На обрії маячить, ймовірно, викриття інопланетного походження Гітлера чи приналежність Леніна, скажімо, до грибів.
Атмосфера на кафедрі нестерпна. Поступово зі мною як з "окупанткою" припинили вітатися деякі колеги, а ще дехто цідить "добридень" крізь зуби та зиркаючи зі зневагою намагається якнайшвидше ретируватися. Тепер я розумію, як почувалися залишки давньоримських патріціїв у новопосталих варварських королівствах четвертого століття нашої ери, коли одного ранку прокинулися і побачили, як напівдикі германці чи галлии, що розперезалися від упивання вседозволеністю, плюндрують і нівичать спадок золотої епохи Риму, котрому ще вчора ладні були лизати сандалі, та зводять на постаменти повалених скульптур Цезаря, Теренція чи Овідія нашвидкоруч зліплені з лайна та соломи пам'ятники-опудала незграбним тубільним царькам.
Вони глухі та сліпі, задурені до повної неадекватності. Вони або ігнорують проблеми, вдаючи, ніби їх не існує, або агресивно заперечують очевидні здавалося б речі, продукуючи феноменальну беззмістовну маячню та сподіваючись, що відтак проблеми самовільно вивітряться "як роса на сонці". І усі вон у єдиному строю, в єдиному пориві, у злагоді та солідарності з новою вірою та її професійними місіонерами, призначеними державою натужно волати мало не з кожної праски про новообретену "українськість", її надцінність і численні підступи ворогів, агентів Кремля / Райхсканцелярії (котрої, як мені відомо, вже навіть і у природі не існує) та зрадників, спрямовані проти неї; усі вони – однодумці, бо чим менше ти думаєш, тим більше у тебе однодумців. Зброд волає, захищаючи своє право гнити. Гниття створило їх і вони за нього борються.
Ти їм лагідно і примирливо кажеш: "Дірка на дорозі. Треба відремонтувати". І це – чиста побутова правда, ніяк не пов'язана з політикою. А тобі у відповідь: "Думаєш, в Америці на дорогах дір немає?". Ти кажеш: "Дірка на дорозі. Треба відремонтувати". А тобі у відповідь: "У Росії дірок ще більше!". Ти кажеш: "Дірка на дорозі. Треба відремонтувати". А тобі у відповідь: "У війну тут взагалі дороги не було. І жили якось!". Ти кажеш: "Дірка на дорозі. Треба відремонтувати". А тобі у відповідь: "Почни з себе, а потім уже дороги критикуй!". Ти кажеш: "Дірка на дорозі. Треба відремонтувати". А тобі у відповідь: "Не думай, що дорога може зробити для тебе, думай, що ти можеш зробити для дороги!". Ти кажеш: "Дірка на дорозі. Треба відремонтувати". А тобі у відповідь: "Не подобається – валіза, вокзал, Берлін!". Ти кажеш: "Дірка на дорозі. Треба відремонтувати". А тобі у відповідь: "Це – наратив (о, так, вони вивчили це "грамотне" слово й тепер пихають його усюди, де можна й де ні) ворога! То не дірка, а від'ємне зростання асфальту у наслідо реформи шляхобудування!". Ти кажеш: "Дірка на дорозі. Треба відремонтувати". А тобі у відповідь: "Притягнути до кримінальної відповідальності за поширення явно неправдивої наклепницької інформації". Нікому потрібна твоя "правда", бо правда – це те, що на користь правителю, а все інше — то брехня, наклеп і злочин. Поступово ти доходиш висновку, що правда за цих умов – як наркотик: п'янка та мусить бути тишком захованою лише для власного вжитку, а якщо ти її розповсюджуватимеш, то станеш проблемою для людей. Як там у Гюго? У країні горбанів стрункість вважається потворністю.
