Скільки б не тривав ваш діалог за кавою з потенційною "дівчиною" не першої свіжості, він рано чи пізно все одно зведеться до двох нехитрих тез: а) міг "колишній" – козел, а я – свята людина та б) справждій мужик повинен…(загинаємо пальці, аж поки не закінчаться). Повинен те, повинен се, хоч сама ледь впахала квадратну сраку у джинси часів юності або схожа на лісову кікімору, яку виперли з пекла (чи де вони там мещкають?) за профнепридатність. Поряд із бабою ти, нерозторопний негіднику, завжди у чомусь винен і повсякчас змушений за щось виправдовуватися. Так і затям! Завжди начувайся, ніби голіруч гладиш кобру, що придрімала на сонечку. Вона граціозна й неагресивна лише допоки сита. Ой, це – безкінечна болюча тема…
Він не може її забути, відпустити. Крає себе та ховає живцем фізично і морально. Він стверджує, що свого часу вона йому зустрілася, а він їй попався, а тому він усе життя поряд із нею бігав на випередки з гіпотетичними суперниками минулого і майбутнього, і от одного разу поступився у виснажливому марафоні свіжому та відпочилому супротивнику. Та підсвідомо він завжди чудово знав, що рано чи пізно це станеться. Нам залишається лише періодично підгодовувати його, мов того ж таки блохастого безпритульного цуцика, що прибився, слідкувати бодай не удавився уявним мотузком, який сам накинув на власну ж шию та іноді співчутливо гладити по голівці, слухаючи жалібне скавчання. Більше нічого ми направду вдіяти не в змозі.
"Хіба можна так чинити з жінками?". А як можна? Ой, святоша! Сама сувора непохитність і лауріанська непорочність! Віденський Собор святого Штефана233 часом не на твою честь названо? Годі лукавити, ми ж не хлопчики, вже й на яйцях проглядається сивина. А дочка Ганна, яку ти від усіх казна чому ховаєш, схожа на тебе мов дві краплі води, віком чотирнадцять років у тебе, хто ніколи не був одружений, від святого духа утворилася? У тебе свої скелети у шафі, у мене свої, й давай не будемо лазити туди без запрошення. Дякую тобі за інформацію, бо це дійсно для мене – повнісінька несподіванка, але тепер я сам даватиму ради цій ситуації, а тебе прошу обмежити виховні сентенції, не втручатися у перебіг подій і взагалі про все забути. Переконаний, що ти, як і я, бажаєш, щоб усе владналося б найоптимальнішим чином. Я діятиму, як вважатиму за потрібне. Амінь. Закрили тему, забули, проїхали повз.
Маразм, що коїться наразі у Берліні, гадаю, переповідати зайвий раз не має сенсу. Ти і так в курсі. А от у вас… Я й досі залишаюсь підписником "своєї" "Лембергер Цайтунг", яку отримують акурат наступного дня після виходу, незважаючи на новопосталі міждержавні кордони та політичні пертрубації. Це, а також невтішна інформація від численних знайомих по лемберзькій редакції, дозволяє мені тримати руку на пульсі й ваших справ, не знаходячись безпосередньо у вирі подій, а відтак наштовхує на певні незалежні висовки, та й то почасти не вельми райдужні.
Якщо коротко, то екс-товариші з газети одностайно стверджують, що обнадійливі очікування й багатообіцяючі припущення річної давнини не то щоб зазнали краху чи не виправдалися, але натомість втілилися криво й кособоко. У мене немає підстав їм не довіряти. Поглянь на дії ваших нових керманичів і поміркуй сам. Абсолютно очевидно, що Україна для них – зовсім не те саме, що й для тебе. Не омріяна кохана батьківщина і навіть не повноцінний суб'єкт міжнародних відносин, а таке собі карикатурне продовження глобального Заходу, що перебуває з ним у стосунках добровільного васалітету з простодушності та ідеологічних міркувань. Хіба ні? У якості імпровізованого ерзацу тернистого "шляху до комунізму" вони навіть внесли приголомшливий за своєю абсурдністю карго-культний "шлях до Європи" до конституції у якості постульованої над-мети, що жваво нагадує згадки про Аллаха у конституціях Саудівської Аравії та Ірану. Низькопробна халтурщина, пародія на державотворення. Як і за незабутніх часів животіння під кумачем "Партія – розум, честь і совість нашої епохи" та аналогічних кретинських дацзибао234, декларативні гасла звнову виявляються важливішими за реалізм, професіоналізм та наполегливу працю. Хіба ви та львівські інтелектуали прагнули саме цього? А в чому тоді полягає "незалежність"? У зміні господаря? Чи не здається тобі, що ваші очільники чинять наругу над самою ідеєю української державності, прикриваючись жовто-блакитними стягами? Якщо уважно дивитися трансляцію засідань вашого парламенту, то особливої різниці з пленумами ЦК КПРС середини століття не видно. Анатомія мислення цих "незалежних" невігласів у незбагненний спосіб вражаюче римується з мисленням мумій із радянського політбюро. Майже ідентична стилістика і майже та сама задушлива й гнітюча атмосфера, з мінімальними суто косметичними "корективами на вітер". Парламент демократичної держави – це місце для відвертих демократичних дискусій, де у суперечках має народитися би істина чи принаймні суспільний консенсус. А що ми наразі бачимо у київських владних кулуарах? Процвітає однотипна суха казенщина і меланхолійне начотництво у стилі сталінського "Короткого курсу"235. "Самостійна влада" – це буцімто святиня, перед якою не розтуляють рота, а стають навколішки, і плювати, які злочинги чи дурниці вона коїть! Дискусія звульгаризована до різних методик славослів'я на адресу нової "керівної та направяючої" ідеї. Вчення вашингтонських мудрагелів всесильне, тому що воно вірне236. І сміх, і гріх. Ані каяття, ані сумнівів, ані рефлекторно-рефлексійних коливань чи гамлетівських вагань, ані пекучого дежа-вю. Методична егалітаризація глупоти й застережливої притомності під соусом "права на особисту думку". Ніби диявольська машина часу перемістила їх назад у тридцяті, змінивши лише полярність з плюса на мінус, але залишивши незмінним гротескно-зловісний антураж та фекально-коричневу й брудно-криваву кольорову гаму.
