У відповідь німецькомовні швейцарці склали ламаною французькою ще більш образливу пісеньку-гімн закордонних патріотів "Derrière ton dos nous nous tenons courageusement, écartant fièrement notre poitrine"30, яку демонстративно починали виконувати на мотив "Марсельєзи" кожного разу, коли вищезгадана дискусія у тисячний раз заходила у глухий кут.
Епічний соціальний експеримент по розділенню моєї країни на "суїцидальних ідіотів" і "боягузливих зрадників". Чи винайде суспільство бодай колись ліки проти цього?
* * *
Іспанський сором перед французами…
А тим часом деяких з наших біженців у Франції поступово почали зневажати, а подекуди й лупцювати, причому навіть жінок, бо вони, оклигавши від первинного шоку, вкрай знахабніли і почали демонструвати ганебну й огидну поведінку. Агресивно-надокучливі, хамовиті, бруднi та смердючi, впевнені в тому, що усі довкола їм щось винні за визначенням та зобов'язані цілувати в зад, вони неначе спеціально дескредитували швейцарський народ на радість німецькій пропаганді. Подекуди доходило просто до абсурду – наприклад, до масових відмов оплачувати проїзд у громадському транспорті, вони ж-бо "швейцарські біженці"… Шлях від співчуття до розчарування та озлоблення французи пройшли лише за місяць. "Біженці" окупували парки та сквери, жахливо там смітили, влаштовували сутички та сварки із жандармерією, постійно провокували конфлікти з місцевим населенням, вимагали від держави допомоги та безкоштовного житла. У якості помсти "цим черствим та скупим французішкам" за відмову видати кожному окрему квартиру, сотня найбільш божевільних жінок у Ніцці навмисне пошкодили скульптури 17 століття вздовж Англійської набережної. Це вельми нагадувало поведінку п'яного бомжа, який вдерся до Лувру, наблював у кутках, обматюкав бабусю-вахтерку, насрав у амфору із севрського фарфору та погрожуючи кулаками, зажадав від неї грошей на опохміл.
Звісно, не всі були такими. Але багато… занадто багато… на наш пекучий іспанський сором.
* * *
Вперше за півроку змусив себе послухати Геббельса по радіо. Незбагненною є маніакальна впевненість цієї людини в тому, що Німеччина – це вона і їй подібні. Він дійсно вірить у те, що справжня Німеччина – це шизофренія і злочинна війна, це концтабори, масові вбивства, репресії, цензура, напівкарикатурний карлик-єфрейтор, що з'їхав з глузду, і вічні пошуки внутрішнього ворога. А все, що не вписується в цей набір кривавих патологій – це вже не Німеччина, а "зрада Батьківщинi" та збочення. Чорт його знає, можливо він і має рацiю, бо ж більшість населення Райху все це натхненно підтримує і схвалює, а тому безглуздо намагатися довести німцям, що вони живуть у сраці; вони – як глисти, і срака для них – цілком природне середовище проживання.
І наразі йдеться не про пропаганду Геббельса. Якщо у людей присутній бодай мінімальний інтелект, то вони дуже швидко звільняються від пут навіть найвинахідливішої та найвиточеннішої пропаганди. У 1933 я б звинуватив виключно пропаганду, що задурила бідному народові мізки. У 1935 я б уже вагався. Зараз же я абсолютно впевнений, що всі вони – найширші верстви населення Райху – не жертви, співучасники, тому що коли тебе один раз брехнею змусили з'їсти тістечко з лайном, то ти – жертва омани, але якщо ти їси ці тістечка з лайном впродовж років, то ти – просто лайножер, котрому така їжа до вподоби.
* * *
Полеякують, що Радянським Союзом вже не перший рік гуляє наступний анекдот:
Працівник заповнює анкету у НКВС.
Запитання: "Як саме Ви спите з дружиною?"
Він замислився. Напишеш "на лівому боці" – пришиють лівий ухил, "на правому боці" – правий ухил, "зверху" – зверхність у ставленні до мас, "знизу" – те, що йдеш на поводу у мас, "іззаду" – спробу сховатися за спинами трудящих.
Подумав і написав: "Сплю від дружини окремо, займаюсь онанізмом!.
Його було засуджено на 10 років за зв'язок із "кулаком" та розтрату сім'яного фонду.
Це мудро… особливо за умови, якщо у тебе немає вибору чи шансів вплинути на ситуацію.
Це – такий собі маніфест внутрішньої еміграції, у яку я, напевно, також подамся.
Зараз жодна конструктивна дискусія у суспільстві є за визначенням неможливою. Через війну, через біль і страждання, через загострені до безумства емоцій. Що б ти не сказав, що б не написав, миттєво знайдуться люди, які почнуть із цим твердженням сперечатися, переходити на особистості, звинувачувати, ображати і ганити. Причому зміст не має значення. Хоч "вода – мокра". Напиши "чорне" або "біле", і рівно половина "незгодних" тебе відразу ж не просто обзовуть, а й проклянуть.
Факти та об'єктивна істина – речі часом не дуже симпатичні. Вони можуть зачіпати чиїсь почуття, бути неприємними. А оскільки зараз народ переважно налаштований на хвилю "якщо мені щось не подобається, то я а) не буду це визнавати незважаючи на очевидність (наприклад, не визнаю того, що мій кінь здох та буду наполегливо намагатися на ньому гарцювати, ігноруючи характерний сморід) та б) проголошую це "зрадою" та рясно поллю лайном автора", тож вести будь-які диспути за таких обставин є повністю безглуздим гаянням часу. А тому, як казав Понтій Пілат, ego manibus lavabit 31. До завершення війни – більше ніяких розгорнутих аналітичних статей, бо логіка та здоровий глузд у багатьох людей явно пішли у відпустку. Не психіатр я братам моїм! Та й цілісність своєї шкіри дорожче, ніж п'янке задоволення від чванливого самолюбування, що виникає внаслідок успішного доведення комусь власної правоти.
