Мобілізація, "священий обов'язок перед батьківщиною" подохнути за чужі теплі крісла, оманливі напівказкові ілюзії, капризні забаганки та солодкі амбіції, одна та сама пісня всюди і повсякчас. Усі ці режими по всі планеті – на одне лице, мов брати-близнюки, тільки одяг відрізняється – класична краватка чи екзотичні азійсько-африканські шати, російський кафтан, сталінський френч кольору хакі чи різнокольорові латиноамериканські карнавальні костюми – один чорт, сутність та риторика не відрізняються ані на йоту, ну хіба що тональністю й акцентом. Ті біженці розповідають кричущі жахіття, почасти неймовірні, бо важко збагнути, як таке може відбуватися у ще вчора цілком обжитих та сяк-так цивілізованих місцинах. Так от, із розмов із ними, а також з твого останнього листа я роблю висновок, що ставатиме лише гірше. Падіння у прірву неможливо зупинити без досягнення самісінького дна. Закони соціології, як і закони фізики, на жаль, невблаганні. Я трішки пожив серед ваших людей, трішки роздивився зблизька ваших (та й рдянських) можновладців-чиновників, аби остаточно позбавитися ілюзій. Жодні реформаторські потуги, жодне вовтузення навколо "модернізації" тут не закінчиться нічим іншим, окрім кумедного та недолугого окозамилювання, оскільки люди, які сформувалися у вертикалі тотальної підпорядкованості, не здатні до роботи в умовах горизонтального партнерства. Вони не бійці. Вони – політики "дородних часів", що були народжені й виховані царювати, а не боротися. Тож поступова (у найкращому випадку – щадно повільна, але неминуча) стагнація, загнивання й тотальна зневіра підшефного населення – от єдиний результат, до якого можуть привести ці діячі. Від скидання "ідолів минулого" у запеклому іконоборстві всією країною вже йдуть концентричні кола невігластва, озлоблення та жорстокості, то невже хтось вірить, що воно якимось дивом вщухне та розсмокчеться саме собою?
Курва, переважна більшість із них ж і самі не вірять у ту ідею, яку офіційно проповідують! Та і у чому там "ідея", чорт забирай? Кустарний сурогат із мракобісного хутірського обскурантизму та навіженого ніцшеанства, от у чому! Понапинали оті вишитиі сорочки з чубами, мов у китайського простолюду за династії Цін, а самі тишком-нишком продовжують слухати російський рок та захоплюватися німецькими серіалами про "комісара Рекса". Їм-то можна. А підлеглим, плебсу, черні – засть! За це їм світить вирок та суспільний осуд, причому найголосніше верещатимуть саме ці вищезгадані прихильники різношерстних бутусових та кіркорових. Симптоматично, що простолюд позірно цілком розділяє цю шизофренію роздвоєності, імітуючи "згоду та розуміння" на публіці та клянучи її провідників у тиші власної обшарпаної кухні, поки ніхто з сусідів не чує, хоч і сусіди зайняті тим самим. І ти про це знаєш. І вони знають. Але сором'язливо мовчать, стримуючи стогін, тремтіння та емоції, мов благопристойна леді з вікторіанської Англії під час кунілінгусу. Звідусіль визирає пластиковість, штучність, нещирість й віковічна дуля у кишені. Кажуть одне, роблять друге, насправді думають третє. Вдаване – то добре, схвально, а щиросердне – то ганьба, сором, майже гріх. Суспільство навиворіт… Ми б там не вижили. І ніхто не виживе, окрім хворих із однаковим діагнозом. Я не втомлююсь повторювати, що коли деінде, у будь-якій країні населенню заборонили говорити правду, це означає, що ця країна потрапила під окупацію ворогів. Справжніх, а не міфологічних. Нехай населення терпить, якщо бажає. Терплячий і витривалий дурень – це справжній скрб, безцінна знахідка для погоничів, але попри свій стоїцизм на межі героїзму він все одно залишається дурнем. А я заберу тебе звідти. Бо кохаю, як підліток. Бо переживаю. Бо іншого вибору не залишається.
Я не герой. Щоб пручатися стихії. А ти – й поготів. Гори воно все вогнем! Ті сотні тисяч полеглих, що неодмінно загинуть, втічуть, згаснуть і змарнуються у горнилі криворукого "державотворення" за кілька років ніхто й не згадає, навіть родичі. Їхні імені дуже швидко зітруться, анігілюються. Тіні, примари, нечіткі та зернисті газетні ілюстрації, статистичні одиниці – це не зовсім люди, радше "колишні" люди, розлюднені байдужістю й кровожерливостю руху тектонічних плит історії й розчавлені на фарш, бо мали нещастя потрапити між ними. З них відберуть кілька довільно-випадкових представників-символів, канонізують і піднесуть на п'єдестали, зробивши наріжним каменем держпропаганди, новомучениками і взірцями для прийдешніх поколінь, а основну масу безсоромно забудуть. Комусь незаслужено заспіває осанну240 фальшивий панегіричний хор підлабузників та пройдисвітів, яку підхопить бек-вокал ідіотів, когось так само незаслужено й багатоголосо увічнять у їдуче-зневажливих карикатурних памфлетах, прикують до ментального ганебного стовпа – поганці, "бед гайз" із американських бойовиків, без права помилування та апеляції, на віки-вічні, амінь. Більшість же буде безславно проігнорована, приречена на мовчазний зневажливий остракізм, а сама пам'яті про них кане у небуття, буде зведена нанівець. У часи революційних потрясінь важать не особистості як такі, не їхні чесноти та геніальні осяяння, навіть не їхня відданість чи самопожертва, а підла випадковіть. Саме так відбувається укорінення бездумної несправедливості під соусом долі. І стандний інстинкт змусть населення це проковтнути і перетравити. Так це працює, і працювало завжди. Манюня, ти сама знаєш краще за мене, що у пропаганді, як і у літературі є цинічне правило – концентруватися на стражданнях вибіркових осіб, бо це – саме те, що болить: сльози і біль окремої людини, а не безликої маси. Останнє – то не трагедія, а прозаїчна статистика. Не піднесена поема з шекспірівськими пристрастями, а кладовищенська бухгалтерія. Нігіль. Безцінь. Статистичне сміття. Хай хто як собі знає, а я не зведу усі своє єство, долю та життя до ганебних "відсотків", до казеної одинички навпроти прівища, недбало похованої десь у архівних реєстрах майбутнього. І тобі не дозволю. Нізащо.
