Справа в тому, що це саме такі зображення, які Швейцарія заздалегідбь пообіцяла показати американцям, і саме ті, які хоче бачити США. Злочини за розкладом, та ща й анонсовані на майбутнє!
Але найголовніше, що все це – від огидної ідеї до огидного втілення – щось дуже й дуже типово французське. Згадайте, ажде навіть моторошна британська мода кінця 19 сторіччя на фотографування небіжчиків – фото post mortem – прийшла до вікторіанської Англії саме з Франції.
Нам стало цікаво, звідки ж ростуть ноги у цього традиційного галльського цинічного любування жахіттями смерті та садистської схильності до споглядання понівечених тіл. Відповідь на це питання коріниться в їхній схибленій національній психіці.
Чи чув ти, читачу, про театр жахів під назвою "Гран-Гіньйоль"?
"Гран-Гіньоль" (фр. Grand Guignol) – паризький театр жахів, що знаходиться в злачному кварталі Пігаль і який вже давно перетворив огидність на мистецтво та кич, а естетику виродження – на хрестоматійну рису сучасної занепадницької французької культури. Репертуар театру характеризується переважанням кримінально-бульварної спрямованості, епатуючою кривавою жорстокістю та гіпертрофованою манерою подачі сцен знущань та вбивств. Його відрізняють установка на зовнішній ефект із розрахунком на глядацький шок, поетизація атмосфери підозрілості, насильства та "жахів". За типом впливу на аудиторію він наближається до паноптикуму.
Театр, названий ім'ям традиційного персонажа ліонського лялькового театру, був дітищем імпресаріо Оскара Метеньє (1859-1913). Значна частина нинішнього репертуару належить перу відомого садиста та сексуального збоченця, а за сумісництвом – "найбільшого літератора сьогоднішньої Франції" Андре де Лорда, який працює у співпраці зі іменитим психологом Альфредом Біне. Метеньє і де Лорд виводять на сцену повій та брудних кримінальників зі смердючих та брудних кишей паризьких нетрів, жахаючи глядача натуралістичністю сцен безумства і кількістю крові, що проливається на сцені. Глядачі часто непритомніють під час вистав, і для таких оказій Метеньє тримаює у штаті лікаря. Це – більше ніж декаданс, це – захоплення огидним. Втім, хіба не славилися французи цим завжди? Хіба не вважають бридкий смердючий сир, на який у Німеччині можуть спокуситися лише гнойові мухи, витонченим делікатесом? Чи не їхній улюблений архитиповий герой – маркіз де Сад, від образу якого донині мліють манірні старі діви з паризької богеми? Тому цілком зрозуміло, чому нація гнойових мух настільки одностайно злетілася на запах тління, розтягла гниль по всьому світу і рекламує на кожному кроці. У цьому вся їхня внутрішня суть – виморочної країни, що пишається смородом сиру, естетикою садизму маркіза де Сада, що звела брехню Талейрана 26 до рангу мистецтва. У фальшивці з Гальштадту сповна проявилися всі три вищезгадані компоненти "французького духу": сморід розкладання, насолода смертю і безсоромна мюнхаузенівська брехня.
Тож нам, німцям, зовсім немає чому дивуватися. Ми ж не дивуємось, що вампіри п'ють кров, а щури люблять нечистоти. Така їхня природа, і безглуздо було б очікувати від них чогось іншого.
Поведінка французів вкотре підтверджує правильність політики нашого фюрера, а також беззаперечну істинність рассового вчення націонал-соціалізму стосовно того, що єство неповноцінних націй неможливо змінити жодними методами, бо ж генетику й фізіологію ніяк не відкоригувати зовнішнім впливом, подібно до того, як і перевихованням не можна домогтися від вовка вегетаріанства, а від мавпи – участі у шаховому турнірі. Non datur est 27. І навіть якщо воно на якийсь час піде в тінь, вимушено натягне на себе театральну маску інтелектуала та овечу шкуру пацифіста-демократа, нутро неповноцінної раси все одно рано чи пізно, довільно чи мимоволі вилізе назовні, проявить себе у всій красі, демонструючи світові свою потворну людожерську пику.
Зізнаюся тобі, що попри всі жахіття, попри те, що я знаю, що факти з виставки – правда, а текст статті – суцільна брехня, аргументи німців (щодо відсутності трупних плям і заклякання, а також про "мігруючі трупи") видалися мені логічними й обґрунтованими... Що зі мною не так? Господи, що з моїми мізками?! А раптом… раптом вони праві…? Я вже нічого не розумію і ні в чому не впевнений…
* * *
Став випадковим свідком дуже показової розмови пересічних людей. Саме той випадок, коли простий народ розуміє ситуацію краще і правильніше, ніж табун політиків та експертів-балаболів.
Мадам Марґан, бельгійка похилого віку, що живе по сусідству зі мною, розплачується за ранкову газету і запитує у газетяра:
— Месьє, то що ж це відбувається в нашій країні? На мою думку, щось жахливе, але я в цьому нічого не розумію!
— Мадам, — відповідає газетяр, герр Вальтер Брауде, у минулому – шкільний вчитель історії, що спився на ґрунті подружньої зради, — адже ви купили газету – там все докладно розказано, навіть карти є.
Жінка розгублено на нього дивиться і каже:
— Месьє, Ви знаєте, скільки мені років? Дев'яносто п'ять! У тих статтях не так просто дати раду.
