На це мало хто звертатиме увагу. Не помітять. Історія гарантує. Неневисть повсякчас виявляється заразнішою за любов.
Словом, не заздрю я ані вам, ані нам… Ми опинимося на одному й тому самому цвинтарі історії, нехай ви – на тиждень пізніше, ніж ми. Не вірю, нікому не вірю – включно з "опозицією" з колишніх партійних бонз. Є у нас тут кілька… Безкомпромісних, курва, трибунів, злостивих карликів на півметрових підборах і доморощених Спартаків. На когось навіть діє. А у тих, у кого залишилися рештки мозку, не викликає сумнівів, що ці ексцентричні кишенькові "опозиціонери" насправді – не супротивники нового "демократичного" режиму, а органічна невід'ємна частина його ландшафту, котрі за лаштунками своєї театралізованої "боротьби" присягають на вірність тим, із ким нібито борються, отримуючи від них щедрі гонорари за нелегку і подекуди небезпечну працю громовідвода.
Що буде, не знаю… Та точно знаю, що я не запобігатиму перед ідіотами та не вилятиму лагідно хвостиком перед нуворішами.
Коханнячко моє, я не відмовляюся від своїх обіцянок, але ж ти бачиш, що відбувається… Фінансова нестабільність не вельми сприяє радикальним крокам і кардинальним змінам у сімейному статусі. У газеті припинили платити зарплату взагалі, а на питання про подальші перспективи головний редактор безпорадно розводить руками. А звідки йому знати, хто має платити "партійному друкованому органу" за умови зникнення і заборони відповідної партії? Отож можеш привітати мене з початком нової кар'єри, вірніше – одразу двох: продавця (по-новомодному – "менеджера з продажів", тьху!) у магазині запчастин удень та таксиста-"приватного підприємця" на Потсдамер-Платц увечері.
А ночами… ночами я мрію про нас… Про нас справжніх, а не утаємничених, ніби ромио шкоду, про нас гордовитих, про нове подружжя Ульріх, а не про коханців. Так, хай йому грець, я на п'ятому десятку дійсно хочу, висловлюючись славетним великогерманським канцеляритом, всупити з тобою у юридичні відносини шлюбного союзу, а не переуступка подружнього боргу! І мені начхати і наплювати, що скажуть про це друзі й навіть діти. З часом вони подорослішають і усе зрозуміють. Нехай засуджують дивацтво старого козла чи навпаки, поставляться з розумінням до ошаленіння від запізнілого кохання. Байдуже. Це – моє життя. Моє єдине життя. Не чорнетка. Не одне з дев'яти запасних. Тимчасовий осуд – прийнятна ціна за шматочок справжнього щастя.
Я присягаюся тобі, що роблю усе можливе, аби пришвидшити це. Я налаштований рішуче і не йтиму на поступки у цьому питанні. Потребую лиш трішки більше часу. То – не моя воля, не забаганка і не "відтягування гуми", як це зазвичай сприймають охоплені пристрастю й емоціями жінки. Ти ж сама розумієш, наскільки це важко за нових умов. Мушу знайти та облаштувати нове помешкання. Мушу заробити бодай трішки грошей, бо нам треба буде якось виживати. Ти не уявляєш, як тут усе змінилося буквально за останні місяці. Не просто погіршилося, а каменем впало у безодню. Забудь сяючий Берлін минулого, із лоском добробуту та гордовитої імперської могутності. Нині за атмосферою, зневірою й небезпечністю він швидше нагадує Чикаго часів "сухого закону" 232: щоденні стрілянини на вулицях, щоденні вбивства й пограбування, щоденні самогубства тисяч покинутих напризволяще вчорашніми "наймудрішими вождями", загнаних у глухий кут безгрошів'ям та крахом сенсу життя містян, вакханалія шантропи та найбезсоромніших суспільних виразок. Раптова абстененція від витверезіння є почасти болючішою й шкідливішою