Поки триває війна – так, по її завершенню – в залежності від її результатів. Можливо тоді ми знову перетворимося на німців, чи принаймні, на якийсь їх різновид, а може й ні.
— Вам не здається це абсурдом?
— Поки що, так. Аж вухо карябає! Але то – справа звички. Ми звикнемо. Звикнемо вважати себе "не-німцями" чи то "екс-німцями", стверджуватимемо це у газетах, з політичних трибун та університетських кафедр. Спершу ми й самі не будемо у це вірити. Душа і мозок бунтуватимуть. Потайки кожен із нас вважатиме це кон'юнктурною брехнею, дурним конформізмом, але іншого шляху не існує. Тому ми звикнемо. Навіть зараз я – німець, але вже... напів-німець, чи що. Бути не "напів" мені більше не дозволяє совість. А Вам?
Тут я дійсно замислився...
— А хіба ваша належність до чоловіків не крає Ваше сумління, коли ви чуєте про згвалтування? Чи можете Ви за бажанням стати жінкою, чи садовим гномом, чи давньогрецьким Сатиром? Ми всі – німці, їми народилися, їми і помремо. Втім, Ви наштовхнули мене на одну цікаву ідею. Німці, французи чи навіть папуаси, даруйте за таке порівняння, можуть бути різних порід, як собаки. Знаєте, мені щойно спало на думку, що взаємини наших країн, а ще більше суспільств нагадують мені індійські касти. Всі вони, представники усіх чотирьох варн, безперечно, є індусами. Проте кожна з цих спільнот має власні, дуже відмінні, а нерідко й взаємосуперечні цінності. І тут йдеться не про національність, це занадто вузьколобий підхід. За аналогією можна було б сказати, що ми – такі самі німці, як і вони, просто вони німці-кшатрії33, засліплені війною, ми – німці-вайшії34, схиблені на грошах та дріб'язковому міщанстві. Німці-брахмани35 вимерли як мамонти ще у 19 сторіччі разом із Бетховеном, Шопенгауером та Кантом, хоча подекуди можна натрапити на їхніх небагаточислельних духовних нащадків у віденських університетах та кав'ярнях. Трагедія у тому, що обидві наші касти внаслідок війни деградують, ми – до жебраків-шудр36, а вони – взагалі до паріїв37, від яких увесь світ сахатиметься, мов від чуми. Кожен отримає те, чого більш за все жахається. Безслав'я поразки для них та бідність для нас. А потім потомки назвиватимуть цей процес здичавіння "героїзмом" та "мужністю". Що ж, на зміну 19 сторіччю прогресу прийшло 20 сторіччя, регресу, задубіння душ, девальвації життів та тління людяності.
"Здається, вибрехався, та ще й як граціозно!"
"Він" аж захлинувся кашлем від захоплення.
— Ось воно! Те, що треба! Я ж завжди казав, що Ви – геній! Тільки про "міщанство" краще якось... перефразувати, пом'ягшити. Взагалі, бажано уникати непрємних епітетів на нашу адресу. Втім, як забажаєте. Головне – довести читачеві, що ми – інший народ, на якому немає жодної провини за цю війну...
Я все ж не витримав:
— Боюсь, що Ви помиляєтесь. Частка провини є. І на нас, і особливо на Франції з Британією. Чи не вони нестерпно принизили Німеччину, зламавши її душу через коліно Версальским миром? Чи не внаслідок цього Гітлер і прийшов до влади? Чи не вони потім із самого 1938 року заходилися "умиротворювати" диявола, якого самі ж і породили? Потрібно було бути феноменальним ідіотом, що б не розуміти, до чого це все призведе, а вони сиділи, склавши руки, і нічого не робили! Зрозумійте, історія завжди повторюється. Саме "ганебний мир" 242 року до н. е. та його принизливі умови, що їх ініціював Рим після Першої Пунічної війни, й призвів врешті-решт до Другої Пунічної війни. Якби Рим мав трішки більше клепки… якби архітектори Версальського миру мали б трішки більшле клепки… Ми постійно повторюємо, немов середньовічний чаклун – заклинання, "мир", "мир", забуваючи, що остаточний та суцільний мир панує лише на цвинтарі! Якої поведінки після такого "миру" Рим очікував від Карфагену, а ми – від Гітлера? Згадайте, адже тоді римляни не лише присвоїли всі доходи, які карфагеняни отримували з Сицилії, але й взагалі майже звели на нівець багаторічне монопольне торгове панування Карфагена на Заході, яке останній спиймав як щось дане богами та невід'ємне. Поведінка Риму під час Повстання найманців у Карфагені наочно продемонструвала ворожість його позиції – стало ясно, що мирне співіснування між Римом і Карфагеном є абсолютно неможливим. Отож знов отримавши після придушення повстань посаду головнокомандуючого, Гамількар Барка просто не міг не почати нову війну в Іспанії, бо ж саме Іспанія була найзручнішим плацдармом для організації походу до Італії. Ось вам і відповідь на питання "чому?", і на питання "навіщо?". Світ через свою короткозорість, що межує з імбецильністю, сам не залишив ані Ганібалові, ані тому пришелепкуватому австро-угорському єфрейторові жодної альтернативи.
Він насуписвя і промовив, все ще ввічливо, але з нотками погрози:
— От такого писати якраз і не потрібно. Ви все ще шукаєте істину? А нам наразі істина до сраки! Займетеся пошуком після того, як ми врятуємося. Або якщо ми врятуємося. А до того часу нам потрібна не дистильована "кришталева правда", тільки така правда, яка нам вигідна. Второпали?
