Замість "розлюднювати" себе, вони так захопилися дегуманізацією ворога, що й не помітили, як своїми ж язиками загнали країну у безвихідь і спалили за собою мости.
"Перемога! Тільки перемога! Жодного сантиметру Конфедерації тевтонському монстру!".
Дурневі ясно, що рано чи пізно, незважаючи на лють і страждання, доведеться домовлятися та йти на компроміси. На жаль. Бо ж ми не візьмемо Берлін, диявол забирай! Без варіантів. А отже, все одно щось доведеться віддати. А отже, краще зараз віддати три села і одне місто, маючи загалом до сорока тисяч убитими, ніж через місяць домовлятися на тих самих умовах, алев втративши пів країни та вдесятеро більше людей. Це – жахливий компроміс із почуттям власної гордості, але факти є невблаганними. Проте наша пропаганда настільки накрутила нерви населенню, що ніхто не волів про таке навіть слухати, моментально звинувачуючи голос розуму у… – ну, то вже просто традиція, трястя її матері! – зраді, боягузтві та капітулянстві. Для себе я назвав це "синдромом дитячого садка" – якщо певні факти мені не подобаються, то я вперто не визнаватиму їх та ігноруватиму наслідки, бо моральна дилемма виявилася заскладною для мого "недорослого" на незрілого сприйняття. Це як у хворих на онкологію – стадія сприйняття йде після стадії заперечення, та й то, йде не завжди та не у всіх. "Жодних компромісів! Боронити Батьківщину до останнього! Заради майбутнього і наших дітей!". І ледь-ледь іноді чувся кволенький голос раціо, який напівпошепки відповідав: "Для того, щоб це майбутнє настало, потрібно, щоб від Батьківщини бодай би щось залишилось, як і від "дітей" та населення загалом, а то не буде що боронити і для кого".
Ще гірше було те, що за кількістю брехні ми не лише швидко наздогнали німців, а й впевнено видерли з їхніх кривавих лап сумнівну пальму першості у цьому змаганні. Проте знову феєрично сіли в калюжу, позаяк геббельсівська пропаганда була професійнішою та досвідченою, а наша – дилетантською й невибагливою. Ми брехали в лоба, напрочуд інфантильно, ходульно-ненатурально, мов діти у дитсадку (хоча й тими самими сюжетами, що й німці – ми ж-бо, як не крути, виховувалися на одних і тих самих мультиках і книжках!), що у відповідь на нотації виховательки щодо розбитого вікна плетуть хармани про бешкети бабайки, не розуміючи різниці між поняттями "пропаганда" та "базарно-побутова брехня" і не вельми турбуючись про те, що наша брехня дуже легко перевірялася, спростовувалася, внаслідок чого наші газети й радіо постійно й скандально пошивалися в дурні, катастрофічно втрачаючи довіру населення й грали на руку німцям, бо вони, витягуючи на світ божий наші фальшивки й відверто кепкуючи з нас, зверталися чи то до нашого ж населення, чи то до решти світу з показовими викриттями "одвічної швейцарської брехливості" та іронічним лейтмотивом: "Ось подивіться, як цим бовдурам взагалі можна вірити? Ви ще й досі продовжуєте вірити в їхню маячню про начебто різанину мирних жителів, що ми влаштували біля Берна? Як зрозуміти, коли швейцарець бреше? Коли в нього рухаються губи!". Ця пропаганда падала на родючий грун традиційного ствлення німців до нас, швейцарців, як до диких безкультурних селюків ("Чому швейцарські чабани не носять джинсів? Бо вівці лякаються можливих сексуальних домагань, коли чують звук розстібання застіжки-близкавки" і тому подібне). Крити було нічим, бо непоодинокі зразки нашої рукосракої пропаганди й дійсно були кричущо абсурдними й водночас комічними.
Уряд прийняв хибне рішення та об'єднав усі радіостанції в "єдиний національний радіомарафон", де 24 години на добу транслювали агресивну, хоч і доволі невмілу й примітивну в порівнянні з Геббельсом пропаганду: безперервно перемежовувалися новини і "тридцятихвилинки ненависті", як я це назвав для себе, під час яких ведучі захлинаючись від театралізовано-істеричної ненависті вправлялися у вигадливості щодо лайки на адресу Німеччини та німців, розповідали, що "Гітлер вже програв", патетично оспівували "незламний швейцарський дух" та раз за разом перераховали наші численні вдавані звитяги і хизувалися вельми сумнівними воєнними здобутками, одночасно переконували слухачів, що німці – то не "люди", а "орки" та "гремліни", що гвалтують усіх на ліво і направо (І коли вони тільки мають на те час, сили та елементарне лібідо у боях? От у мене під гуркіт бомб та відчайдушний крик переляканої жінки просто би не встав!) перед тим, як убити, а убивши обов'язково крадуть з оселі унітаз та серуть у під'їздах (показово, що й німці у своєму радіоефірі розповідали приблизно те саме, тільки у них у під'їздах срали британці та особисто Черчиль). Невибаглива і стара як світ демонізація-дегуманізація у стилі британських чи французьких колоніальних аристократів, котра, втім, діяла на маси, причому доволі ефективно, майже безвідмовно. Всі миттєво повірили у дурних кровожерливих орків-канібалів, ніби це були якісь далекі прибульці, незрозумілі істоти з іншого континенту, а не найближчі сусіди через паркан, з якими ми прожили поряд багато століть і, здавалося б, знаємо їх в реальності як облуплених! Але ні! Повелися, проковтнули, перетравили і заходилися поширювати далі, обговорювати за кожним рогом на повному серйозі. Навіть ті, хто по двадцять років прожив у Мюнхені чи Берліні, тепер із завзяттям параноїка переповідали одне одному версію про "орків", ніби забувши власний же досвід половини життя, спільної роботи, відпочинку, кохання і родичання з цими "орками"! Якась колективна радіо-лоботомія! Що коїться всередині черепної коробки "широких народних мас"? Як такі кунштюки свідомості стають можливими? Мені ніколи не збагнути... Про який захист власної думки йдеться? Він є неможливим за визначенням через цілковиту відсутність жодної самостійної! Всі їхні думки, а також переконання і точки зору в дискусії народжуються від торічеллієвої порожнечі в голові шляхом перебріхування офіційних радіопрограм! Як дитина-байстрюк, що народжується від шахрая та дурепи.