Герр Брауде поблажливо посміхнувся і вперше за довгі роки не зміг відмовити собі у задоволенні знову відчути себе вчителем, нібо знову – біля дошки з указкою перед учнями, що прагнуть знань:
— Мадам, ви народилися в Бельгії, чи не так?
— Так, звісно! І до смерті чоловіка прожила у Валлонії, у Льєжі.
— Прекрасно. Тож так уявіть собі на хвилину, що на президентських виборах у Франції перемагають радикали-націоналісти. Такий собі Робер Бразійак28 або навіть Жак Доріо29. Після цього Франція заявляє, що Бельгія – не суверенна держава, а штучне утворення, що виникло після наполеонівських воєн і ніколи раніше держави з такою назвою не існувало. Що, до речі, свята правда… Далі, Франція стверджує, що фламандські націоналісти пригнічують франкомовне валлонське населення, що їхня провінція Лімбург за старих часів взагалі входила до складу льєжського князівства і тому має бути приєднана до Валлонії. Але це не все – оскільки на початку 20 століття Бельгія входила до складу Франції, вона має знову стати французькою.
— Вибачте, — спробувала заперечити мадам Марґан, — але мій батько був фламандцем і він ніколи нікого не пригнічував!
— О, мадам! — усміхнувся чоловік, — ви хіба не чули про фламандських колабораціоністів, які співпрацюють з Гітлером?
— Чому ж, я про них чула, — заперечила дама. — але я чула також і про бригаду СС "Валлонія"!
— Тим більше, — пожвавішав герр Брауде. — Так ось, мадам, уявіть, що Франція розпочала спеціальну військову операцію з метою "денацифікації Бельгії". Протягом місяця вони бомбардують не лише Брюгге, Гент та Антверпен, а й ваш рідний Льєж. Точніше, саме франкомовні міста вони методично й нищать разом із населенням – Льєж, Намюр, Шарлеруа та Монс фактично зникають з лиця землі, – але майже не зачіпають Фландрію. Нічого страшного – ми витримаємо. Що таке кілька тисяч убитих та скалічених людей? Зате потім усі ми житимемо у складі великої Франції!
— Але ж я не хочу жити у складі Франції! Я – бельгійка! — продовжувала заперечувати мадам.
— Ось те саме говоримо і ми, швейцарці. — закінчив свій приклад чоловік.
* * *
Війна здатна пробудити у людині найкращі почуття, але лише за умови, що вона не затягується на невизначений час. Якщо так відбувається, то у людських душах дуже швидко вигоряє все людське, залишається лише інстинкт виживання та холоднокровність убивства.
На зміну збудженню, страху і патріотичному підйому (чи доцільніше було б вжити слово "психозу") перших днів війни вже через місяць суспільство поступово увійшло в стадію апатії, втоми і депресивних симптомів.
— Нехай воно скінчиться! Все одно як саме, але скінчиться! — ця думка гаденькою змією вповзла в мільйони голів. Всі думали приблизно однаково, але вимовити це вслух за межами сімейних кухонь не наважувалися, бо миттєво були б звинувачені співрозмовником у зраді та упадництві, незважаючи на те, що і сам співрозмовник потайки думав точно так само.
"Представники урядів Швейцарії та Німеччини зустрінуться у Швеції з метою перемовин про припинення вогню та умови укладення миру" — раптом сповістили газети.
— Жодних перемовин, жодних поступок! Війна до перемоги! — вже звично заверещали професійні патріоти, що здебільшого мужньо боронили Батьківщину по марсельських та лондонських кав'ярнях. — Жертва згвалтування не вестиме перемовин із гвалтівником.
— Позакривайте писки, паскуди! — подумки відповідали їм мешканці Берна, Цюріха та Люцерна. — Чи можете собі уявити, щоб карфагеняни замість участі у битвах під час Пунічних війн масово повтікали б, скажімо, до Перської імперії, аби там ходити на протести та співати гімни перед посольством Риму, загорнувшись у карфагенський прапор? Це ж абсурд! Або приїздіть сюди та беріть до рук зброю, або стуліть пельки, довбані дивані герої! Нічого воювати з-за кордону нами тут до останньої людини!
— Ви – зрадники та агенти Абвера!
— А ви – зрадники, провокатори та боягузи!
"Зрадив" найвідоміший женевський композитор та перебрався до США, на відріз відмовившись воювати. Отримай відро лайна! Попри всі твої попередні заслуги. Чемпіон з шахів, що поїхав до Лондона – те саме відро лайна! Молоді студенти, що прагнуть жити і будувати своє щастя, а не гнити в окопах заради бозна чого, дурнуватих "патріотичних" ідеологем, і яким правдами і неправдами поталанило прослизнути через кордон до Франції, а звідтіля – далі, – і знову ж, зрада і традиційне відро лайна від менш талановитих чи винахідливих співгромадян. У нас взагалі полюбляють спочатку не цінувати таланти, ні в гріш не ставлячи їхні феноменальні здобутки та обезцінюючи фразою "ну і що воно дає?!", а потім ображено верещати про зраду, коли ті прагнуть перебратися до місцин і суспільств, котрі розуміють, "що воно дає", виказують належну повагу і винагороджують за заслугами.
І знову по колу... Діаспоряни почали розповсюджувати образливі карикатури на німецькомовних швейцарців, де ті зображувались лялькою з дитячого лялькового театру, у дупі котрої стирчала рука Гітлера, та образливим написом "У фріців та їхніх посіпак навіть патріотизм твориться через дупу".