Люди не бачать небезпеки та деструктивних тенденцій. Не бачать, що насувається безодня. Ентузіазм від зазомбованості подекуди межує з відвертою напіврелігійною екзальтацією. Люди впевнені, що "вороття до диктатур не може бути" і на нас очікує суцільна демократія. Господи, які наївні! А хіба поодинокими чи такими вже рідкісними є ганебні випадки "воскресіння" латиноамериканських латифундистських картелів, африканських родоплемінних царств чи азійських деспотій на теренах колишніх імперій, очолюваних зухвалими оперетковими фельдмаршалами з різнокольоровими блюзнірськими еполетами, капелюхами-трикутками з пап'є-маше і гротескним культом особи без особистості, самозакоханими темпераментними блазнями, отарами закомплексованих ліліпутів та самопроголошених месій, коли ця недо-еліта новозвільненої країни безкарно бере на озброєння вузьку, майже сектанську ідеологію, силоміць натягуючи її на різнобарвне і строкате суспільство, мов затісний презерватив на член порноактора (Знову професор Пройслер – вам неодмінно варто познайомитися, ви точно знайдете спільну мову! Він нагадує мені тебе, тільки на тридцять років старшого… я зблизилася із ним останнім часом, мові із батьком, бо він не верне від мене носа і зберігає дивовижне тверезодумство серед вакханалії пануючого ідіотизму), та починає масові репресії проти населення, автоматично записуючи усіх невдоволених зубожінням, корупцією та безперспективністю у "агенти" екс-колонізатора, огульно і параноїдально звинувачуючи втоптаних у багнюку бідністю, оповитих безвихіддю і обурених несправедливістю людей у тому, що буцімто за прямою вказівкою "ворога" прагнуть дестабілізувати ситуацію у батьківщині? Реінкарнація людожерського первісного ладу та реабілітація доісторичного дикунства під сурдинкою "відстоювання традицій", от що це. Згодом, і то дуже швидко, із пекельних кулуарів та шпарин історичної каналізації вигулькнуть казі-диктатори, що пануватимуть не так через страх, як через обман, користуючись проваллям у рівні загальнодоступної освіти, що все глибшає аж до бездонності. Постане цілий інфернальний клас їхнії поплічників та апатичних вартових режиму.
Безвихідь.
Принаймні для мене.
Мені так чи інакше доведеться виїзжати звідси. Мене не залишать у спокої та, найімовірніше, із наступного академічного року звільнять з університету. Вони не залишать мене у спокої. Вони гнуть, а я пручаюся. Маю нахабство "скаржитися", "виступати" і "патякати проти". Навіть з боку професорів-українців я не зустрічаю розуміння, а тим паче співчуття. Вони не дозріли до того, щоб вбачати у справедливих скаргах на примусову брутальную українізацію з боку "онімеччиних манкуртів" передусім психологічні колізії покинутих напризволяще та зраджених долею безпомічних людей на роздоріжжі, а не політичну крамолу зловтішників та запеклих ворогів.
Я не хочу випробовувати долю й чекати, поки мене викинуть на смітник й приречуть на голодне згасання, або скривдять, а то й просто приб'ють деінде у темних закутках старих лемберзьких підворіть. Я втомилася відстоювати своє очевидне право на існування, переконувати, боятися розтулити рота. Втеча з рідного міста? Так. Але це не я його полишу, це воно мене зрадило й загинуло, а на його трупі наразі розпочалися неминучі та природні гнилосні процеси. Стоїчно триматися за батьківські стіни та чекати загибелі? Сперечетися до хрипоти і добалакатися до в'язниці? Мов той безросудний сапер, що шукає міну навпрмацки, бо міношукач – це буцімто не достатньо мужньо та героїчно. Якщо це не психічна девіація, то що тоді?
[…]
Час для мене пришвидшився, любий. Ти сам усе бачиш. Бачиш, що я не вигадую, це не мої істерики чи забаганки.
Є ще дещо. Дещо дуже важливе, про що не пишуть у листах проміж політичних суперечок, а кажуть просто в очі, утопаючи в обіймах коханого. Благаю, укотре благаю, не барися… Якщо я бодай щось для тебе означаю…
Не прерікай мене на самотнє згасання й розпач полишеності напризволяще.
Ти ж звав мене кішкою, і от наврочив – для мене тепер рік тягнеться як сім!
Скоро Різдво… відтяла би собі пів життя, аби зустріти його разом.