Сумніви почали розбурхувати суспільство із середини численні політичні партії, намагаючись заробити собі дивіденди на крові для наступних віборів. Хтось їздив фотографуватися по блокпостах, видаючи себе за добровольці-захисника Батьківщини, при цьому неправильно тримаючи гвинтівку, хтось під фанфари передавав військовим три банки консервів і дві пари шкарпеток під виглядом гуманітарної допомоги та при цьому обов'язково робив десятки фотознімків – доказів своєї безмежної щедрості, бо це ж і було головною метою. Як завжди і всюди, самовідданість і героїзм межували з цинізмом, підлістю та лицемірством.
Чи вщухне колись ця безглузда та – курва, ну чого гріха таїти – штучна ворожнеча, що виникла завдяки ідіотизму кількох окремих людей з цілком конкретними прізвищами та іменами? Розбурхали, роз'ятрили народ у гонитві за примарними напівказковими ідеями і кинули вбивати одне одного, а гине та страждає з обох боків не фюрер чи канцлер, а звичайний простий Ганс! За що? І що зрештою залишиться від тих "героїв"? Рядочки казенних могил із однаковим роком смерті, та й по тому…
* * *
Звідки беруться геббельси? В звідки беруться лобкові воші? У суспільствах, котрі не дотримуються елементарної гігієни, у тому числі інтелектуальної, заводиться ось таке…
Кажу як професійний журналіст із багаторічним досвідом – суспільство загалом схильне недооцінювати магію газетних рядків, а вони огортають душу невидимим коконом, настільки сильним, що правда вже не здатна пробитися всередину, і ці душі перетравлюються у коконі, як у хворому шлунку, захлинаючись у власних нечисиотах, отруюючи увесь організм токсинами розкладання, трупною отрутою суцільної брехні та тотальної ненависті.
У відповідь на фотовиставку нацистських звірств у Гальштадті поблизу Берна, "Фьолькішер Беобахтер"25 вибухнув булькаючою від "праведного обурення" статтею під заголовком "Гран-Гіньйоль як архетип французького мислення".
ГРАН-ГІНЬЙОЛЬ ЯК АРХЕТИП ФРАНЦУЗЬКОГО МИСЛЕННЯ
Нещодавно ми стали свідками кричущої провокації, що її зліпили американські фальшивомонетники, а їхні швейцарські маріонетки заходилися істерично розповсюджувати по всьому світі. Осліпивши самих себе вакханалією антинімецького божевілля, Захід не помічає численних кричучих нестикувань та протиріч у цьому зляпаному нашвидкуруч халтурному інсценуванні.
Швейцарські військові розповсюдили кінохроніку, зняту нібито у місті Гальштадт, де на дорозі лежать тіла загиблих. Прискіпливі глядачі звернули увагу, що "трупи" періодично ворушать руками та завбачливо прибирають кінцівки (вочевидь тому, що їхні герої, за сюрреалістичним твердженням швейцарської пропаганди, не вмирають), щоб вони не потрапили під колеса військової техніки. Також у дзеркалі заднього виду машини оператора можна побачити, як один із "загиблих" раптом сідає. Зазначимо, що повідомлення про "вбивства" у Гальштадті з'явилися через чотири дні після того, як німецькі війська залишили місто.
Це не просто вигадані злочини – це ті самі стереотипні злочини, які повинні максимально зачепити глядача своєю картинкою. Це завжди стовідсоткове потрапляння до кіноканонів до актуальної політичної ліберальної політики Демократичної партії США. І те, що ми бачимо в інсценуванні з Гальштадту, – це один із таких типових христоматійних зразків. Тобто справа навіть не в тому, що фальшивка шита білими нитками – там тіла ворушаться, на двох-трьохтижневих трупах немає жодних ознак розкладання, трупного задубіння або принаймні трупних плям (кінцівки тіл пластичні, військові легко розгинають їм руки і ноги, шкіра у "небіжчиків" рожева і чиста, немов у поросят на великодній листівці – будь-який лікар, та й просто будь-яка людина, котра хоча б раз у житті бачила на власні очі двотижневий труп, вже ніколи не забуде цього жахливого видовища та помре на місці зо сміху! Така людина без вагань та сумнівів підтвердить, що продемонстровані кіно— та фотокадри – повна нісенітниця, та ще й зварганена бездарними аматорами), а самі трупи періодично виявляють схильність до міграції з місця на місце (є чимало фотографій таких кочуючих трупів-волоцюг – в однаковому одязі, але у різних позах та різних місцях).