На вулицях сотні боягузливо вбитих мирних жителів. Моє співчуття жертвам, моя солідарність зі швейцарцями", — заявив президент США і… все. Ні про яку реальну військову допомогу не йдеться, бо ж треба за будь-яку ціну "уникнути ескалації". Чужа рана не болить…
"Коли бачу фото з Гальштадту чи Зеехавену, то хочу плакати. Таке ніколи не пробачити", — театрально рюмсаючи, сказада по радіо мадам президент південної Франції. Й насупного ж дня поставила свій підпис під новим контрактом на продаж до Німеччини алжирської нафти. Наша кров виявилася дешевшою за нафту, та ми й вже не дивувалися. "Дякуємо їм, що хоч приймають наших біженців, жінок-дітей-старих" — казали люди одне одному, але так і не могли до кінця витравити з душі присмак огиди й розчарування. Наче наїлися запашних паризьких круасанів, начинених лайном.
"Народ Сполучених Штатів рішуче засуджує злочинне вторгнення Німеччини та вживатиме контрзаходів і руйнівних санкцій" — продовжував президент США. Втім, на практиці "пекельні санкції" звелися до нескінченної беззмістовної балаканини та численних обіцянок, яких ніхто навіть і не думав дотримуватись. Американці так і продовжували купувати у Райху машини, авіадвигуни, радіоприймачі та хімічні добрива, пояснюючи обуреним швецарцям, що інакше Гітлер може продати ці товари комусь іншому ще дорожче і мовляв від цього буде "тільки гірше" (кому?). Із голосно, під фанфари обіцяної "вирішальної військової американської допомоги" ми з подивом з'ясували, що отримаємо не танки чи літаки, про які спочатку йшлося, а тушонку, шкарпетки та каски. Зброя в останній момент була вилучена з переліку постачання, аби "не допустити розростання конфлікту та не провокувати Гітлера". Оговтавшись від першого шоку, швейцарське суспільство навіть не знайшло в собі сил масово обуритися черговій "зраді", а породило натомість незліченну кількість єхидних жартів на адресу Америки ("дружина Лінкольна ввела проти нього сексуальні санкції, але попри те продовжувала з ним спати, бо інакше він трахатиметься з покоївкою" або "Гітлер стверджує, що був змушений відкрити Бухенвальд і Аушвітц внаслідок ембарго, що його Конгрес США наклав на постачання смоли до пекла" або ж "американська заборона на продаж піску до Сахари, а снігу – до Антарктики фатально підірве їхній економічний потенціал" тощо), та в цих глузуваннях, звісно ж, відчувалися гнів, зневага і гірке розчарування.
"Під час війни не можна говорити погано про своїх. Ніколи. Навіть якщо вони неправі", — стверджували німецькі інтелектуали. Що ж, буває так, що гострий розум сусідить із душевною чорнотою та підлістю.
Ті, хто на боці Зла, своїми не бувають. Інакше ти сам стаєш часткою Зла. Соромно підтримувати Зло.
Зло – це тижнями брехати на найвищому рівні, що "це просто навчання" і ніхто ні на кого не нападе, а потім напасти вночі, по-бандитському, без оголошення війни. Зло – вбивати людей та руйнувати міста в чужій країні, де тебе зустрічають як загарбника.
Декларація Зла – проголошувати в головній газеті країни, що "попереду мобілізація та глобальна війна на виживання, знищення всіх наших ворогів. Наша національна ідеологія – війна. І єдине завдання наше, нашої партії та Райху – це пояснити та довести всьому німецькому народові цей героїчний образ нашого майбутнього".
Що ж, підлі спадкоємці благородних тевтонців, доведеться ділитися на тих, хто згоден і хто не згоден вважати національною ідеологією війну, підлість, брехню і смерть. Лайно залишається лайном незалежно від того, хто його наклав – ви чи сусід. І пахне воно теж однаково. Панове німецькі інтелектуали, раджу вам провести практичне наукове дослідження у туалеті всією сім'єю та переконатися у очевидному.
