Чужа нога, навіть другова чи братова, людині не болітиме. Може йтися максимум про співчуття. Хоча б поспівчувай мені! Сам знаєш, що шлях перед нами – довгий та вертлявий, і ніхто не в змозі гарантувати його успішність, та вороття назад вже не буде. Ми ніколи більше не будемо колонією, упослідженим прислужником закордонного пана, нехай навіть і найбагатшого, найзвитяжнішого та найзаможнішого. Як не зневажай і не викривай нашу простакувату містечковість (у дечому й небезпідставно), а витончена вавилонська блудниця відстоїть від доброчесної леді ще далі, ніж сільське неохайне бабисько. Віками виступаючи в амплуа блудниці ми у результаті вперлися лобом у глухий кут, чи ж то у глуху бетонну стіну петербурзького Ермітажу та Берлвнської галереї. Що далі? Битися об неї лобом у самовбивчому прагненні потрапити всередину і долучитися до великої імперської культури? Це – болісне і безглузде самовбивство, приречене на поразку ще й тому, що ніхто не воліє бачити нас усередині на засадах рівноправності, максимум – у якості колоритного експонату десь у етнофольклорній залі поряд із індіанцями Майя та полінезійськими людожерами. Імперії голосно захлопнули двері перед самісіньким нашим носом, на останок із призирством зиркнувши на відсталих та брудних "бідних сільських родичів". Вам, жителям Берліна і Москви, важко збагнути, наскільки приниженими ми почувалися і, охоче вірю, ви цілком щиро не можете второпати, чому це раптом бунтівні околиці не сіло не впало окрисилися на вас після стількох років життя у парадигмі "одного народу". Та вашим очільникам немає кого звинувачуваати у "сепаратизмі" та "невдячності" (А за що, перепрошую, вони розраховують на вдячність? За методичне й тривале нищення ідентичності і нещадне витравлювання самого поняття "українець"?), бо вони домоглися такого результату самотужки, виключно завдяки власному снобізму, зверхності та нетактовності. Тож тепер ми, як і поляки, чехи, словаки, угорці та ще казна хто, розвертаємося у протележний від вас бік і починаємо рух на віддалення. Так, впродовж певного відрізку часу, й то, мабуть, чималого, ми усі – берлінці та львів'яни, віденці та пражани – й надалі залишатимемося бранцями єдиного культурного простору і заручниками десятиліть спільного побутування, мов близнюки схожими одне на одного настільки, що із-за кордону здаватимемося "одним і тим самим народом, що погруз у феодальних міжусобних чварах". Відмінності між нами так само будуть мінімальними, а сфера спільного – колосальною: ми ще довго-довго слухатимемо ту саму музику, читатимемо коханим напам'ять ті самі вірші, сміятимемося з тих самих комедій, розповідатимемо одне одному ті самі анекдоти, звісно ж, німецькою мовою, й однаково готуватимемо святкові страви на свята, що припадатимуть на ті самі дні на честь ідентичних подій. Ми ще довго взірцюватимемося на вас, наслідуватимемо вас і морально залежатимемо від вашої оцінки. Але поволі, поступово, відстань між нами дедалі поглиблюватиметься, поки врешті-решт не перетворится на непереборну перешкоду. Це й називається "процесом націєтворення". Ймовірно, для цього знадобиться зміна поколінь. Ймовірно, перший час нам буде тужливо і сумно без вас, як твоєму другові без його дружини, що зрадила і покинула його, та є образи, котрі роблять подальше співжиття й співіснування під одним дахом неможливим. Хоть ще й кохаєш, хоч ще й сниться ночами і не віпускає, хоч боляче до сліз і подекуди здається, що вириваєш із себе клаптики власної душі, хоч ще і оглядаєшся на вулиці зі щемленням у грудях, коли раптом мигцем бачиш когось схожого. Та іншого вибору не залишається. Твій товариш робить крок від НЕЇ, творячи нового себе – кращого, міцнішого, досконалішого. Ми, українці, робимо крок від ВАС, творячи нових себе із тією самою метою. Тож побажай нам сил та наснаги, друже, бо розлучення націй, так само, як і людей, відбувається із самотортурами та сльозами нестерпної журби, а народження націй, так само, як і людей, супроводжується кров'ю, криком від болю і нетриманням лайна.
Проте ми навмисне і у тверезій пам'яті робимо крок ВІД вас, поки що такі рідні і знайомі до найінтимніших отворів тіла, найприхованіших щілин і найпотаємніших шпаринок душі, до найтонших вивихів понівеченої свідомості та і найвичурніших викрутасів взаємовиключних "хотілок" родичі, що із плином часу мусять стати небратніми, не своїми, не схожими, а "чужими", незрозумілими без перекладача та роз'яснень експерта-фахівця, відстороненими від нас і байдужими нам самим. Так, так, лише взаємне збайдужіння принесе полегшення і, як не дивно, справжнє взаємпорозуміння і непідробну взаємоповагу на паритетній основі.