Будте обережні, не згубіть того, що маєте і приніть гратися з вогнем! У разі чого, не приведи боже, сидіти на згарищі мрії буде нестерпно боляче, бо у сраку припікатимуть розпечені вуглі, а в очі – руїни багаторічної власноручної праці. І повсюди протяги через відсутність стін – хоч старих "неправильних" і колоніальних, хоч нових "незалежних", знищених через власну ж недолугу недбалість.
Ну все, затикаюсь і не каркаю! Ти паче, що адресувати своє занепокоєння слід не тобі, а йолопам з Києва та їхнім заокеанським кураторам-поплічникам. А ти, більш ніж певен, сам все бачиш і робиш правильні висновки.
А Хартманн же свого часу передбачав саме такий розвиток подій… Пам'ятаєш? Попереджав, заповідав бути на сторожі. А ми не повірили…
Що б там не сталося, бережи себе, друзяко! Часи каламутні, непердбачувані. Правда може виявитися брехнею, і навпаки. Злочин може виявитися оспіваним у панегіриках героїзмом. І навпаки. Конфуціанські "часи змін" в усій красі. Про всяк випадок, не втрачай пильності та бережи голову. Інформаційна гігієна – запорука порятунку і єдиний ефективний запобіжний захід від гнійної мозкової інфекції.
І дякую тобі за все.
Коли буде на те воля небес, то дуже скоро ми зустрінемося і, маю надію, не побіжно-вокзально і не по-змовницьки похапцем, озираючись довкола як торговець героїном на берлінській станції Зоо237. Заінтригував? От і терпи тепер, згоряючи від цікавості!
Обіймаю!
Берлін, 16.11.1990
36
Адреса отримувача: Берлін-10969, Ґрос-Берлін-гау, Кройцберґ, Альте Якобштрассе 105, редакція "Берлінер Цайтунг"
герру Акселю Ульріху
КОНФІДЕНЦІЙНО: ОСОБИСТО В РУКИ
Коханий мій медведику!
Та невже тобі не зрозуміло, що я ладна і під мостом жити, аби поряд із тобою…
Ну гаразд, не гризтиму… Довірятиму, чекатиму. Якщо чоловік стверджує, то він знає, що робить. Та не барися, бо геть кепсько без тебе, ніби душу вийняли.
[…]
Якщо читаєш свою "колишню" газету, то сам бачиш, що в нас коїться. Власне, коїться те, від чого ти застерігав. Господи, який ти в мене розумний! Поміж іншим, саме за це я тебе і покохала, бо професорці не так вже й просто знайти чоловіка, розумнішого за неї.
Як ти й передрікав, блискавично виникла ностальгія, особливо прорадянська поза межами Галіції (а це, нагадаю, 70% нашої нової "країни"). Свого часу я захистила дисертацію саме стосовно соціально-психологічних особливостей "радянської людини" і можу абсолютно точно констатувати, що ця ностальгія – це навіть не мрія про минуле. Це – мрія про вигадане минуле. Її носій хоче повернутись у ту реальність, якої ніколи не існувало і саме тому він приречений залишатися незадоволеним. "Ковбаса по 2.20", "горілка по 3,62", "полиці порожні, а холодильники повні", "найкраща освіта і найсмачніше морозиво" – формули мрії про минуле виявилися дивовижно живучими. Уявлення про Радянський Союз – це якийсь мікс із пізніх радянських фільмів Гайдая та Рязанова, у якому Шурік тріумфує над симпатичними хуліганами, міліція ловить контрабандистів на живця-Нікуліна, а апофеоз несправедливості – це спекулянт у виконанні Міхалкова, у якого інтелігентний Басілашвілі відбиває Гурченко. Реальність радянського побуту миттєво стерлася з пам'яті – усього кілька місяців дивовижним чином вихолостили весь негатив, дбайливо дозволивши людям вигадувати собі минуле. У цьому минулому немає черг за продуктами, немає блату та дефіциту, директора-Калугіна – розумна і справедливо-вимоглива, громадянин-Новосєльцев – чесний та добрий, а держава загалом – по-материнськи турботлива, мов квочка, мудра, мов біблійний Соломон, і великодушна, мов Карл Великий і котра якщо й карає своїх незрілих недоумкуватих діточок, то лише вдавано суворо примружившись і повчально погрожуючи пальчиком, ну, максимум, легенько ляснувши по м'якому місцю винятково з дидактичних міркувань. Які розстріли, які ГУТАБи, які фарцовщики та підліткові банди з міських околиць, що ви таке кажете! Якщо змусити цих людей передивитися "Маленьку Віру", вони почуватимуться ображеними у найкращих почуттях.
З іншого боку, у непримиренний конфлікт з ностальгуючими вступають галіційські "борці з совком", що хвацько заходилися викорінювати минуле на чужій "половині" країни у такий спосіб, що хоть святих винось.