Хоч телефонуй частіше…
Хоч пиши…
З любов'ю,
Твоя геть занедбана, змарніла, але вірна та віддана Оксана
01.12.1990
37
Адреса отримувача: Україна, Лебмерг / Львів-10336, Лютценгоффер-штрассе / Вулиця Січових Стрільців 157, квартира 9, фрау професорін Оксана Янко
Люба моя, як сильно ти помиляєшся вважаючи, що мене зупиняє суспільний осуд, внутрішня нерішучість чи казна що подібне! Якби ти знала, як палко я прагну того самого, що й ти! Про яку мораль йдеться? Хто мене засудить? Турбуватися про мораль сьогодні, у наші буремні часи та у нашому розбурханому хаосом світі – суцільна лицемірна дурниця. Це як старосвітські теревені про пристойності, що провадяться голими відпочивальниками посеред нудистського пляжу.
Я хочу бути з тобою і я буду з тобою попри все. Це – моя підсердечна мрія, сенс всього існування і те, що дає мені наснаги й сили не зламатися. Тому не край себе сумнівами.
Ні, не так. "Відтяла би собі пів життя" – то хибний та шкідливий підхід. Життя собі відтинати не варто, бо ж і так воно закоротке. Краще за все – почати разом нове, полишивши старе позаду, у хтивих пазурах демонів безнадії та рутинності, мов ящірка брудного пошматованого хижаками хвоста. Та мов дбайливий та завбачливий архітектор, я маю передусім вибудувати наш новий спільний дім. Саме через те, що занадто сильно ціную тебе і волію, аби моя кохана почувалася так, як того варта – по-королівськи.
Я розумію, як тобі важко та дискомфортно…там.
Я стараюся з усих сил. Правда.
Мені несила без тебе. Якось пусто всередині…
Втім, ти була права, моє кошеня, що жити вартує не споминами чи очікуваннями, а "тут і зараз". Саме час починати, хай там як.
Я приїду на Різдво. Цьогоріч ми зустрінемо його разом. Я обіцяв, що не полишу тебе і я дотримуюсь обіцянки.
Так що заспокойся і не катуй себе. Ані через мене, ані через оточення та оточуючих. Не переймайся. Лікувати хворий світ, як і хворі сім'ї, – безнадійно, та й не варто. Зовсім скоро я заберу тебя звідти. Я не покину тебе там, чуєш! Бо ж ми обоє чудово усвідомлюємо, до чого йде справа на ваших східних кривавих теренах.
Малоймовірно, що вони уникнуть прямого військового зіткнення з Росіяє чи новопосталою й такою ж невгамовно істеричною Польщею. Майже гарантовано, що тому передуватиме запекла громадянська війна всередині, що рано чи пізно вибухне, мов порохова діжка, під якою розвели багаття задля шляхетної мети її очищення від залишків старої фарби. Ну а цьому, в свою чергу, як ти маєш нагоду переконатися, передує вакханалія саморуйнування під облудливою неоновою вивіскою "реформ", котрі повсякчас зазнають приголомшливого сутнісного краху, бо держава – це настільки складний організм, що втручання до нього гострого скальпеля у кривих "патріотичних" руках невідворотно призводить до внутрішньої кровотечі та некрозу відповідної ділянки внаслідок сепсису від занесеної інфекції ідіотизму, якщо взагалі не до летальних наслідків.
Нещодавно у нас почали масово з'являтися "біженці" з України (переважно з Лемберга та довколишніх містечок), передусім жінки та діти (залишимо осторонь питання про те, як їм дозволила совість покинути своїх чоловіків у гонитві за халявою й шансом утвати ласий шмат за рахунок платників подадків у країні, яку ви несамовито й рясно поливаєте лайном за "багаторічне поневолення та уярмлення національного духу", а також про те, як нахабно й огидно деякі з них тут поводяться, вщент дискредитуючи репутацію "українців" та витираючи ноги об поняття вдячності та гостинності), бо ж носіїїв яєць, незалежно від їхньої міцності та величини, авторитарні державні утворення традиційно розглядають як свою власніть, кріпосне гарматне м'ясо.