"Де моя гідність, кінець кінцем?! В мене є власна позиція і я не підлаштовуватимусь! Конформізм – це ганьба! Будь-яка влада, якій ти лизатимеш дупу, рано чи пізно зникне, а неприємний присмак залишиться! Максе, хіба ти про це забув?! Йолопе!".
— Так, звісно.
Я ніколи не міг похизуватися видатними акторськими талантами і будь-яка людина, не кажучи вже про співробітника спецслужб, легко вловила б, що я вимовив це "звісно" тоном, яким закомплексована дочка євангелічного пастора з провінційної Америки після тривалих умовлянь з боку чоловіка погоджується спробувати анальний секс.
Зависла незграбна пауза. Він задумався, навіщось порився у кишенях, а потім вимовив, дивлячись у стелю та імітуючи співучасть і духовні муки а ля "я знаю, що Ви відчуваєте":
— Ви непокоєтесь про те, що Ви спотворюєте історію? Що про вас подумають друзі, колеги по кафедрі або примара під назвою "світова спільнота"? Даремно, друже. Де Ви взагалі бачили неспотворену історію? Любити істину – це шляхетно, але під час війни слід надавати перевагу своїй країні і – так! – іноді нехтувати істиною. Неможливо одночасно любити шию та гільйотину! Наразі дистильована істина деморалізуватиме наше суспільство й призведе до знищення. Мораль та аморальність мають різні ступені, й наразі я обираю мораль спасіння людських життів й плюю на мораль абстрактної "істини". Заповіді також ієрархічні, чи не так? "Не убий" стоїть перед "Не кажи неправди"? Зрештою, навіть якщо під час написання цієї статті Ви почуватиметесь, що безбожно брешете, можете заспокоїти себе тим, що Ви вчините менше зло задля запобігання більшому.
Забудьте про те збіговисько інфантильних імпотентів під назвою Ліга Націй, "міжнародне право", це суцільна дурня. І так звана світова спільнота, і це ваше "право" з плином часу неминуче визнають будь-які результати війни та будь-який статус, якщо він триватиме достатньо довго. Ідеалізм уявного права обов'язково схилиться перед фактами реальності та рано чи пізно легітимізує стан речей, що склався. Причому, наголошую, абсолютно будь-який. Переможців не судять. Їм все пробачають, всі їхні дії, навіть найшахливіші, виправдовують заднім числом та зрештою ретельно намагаються якнайшвидше перенести із оперативної пам'яті на пожовклі сторінки підручників з історії. З ними укладають пафосні договори у смокінгах та циліндрах під час пропахлих фальшю та цинізмом дипломатичних раутів. Їхні злодіяння поступово глорифікуються до чеснот і доблесті. Саме тому і до сьогодні Рим у нашій свідомості – символ світла, цивілізації та прогресу, а Карфаген – мракобісся, жорстокості та дикості. Теодор Момзен38 не отримав би нобелівську премію за історію поваленого світу, але світу-тріумфатора. Історію пишуть переможці, неминуче ретушуючи її на свою користь. Усе заспокоється, всядеться, утрясеться. Рани суспільства зарубцюються, покриються коркою забуття, і у взаєминах між катами та їхніми жертвами запанує довгоочікуваний спокій, що грунтуватиметься на трьох китах – мовчанні жертв, соромі свідків та страху катів. І ще невідомо, котрий з цих трьох прошарків найвпертіше плекатиме ту лицемірну ілюзію вдаваного "примиреня", бо всім трьом буде зручніше, вигідніше, спокійніше усе забути й "не зациклюватись на минулому".
— Макіавеллі39 аплодував би Вам стоячи.
— Ви сказали це з докором, а я сприймаю як комплімент. Професійна деформація, так би мовити. Зрештою, хто як не ви, журналісти, перетворили звивисте словоблуддя на професію. У цій справі з вами можуть тягатися лише політики, але у тих все навіть ще гірше; їхня робота нагадує кунілінгус – ті самі інтенсивні рухи язиком задля задоволення опонента, але діти не народжуються, а срака з кожним рухом все ближче. Іронія долі полягає у тому, що я підкоряюсь одним базікалам, які жадають від мене, аби я коригував базікання інших. І все – заради держави. Тож, як бачите, я також не приношу чималу моральну жертву на вівтар суспільної користі. Нічого не вдієш, час такий, що змушує кривити душею і Вас, і мене. Потім буде чим пишатися і у чому каятися.
— Залежить від ступеня пластичності конкретної душі… однією можна кривити, а іншою – ні, бо зламається.
— І під останньою Ви маєте на увазі власну, чи не так?
— Не знаю, бо ніколи так не чинив.
— Ось Вам і шанс спробувати щось нове. А раптом Вашій душі сподобається! Нічого, через кілька років знову змінете свої переконання на протилежні – з журналістами ж таке постійно відбувається.
— Не кожного журналіста можна купити, якщо Ви про це.
— Звісно ж! Купити можна тільки найчесніших. Усіх решта можна лише орендувати на якийсь час. — я відчув, що він починає дратуватись. — Герр Хартманн, наразі все просто, як граблі: або Ви – корисний ідіот Німеччини, що чесно помилявся, а зараз раптово прозрів та спокутує свою провину на тому ж полі, на якому роками розхитував власну державу та засмічував мозок недалеким співгромадянам, або ідейний ворог, проплачений агент чи ідеологічний диверсант.