* * *
— Пане Хартманн, це Ви? — голос у слухавці звучав упевнено та водночас якось неприродно доброзичливо.
— Так, — відповів я, сьорбаючи ранкову каву. — Чим можу Вам допомогти?
— Вас турбують із MND32. Будь ласка, нікуди не йдіть із дому, є коротенька розмова. Ми Вас не затримаємо… надовго.
Коротки гудки.
Я майже не відчув болю, коли з переляку вилив собі на ноги ту дурну каву.
Він сказав "затримаємо" чи "затримуємо"? Мається на увазі, коротка розмова не забере багато часу, чи що вони мене не затримуватимуть як підозрюваного? Чи ж затримуватимуть, але ненадовго?
На щастя, Катаріна пішла на роботу, то ж я був удома один. Якщо мене вбють чи заарештують, то, принаймні, вдасться уникнути театральних трагічних сцен із сльозами та нервовими зривами. Неминуче, яким би воно не було, відбудеться тихо й буденно.
За десять хвилин пролунав дзвінок у двері.
"Він" – я називатиму його так, бо він не відрекомендувався – мовчки кивнув на знак вітання, пройшов у вітальню, сів на мою улюблену канапу, жестом велів мені сісти напроти й заговорим тим гарно поставленим фальшиво-доброзичливим голосом, що так сильно контрастував з його холодним виразом обличчя та сталево-колючим поглядом:
— Герр Хартманн, я не ходитиму навколо. Ви – розумна людина і самі чудово розумієте, про що йтиметься у нашій з Вами розмові. Чесно кажучи, мені ця розмова неприємна ще більше, ніж Вам, особливо з огляду на той факт, що – зізнаюся чесно – я є Вашим давнім та захопленим читачем, хоча й таємним... Служба, самі розумієте… Не схвалюється.
У мене захололи нутрощі, але чорт знає навіщо, я промовив із явним викликом у голосі:
— …і тому Ви вирішили мене, колаборанта та зрадника, заарештувати м'яко та культурно?
Він спробував зобразити сміх.
— Ну навіщо Ви так, герр Хартманн. Ми – цивілізована демократична країна, а Ви – не зрадник, не колаборант, а чесний апологет німецької культури, чи не так?
— Ні, не так. Я не розумію, що таке німецька культура, французька чи албанська. Культура або є, або немає, так само і мистецтво. Не може існувати якоїсь німецької культури, відокремленої від світової, так само, як і не може існувати окремої німецької таблиці множення. Це – світове надбання, а вже з якої саме частини світу походить той чи інший витвір або шедевр – питання не суттєве, принаймні для мене.
— Ну добре, нехай швейцарської німецькомовної культури, причому один із найталановитіших. — він усе одно стояв на своємо, чи не почув мене, чи не зрозумів, чи, наймовірніше, сприйняв як відмовку, приправивши свою демонстративну впертіть недолугим компліментом (чи звинуваченням?). — У цьому немає нічого поганого, проте, герр Хартманн, зараз носії цього "світового надбання" вбивають наших дітей, тож ми з Вами мусимо дещо обговорити. Але спершу, чи не могли б Ви заварити каву? Я приніс із собою.
Кави я не нюхав вже три тижні, тому змалодушився і послужливо заварив повний бабусин кавник.
— Герр Хартманн, давайте начистоту. Як ви, напевне, здогадалися, нам не дуже подобається те, що Ви писали впродовж останніх вісьми років. Втім, і Ви не дасте мені збрехати, ми Вас не чіпали.
"Ну, майже і напіввипадково, просто руки не дійшли!" — промайнуло у мене в голові. Він вів далі:
— Але я прийшов не для того, щоб затикнути Вам рота, як Ви, ймовірно подумали, а навпаки – закликати до плідної співпраці, звичайно, з нових ідеологічних засад, зважаючи на обставини, що склалися. У Вас велика аудиторія, що прислухається до Вашої думки, і неабиякий авторитет серед бернських інтелектуалів. Ви можете бути корисним Батьківщині, хіба це не той самий випадок "морального обов'язку правди перед суспільством", якому Ви присв'ятили стільки статей?
"Не затикнути Вам рота, а використати його у власних інтересах, змусивши патякати те, що потрібно. Угу". Звичайно, я так не сказав, а сказав дещо інше. Точніше, запитав, щосили намагаючись задавити іронічні обертони в голосі:
— І у чому має полягати ця співпраця? У чому нині правда?
"Ну... майже вийшло!"
— У чесному визнанні того, що Ви і Ваші однодумці помилилися. Тут немає чого стидатися! Зрештою, навіть я та більшість моїх колег не вірили, що він таки наважиться на війну... Але ми всі помилилися. А франкофони мали рацію. Хоч ми і потайки насміхалися з них, вважаючи ледь не сектою. Бачите, як буває – той, хто здавався безумцем, знову виявився пророком, а "помірковані раціональні люди" скандально опростоволосилися! Про це я і прошу Вас написати наступну статтю. Під назвою, скажімо, "Я припиняю бути німцем" чи щось таке.
— То ми вже офіційно більше не німці?
— Це важке питання, герр Хартманн.