за наслідками за помірний алкоголізм. Це місто, охоплене злиднями, безнадією та розпачем, бандитизмом, беззаконням та ненавистю, жахіттями колумбійських фавел та кричущою розкішшю маєтків нових господарів життя, ворожим ставленням і хронічною недовірою всіх до всіх та небаченим розквітом найрізноманітніших деструктивних сект, секточок, пророків, гуру та свідків прильотів НЛО. Ладен дати руку на відсіч, що коли-небудь, коли і якщо це минеться, історики майбутнього з відразою та подивом охрестять нашу буремну епоху "лихоліттям дев'яностих". Ще рік назад такого ніхто не міг уявити навіть у найгіршому нічному кошмарі. Прорахувалися усі – і диседенти, що за останні роки влади НСДАП повсюдно сприймалися як високоповажна "совість нації", а нині стали злиденними й нікому не потрібними маргіналами, і колишні партійці, половина з яких гине від замахів рекетирів, а друга половина тихенько спивається на обшарпаних кухнях, і університетська професура, що масово емігрує до США мити туалети і посуд у "МакДональдсах"… Мали на меті позбутися пут і кайданів, а вони здерлися з нас разом з відгнилою шкірою, бо непомітно для нас самих, приспаних сильнодіючими анестетиками, намертво приросли до неї. Ніхто не передбачив такого розвитку подій. Ніхто. Всі злегковажили. Навіть я.
Ніц не вдієш… Прокляття умовного способу.
Але тепер вже пізно посипати голову попелом, а треба думати, як фізично виживати у цих кам'яних джунглях і бажано зберігти при цьому помірно заплямовану совість й бодай часткову психічну рівновагу. А це не просто, ох як не просто. Та я все подолаю, бо в мене є ти. В мене є несамовите бажання зробити щасливою найкращу жінку на Землі, мою східну принцесу, на яку я чекав стільки років. Тільки тим і живу, тільки за те й тримаюся, аби не остаточно не з'їхати з глузду. Тож дозволь мені підготувати для тебе хоч певну подобу палацу, бо я не пробачу собі – чуєш, не пробачу! – якщо ти почуватимешся у новому житті поряд зі мною гірше й незахищеніше, ніж у старому без мене.
Знаю, знаю, що аскетичні умови та побутова необлашнованість не відлякнуть тебе і не стануть на заваді прагненню до спільного майбутнього. Та йдеться не про розкоші чи кіч міщанства, а про тимчасову вимушену матеріальну скруту в купі з невизначеністю перспектив, від котрих мене до того коробить, що я соромлюся, мов хлопчисько.
Потерпи ще крихточку, щопту… зовсім трохи. Я все владнаю. Вже навіть вигадав, як саме. Тримаю пальці навхрест, аби все вийшло.
Для мене самого це становище – нестерпна пекельна мука. Мені доводиться брехати, брехати, брехати, від чого я почуваюся покидьком, та лише тим втішаюся, що знаю, десь там далеко-далеко є та, заради якої я ладен навіть тимчасово стати покидьком, бо ж немає мети, св'ятішої за справжнє кохання, а воно, так вже повелося у цьому світі, завжди включає у себе вкраплення саможертовності й самознехтування. Але мене це зовсім не обходить, ба більше, навіть викликає душевне піднесення, бо я точно знаю, заради чого і заради кого вчиняю наругу над власним сумлінням і звичками, бо відколи я зустрів тебе, моє старе "я" безслідно зникло, а нове "я" жагуче прагне лиш одного... Тільки тим і живу, тільки за те й тримаюся…
Кохаю тебе, моя манюня, до нестями!
Не хнюп свого чарівного носика, в нас обов'язково все вийде. От побачиш!
Твій товстун-медведик
Берлін, 16.11.1990
35
Адреса отримувача: Україна, Лебмерг / Львів-10339, Адольф-Айхман-штрассе / Вулиця Симона Петлюри 46Б, квартира 2 герру Штефану Поппелю / Степанові Бандері
Вітаю, друже!
