти сам постійно ловиш себе на тому, що все частіше відчуваєш невмотивовані напади люті, підвищеної агресивності до оточуючих, і хоч сам собі і вигадуєш виправдання заднім числом для кожного такого випадку, в глибині душі ти все чудово розумієш. Розумієш, що розбити людині обличчя за те, що вона якось "неправильно" подивилась на тебе в автобусі – то явний перебір. Розумієш, але в такі моменти нічого із собою вдіяти не можеш. Тебе ніби опановує сам Сатана, і від цього агресивне розлючення різко змінюється липким страхом. Але одночасно, точно описати, чого саме ти боїшся, ти не в змозі. Як довбана дитина з довбаним бабайкою, що вилазить з-під ліжка, щойно батьки вимикають світло і закривають двері до дитячої кімнати.
Тобі важко говорити про війну, але й мовчати про неї не виходить. Фактично, ти не можеш говорити ні про що, крім війни. У тебе не виходить влаштуватися у мирному житті, ти відчуваєш зневагу і майже фізичну огиду до цих "цивільних пацюків", самовдоволені пики та випещені дупи яких ти захищав на війні, а вони, ховаючись за твоєю спиною, вибудовували своє нікчемне щастя, в душі посміюючись над тобою – дурнем, який власноруч позбавив себе цього "щастя". Їхні розмови здаються тобі маренням божевільного, їхні почуття – лицемірством, а їхні турботи – суцільною дурницею та дріб'язком у порівнянні з тим, через що довелося пройти тобі, обсатавши душу до крові об сталеві обладунки війни.
— З тобою неможливо розмовляти! — закидають тобі колишні друзі. — Ніяк не второпати, чого ти хочеш! Кажи по суті, не нервуй, усе добре, усе скінчилося.
За це "заспокойся" ти готовий перегризти їм горлянки! Нічого не скінчилося! Для мене все тільки починається! Безтурботні скоти! Як ви можете… можете… що? Ти й сам, слухаючи себе зі сторони або пригадуючи свої натхненно-дорікальні монологи-прохання-закиди-звинувачення всіх оточуючих бозна в чому, ладен був би відсахнутися від тієї маячні, що ти верзеш. Швидке, безперервне, але плутане мовлення, швидке перестрибування з однієї теми на іншу, часто – в межах однієї фрази, раптова втрата ходу думки, що призводить до тягучих пауз у розмові. Ти дратуєш сам себе й усіх співрозмовників, через що шаленієш, усоромлюєшся та ненавидиш ще дужче.
— Я тобі нічого не винен! — все частіше ти чуєш від них замість подяки по мірі того, як війна закінчується, небезпека віддаляється, а емоції забуваються. Минуло лише кілька місяців, а вони вже майже забули, як сиділи в бобмосховищі, обісравшись від страху і чекаючи приходу ворожих танків, і тільки завдяки тобі цього не сталося. І що у відповідь?
— Ти ведеш себе, як п'яний волоцюга, який пристає на базарі до людей із запитанням "Правда ж, я крутий?!", а почувши "Ні!", лізе битися. — ховаючи очі пояснить тобі шкільний товариш у дорогому костюмі та краватці, якого ти просив взяти тебе на роботу охоронцем в його процвітаючу фірму, що досягла неймовірних успіхів та прибутків завдяки військовим замовленням.
Та що ти кажеш, сволото?! Насправді?! То й що з того? Ха-ха, настидав! Довбаний чистоплюй, мамкин підспідничний герой! Саме таким чином, мов волоцюга-шизофренік, до речі, наразі поводиться ціла країна під назвою Третій Райх, і нічого! Усі поважають, бояться і тримтять! І якби не я та мої побратими, то цей Райх скрутив би тебе у баранячий ріг, поставив рачки і трахнув! А ти б стерпів! Бо пручатися "не чемно" і "не по діловому"… Диявол, я знову про той клятий Райх, немов вошивий про лазню! Ні про що інше не думається. Не лізе у голову й не вилазить із рота. Будь-яка розмова, довша за одне речення, хоч про вартість мінету із потасканною привокзальною шльондрою, врешті-решт всеодно неминуче зводиться до Гітлера та війни. Паталогічна зацикленість внаслідок посттравматичного синдрому, як кажуть лікарі. Та пішли вони до біса, очкаті розумики, сидять нахабно у білих халатах, у теплі та безпеці, й плескають язиком дурню! От на фронт би їх, то я би потивився на їх розумування!
— Вибач, але вакансій для тебе немає. У нас жорсткі вимоги, у тому числі щодо здатності тримати себе у руках, а ти… ну, сам розумієш…
Чудово розумієш. І ось новий напад скаженої люті. Ти кидаєшся на нього з кулаками і зрештою опиняєшся у поліцейському відділку. Коли поліціянти ведуть тебе у кайданках повз шокованих співробітників фірми, хтось із них, а може й той, хто викликав поліцію, а може й та молоденька дівчина, що дивиться на тебе з відразою, хоча ще вчора у погляді таких самих дівчати ти ловив захоплення, хтось із них неодмінно промовить: "Господи, який жах! Як вони вже задовбали, ці контужені військові! Коли вже держава нарешті візьметься за цих неадекватів та захистить нас, наших дітей та суспільство!?".
Курво, а чи не твоїх дітей я захищав під кулями, а чи не заради цього згоріли живцем у танку мої побратими?! Ти на повну горлянку криєш її добірною армійською лайкою, за що отримуєш додаткового стусана від конвоїра-поліціянта.
Так, звісно, тебе, героя війни, поліція (поки що!) не триматиме довго, не заводитиме кримінальну справу та великодушно відпустить на свободу через кілька годин, та що тобі робити з тією "свободою"?
Проблеми з алкоголем? "Ні, ні, у мене з цим проблем немає, я можу покинути будь-якої миті! От у Ріхарда з третьої роти – у нього так, п'є, мов полковий кінь, а я у порівнянні з ним – хлопчик із церковного хору!".
Знову дуриш себе, коротаючи нудотно довгий вечір, тупо допиваючи вже сьому пляшку пива поспіль. Або десяту. Неважливо. "Покидьки! Тварюки! Довбані шкури!" — лаєш ти невідомо кого у пустоті кімнати.
Тобі здається, що проти тебе повстав увесь світ. Всі проти тебе, всім начхати на тебе та твої почуття. То нехай горить вогнем весь той світ з його клятими "мирними громадянами! Ти навіть іноді починаєш розуміти Гітлера та виправдовувати деякі його слова та вчинки. "Навіщо нам такий світ, у якому не буде Німеччини?" — любив повторювати той божевільний… чи не такий вже він і божевільний? Навіщо тобі такий світ, який призирливо вивергає тебе із себе, відкидає, немов сміття, намагається витерти саму пам'ять про тебе зі своєї свідомості, мов лайно з підошви?!
Рано чи пізно куля наздожене тебе, питання лише у тому, своя чи чужа – поліцейська, випадкова у п'яній стрілянині, випущена побратимом-фронтовиком під час з'ясування стосунків. Безодня йде за тобою, невблаганно та невідворотно.
І ти приймаєш рішення. Допивши останню пляшку теплого дешевого пива ти витягаєш із шафи особистий нагородний пістолет. Поки що ти просто граєшся з ним, як хтива розлучена жінка під сорок із чоловічим прутнем, відчуваючи звичну холодну сталь зброї. Це заспокіює, вселяє ілюзію захищеності та стабільності, дає точку опору, хоча би примарну. Але ти вже знаєш, що сам поставиш крапку у цій історії. Свинцеву крапку вагою п'ять грамів п'ятдесят два міліграми.