Я приїду на Різдво. Ми обіймемося і довго-довго не розмикатимемо обіймів. А потім підемо до "нас", у тінистий затишок "нашої" старенької квартири з видом на вуличний ліхтах, де кохатимемося до нападів тахікардії, мов молодь після галасливої вечірки. А потім відпочиватимемо за філіжанкою запашної лемберзької кави, яку лиш ти одна вмієш заварювати так, за старовинним бабусиним рецептом, чарами якого вона, проста сільська дівчина, колись звабила і навік полонила дідуся-бравого офіцера Люфтваффе аж із самого Мюнхена (Бачиш, я нічого не забув! Все, що пов'язане з тобою для мене – найцінніший скарб, призначений на довічне утримання у сховищах мозку, залізобетонно закарбований зі зворотньої сторони черепної кістки). А потім ми обміркуємо, як і що далі робитимо, конкретно, покроково, аби і ти, і я почувалися впевнено та мали конкретний план, рятівний для нервової системи та наснажливий для душевної рівноваги.
Заспокойся. Негайно й думати забудь про "полишеність"!
Я з тобою. Подумки тримаю твою долоню у своїй, стискаючи до болю. І ніколи – чуєш, ніколи – не відпущу!
Вже дуже скоро ми будемо разом.
Я зателефоную, щойно дістануся Варшави. Виїжджатиму орієнтовно за тиждень-півтора, як зможу дістати квитки. А це, зізнаюся тобі, віднедавна стало непростою справою, через усі ці міждержавні пертурбації – то українські прикордонники не пропускають потяг "Дойче Бан", бо там за інерцією чи через недогляд забули змінити назву міста Лемберг на "Львів" на табличці назви маршруту, то наша влада завертає український потяг через "невиконання санітарних норм", то поляки неочікувано блокують залізничний рух в обидва боки казна з якої причини. Нині залишився лише один суботній рейс на тиждень, що гарантовано і безперешкодно курсує цим маршрутом (належить празькій залізниці), котрий, логічно припустити, завжди переповнений через ажіотажний попит і відтак візуально нагадує потяги десь у Індії – він ледь не лускає ізсередини й люди на ньому мало не висять зовні, мов мавпи на стінах клітки. Тож чекай саме напередодні Різдва, бижче до завершення Адвенту241. Візьми відпустку, аби не прогавити мій дзвінок.
У мене вже валізний настрій. Аж підсрибую від нетерпіння!
Кохаю, як ніколи, мою манюню.
Вже зовсім скоро, ще зовсім трішки.
Цілую твоє волосся, від аромату якого у мене чомусь завжди встає (хі-хі, ти й сама знаєш).
Твій сивуватий медведик
Берлін, 08.12.1990
38
Адреса отримувача: Берлін-10179, Ґрос-Берлін-гау, Митте, Фішеринзель 12, герру Акселю Ульріху
Здоров-був, злісний ухилянте від українізації!
Ну, як там твоє бурхливе життя-буття? Подеякують, у вас там геть зовсім несолодко, здебільшого від незвички жити у безпорадності, у якій ви раптово опинилися. Та не занурюйся у відчай, друже, бо кому-кому, а нам ти ще ох як потрібен!
З твого дозволу одвічно тактовний та м'який мов бабусина перина Степан цього разу забуде про дипломатичність, не добиратиме слів й рубатиме з плеча. Саме час визначатися, Акселю – ти з нами, чи проти нас. Ти готовий до боротьби з відкритим забралом й каторжної праці чи лише прикидаєшся співчутливим товаришем з міркувань етикету, а насправді тобі начхати? Поки що я бачу друге, а не перше. Не розчаровуй мене, тевтонцю. Йдеться не про "моральну підтримку" чи апологетичну співчутливу писанину з безпечного далека, а про безпосередню співучасть, пряму залученість.
Ти бачиш, до чого йде. За кілька років ми, хочемо того чи ні, неминуче зіштовхнемося з Росією у кривавій війні, у котрій або відстоїмо та ствердимо свою тожсамість і державність, або загинемо, цього разу на вічно, мов ті історичні аутсайдери на кшталт готів та гуннів. Вони, як і передрікав Хартманн, мутують у щось ще жахливіше, ніж раніше. Викинувши на смітник залишки марксистсько-ленінського словоблуддя, яке бодай якось стримувало їх у межах "інтернаціоналізму та братерства" щодо оточуючих, вони стрімко скочуються до шовіністичної імперії. Ба більше, до гігінтської шовіністичної імперії, яка страждає на фантомні болі в ампутованих частинах колись єдиного організму.