Щиро вітаю! Радий за тебе, бо ти належиш до тієї зникаюче мізерної меншості людей на нашій схибленій планетці, яким пощастило прижиттєво побачити втілення своєї найзаповітнішої мрії, не кажучи вже про те, взяти у тому втіленні безпосередню доленосну участь, стати у його витоків. Це дорого коштує. Ти – щасливчик, обранець небесних сфер.
Хай і з відстані, та я уважно слідкую за лемберзькими (перепрошую, віднині – львівськими – писатиму лише так!) політичними перепетіями і, відверто кажучи, не можу повністю поділити твого натхненного оптимізму (ясно, що ти окрилений успіхом і наснажений надією, інакше й бути не може), бо ж, як відомо, велич і масштаб подій (як позитивний, так і від'ємний) найкраще видно іздалеку. Ми з тобой завжди поважали одне одного за відвертість, подекуди ключу та витверезну, подекуди рятівну і я й надалі дотримуватимусь цієї стратегії "радикальної правди" – як кажуть у вас, "що бачитиму, те й співатиму". Не сприймай на свій рахунок, не сприймай занадто близько до серця (попри все, я зовсім не бажаю, щоб ти читав мої листи з матюками і корвалолом), але мені періодично доведеться псувати тобі настрій.
Крістіан все ще у прострації, білий як мрець, небагатослівно-лаконічний, як центуріон давньоримської когорти, відлюдькуватий, як схимонах-пустельник, охоплений такою лютою депресією, що навіть перегляд порнофільму либонь закінчується у нього роздумами про тяжку й несправедливу долю героїні. Втім, його стан все ж не в настільки безнадійний, як ще місяць тому, хоч вечорами він все так само сидить затворником на одинці з собою і аж синіє від нудьги й туги. Ми робимо все, аби чимось зарадити цьому катаржанинові примар минулого, що потерпає від браку забудькуватості, яку він зве "вірністю". Кетхен дуже перейнялася його долею, суто по-жіночому б'є на сполох і навіть планує зісватати йому котрусь зі своїх подруг-"розлученок з прицепом", які жадібно поглинають очами будь-якого носія стручка, хоч і "прицепи" тому потенційному носієві навряд припадуть до снаги, втім, як і будь-кому чоловікові, котрий матиме сміливість бути відвертим. Звістка про розлучення Крістіана розповсюдилася серед кола близьких та далехих знайомих з блискавичною швидкістю брехні по селу, причому з відповідними ж абераціями – в одному кінці села перднув, а на протилежному сказали, що всрався (Вона його вигнала! Він пиячив і бив її! І взагалі, діти не від нього. Хіба ви не знали? Точно вам кажу!), а відтак змарновані самотністю кандидатки заповзято заходилися полювати й навипередки окучувати завидного "нічийного" мужика, хто – співчутливими задушевними розмовами, хто – домашніми пирогами, хто – кокетством та імітацією надмірної сексуальності. Та поки що малоефективно. Нічого не подіяло. Потерпілмй поводиться як наляканий свійська собака, побитий господарем і вигнаний за поріг: близько до себе не підпускає, і хоч їжу з рук бере, але відразу ж відбігає на безпечну відстань і звідтіля недовірливо гарчить.
Навряд він знайде нову пару, бо чим старшим ти стаєш, тим більше побачення нагадують співбесіду, а претензійний характер загартованих (побитих?) бентежним життям жіноцтва за 30 та не внадмір скромний перелік їхніх класичних вимог у стилі "я-це-все-проходила-тепер-я-більше-не-наївна-дурепа-що-вірить-на-слово-і-погоджуся-лише на…", що вони його виголошують відразу ж при знайомстві, відлякне кого-завгодно, бо у запалі перерахунку чоловічих "повинен" вони геть зовсім забувають, що характер – як цицьки, на першому побаченні показувати не варто.