А поки цього не сталося, поки ми з тобою є ох якими небайдужими і зрозумілими одне одному як на особистому, так і на суспільному рівні, я з нетерпінням чекаю на твої думки, розраховуючи на твою відвертість та корисне мов крижаний душ тверезодумство і, звісно ж, на твою нищівну критику, бо ти був би не ти, якби зміг відмовити собі у насолоді від уїдливо-глузливого коментаря. Та понад те, друже, я все одно знаю, що у глибині душі ти не просто співчував нашій боротьбі, а навіть і долучався до неї у міру можливостей, і як скптично б ти не був налаштований, які б колючу та неприємну риторику на нашу адресу не застосовував, я встиг доволі добре тебе вивчити, дослідити з близької відстані, мов ентомолог – чудернадську тропічну комаху, і зрозуміти, що за маскою насмішливого циніка ховається щира та чуйна душа. Знаєш, як кажуть: щоб вловити від людської душі аромат квітів чи сморід лайна, портібно наблизитися до неї. Так от, наблизившись впритул я усвідомив, що завжди можу розраховувати на тебе. Відтак, друже, дозволю собі принагідно нагадати тобі – ми завши раді тебе бачити, і якщо ти коли-небудь – може, не зараз, в жодному разі не "підганятиму" тебе! – ухвалиш рішення повернутися до Львова, то для тебе знайдеться і відповідальна робота, і достойне місце у новому українському суспільстві, і пошана за твій внесок у справу боротьби за незалежність, хоч ти і сам, гадаю, вважаєш його мізерним і недооцінюєш себе, а дарма – ти не залишився осторонь і сидів плече до плеча із нами у буцигарні, хоча цілком міг би опинитися з протилежного боку тих грат, і це, друже, ох як дорого коштує! Тому українські двері залишаються для тебе відкритими навстіж. Заходь будь-якої миті, як відчуєш потребу!
Оскільки я декларував лаконічність, то на цім і завершу.
Що у тебе нового? Як там справи у твого друга? Чим завершилися ті амурні перипетії? Сподіваюся, йому вдалося відновити сімейну злагоду і все минулося як прикре непорозуміння…
P.S. Нещодавно до мене додому (лише Господу відомо, звідкіля вона знає адресу!) заявилася одна вродлива молода жінка на ім'я Оксана і розпитувала про тебе. Сказала, що вона твоя… навіть не знаю… кохана… коханка… Питала, чи ти не розповідав мені про неї. Я чесно відповів, що ні (бо ж і насправді, факт її існувння став для мене неабияким ошелешливим сюрпризом!). Потім вона довго вибачалася, пустилася у спомини і витіюваті занудні філософствування на тему кохання, а по тому раптово розплакавшись вибігла геть із кімнати. Насилу витримав і з полегшенням спровадив. Хоч і звучить не по-джентельменськи, зате чесно Акселю, я не лізу до тебе ані у душу, ані у штани, ми – дорослі чоловіки, але совість змушує принаймні донести до тебе неспростовні факти: вона дійсно морально пргнічена і розгублена, невимовно страждає, відчайдушно кохає, а також, як на мій недосвічений погляд, перебуває приблизно на п'ятому-шостому місяці вагітності. Жодних передчасних чи, боронь Боже, засудливих висновків я не роблю (за браком об'єктивної інформації та й через те, що це не моя справа), просто інформую тебе, щоб ти знав, хоч вона і благала нічого тобі не казати про її візит та особливо про її цікаве становище. Чи не вона була головною (або, як мінімум, другорядною) причиною твого настільки поспішного полишення Львову? Я так гадаю, ти рятував свою родину (уявляю, якби Кетхен про це пронюхала) від руйнації, прикриваючись слушною нагодою нібито порятунку друга від уламків його вже зруйнованої родини. Відтак мені навіть полегшало, бо спочатку я був переконаний, що то все сталося через мене і не знаходив собі місця… Хоча... Хоча... я тебе вкотре не розумію. Хіба можна так чинити з жінками? Ницо і зневажливо. Вибач. Просто я ніколе не бував у твоїй шкурі... Ще раз перепрошую. Не ображайся, будь ласка.
Степан Бандера /Штефан Поппель/
Львів, 28.10.1990
34
Адреса отримувача: Україна, Лебмерг / Львів-10336, Лютценгоффер-штрассе / Вулиця Січових Стрільців 157, квартира 9, фрау професорін Оксана Янко
Люба моя дівчинко, нарешті видалася нагода написати тобі, бо мене, як і тебе, ці обривчасті телефонні напів діалоги поспіхом і потайки лише дратують і роз'ятрують.
Як ти почуваєшся? Мені останнім часом допікають якісь дивні сни, в яких фігуруєш ти. Не вдаватимуся у подробиці, і хоч я ніколи не був унадмір забобонним, все ж я відчуваю занепокоєння. Чи все у тебе гаразд зі здоров'ям?
Ох, мала, будь ласка, не провокуй тих навіжених, не наривайся на неприємності і уникай суперечок на лоскітливі теми хоча б через її повну безперспективність. Ти ж знаєш, що таке ефект Даннінга-Крюґера228! Лікар-психіатр у палаті не вступає у подразливу полеміку з хвормими. А втім, не лише у вас коїться казна що! Ваша екс-метрополія за ступенем безумств духу часу цілком здатна скласти Лембергу серйозну конкуренцію. Я вже старий. Я настільки старий та досвічений, що коли я народився, Мертве море було ще тільки хворим. Я багато читав та вивчав, не менше подорожував, але не пригадую нічого, що могло б наблизитися за маразматичністю до тих подій та поглядів, що нині поневолили берлінські мізки та вулиці.
Один розумник нещодавно влучно зазначив, що з тих пір, як соціалізм почив у бозі, його брат-близнюк капіталізм захворів на манію величі229. Ми десятиліттями розповідали знущальницькі анекдоти про націонал-соціалізм (Памятаєш? Чому капіталізм стоїть на краю прірви? Дивиться, як на дні борсається соціалізм!), нарешті помпезно поховали його, освистали, анафематствовали й прокляли його пам'ять, аж раптом на його могилі з'ясували, що капіталізм нагадує не кампанеллівське місто сонця230, не заповідних усеохоплюючою справедливості й добробуту, не п'ятизірковий готель, а радше зоомагазин: свобода залежить від довжини ланцюга, а довжина ланцюга залежить від ціни, яку ти в змозі заплатити.