"Ми із дружиною виїхали з Берна на 5 день війни. Досі варто мені почути шерех або звук, здається, що летить ракета або літак", — зізнавався Йозеф, мій старий університетський однокашник. Йозеф – єврей, та ще й родом з міста Дрезден. Якщо б туди зайшли німці, він би точно не вцілів, враховуючи його характерну зовнішність, що не залишала жодного простору для сумнів, неначе саме він особисто слугував натурщиком для антисемітських карикатур у "Дер Штюрмері"24 – тих, що зазвичай ілюструють їхні огидні фірмові жарти на кшталт "мідний дріт був випадково винайдений двома євреями, які одночасно знайшли мідну монету".
— Я – немов та миша, про яку казав Конфуцій, що її загнали у глухий кут і змусили битися з хоробрістю лева. — мовив Йозеф із гіркою посішкою. — Мені нікуди тікати, бо євреїв ніде не приймають, аби не псувати стосунки із Гітлером, я не можу залишитися вдома, бо мого дома більше нема, отже єдиний шлях – вперед, у першу й останню самовбивчу атаку.
Наступного дня він записався добровольцем до лав армії, а ще через день – героїчно загинув, рятуючи вихованців сирітського притулку від артилерійського обстрілу. Чужих дітей у чужій країні. Від солдатів, що мали одне з ним громадянство. Військова доблесть від безвиході, вимушений героїзм, що все ж виявився не менш справжнім, ніж демонстративно-бравурний.
Вперше мені стало соромно, що я досі не у війську.
* * *
Війна забирає.
Війна забирає зайве, немов злива бруд. Зайві кілограми з тіла. Зайвих людей з оточення. Зайві слова з речень.
Забирає розум.
"Назавжди усміхнений, добрий, щирий, справжній та найкоханіший. Ми обов'язково будемо щасливі. Пам'ятаєш, як у нашій затишній кухні з філіжакою кави, у нашій невеличкий квартирі, що ти завжди називав "нашим кубельцем", де ми удвох лежали вечорами на дивані та мріяли про майбутнє. Я, поклавши голову тобі на коліна, гладила кота, який чомусь завжи приходив і лягав коло мене (ти навіть ображався на нього за те, що він не йде до тебе!), а ти гладив моє волосся. Ми стільки всього намріяли! Що нарешті закінчимо той клятий ремонт у вітальні. Що в нас з'явиться донька, така ж гарна, як мати, та така ж вредна, як батько. Що у директора твого заводу разом із лисиною поступово розростатиметься і совість та він самовільно підвищить тобі зарплатню, бо просити про це тобі не дозволяє гордість, а пиляти тебе й надалі на тему "то-йди-і-скажи-йому-сам" у мене немає вже сил. Що я схудну на той зайвий кілограм, що ти його не помічаєш (чи вдаєш, що не помічаєш) і переконуєш мене, що все гаразд і ніякі дієти мені не потрібні. Що коли ми будемо старенькі-старенькі, ми нарешті виспимося досхочу, цілими днями разом гулятимемо парком, взявшись за руки, а вечорами ти писатимеш мемуари про наше життя, де кепкуватимеш із мене, що, мовляв, лише після одруження ти з подивом з'ясував, що жінки за потреби мовчазної демонстації свого невдоволення навіть вміють по-злому витирати пил зі столу чи мити посуд (— Що сталося? — Нічого, все добре!), а чоловіки навіть можуть "неправильно" поставити чашку у шафу. Господи, як же я сердилась та водночас до безтями кохала тебе, коли ти так жартував, у своєму фірмовому стилі "генерала підкаблучних військ"! Ти, мовляв, добровільно здався у полон, промінявши гордовиту незалежність смітникового кота на щоденний домашній харч, щомісячний ПМС-скандал та щорічний ремонт.
Я знаю тебе усе життя. Ти – занадто відповідальний для такого легковажного кроку, щоб піти кудись надовго без мого дозволу, нехай і жартівливого. Як це було завжди, пам'ятаєш? "Я піду з Клаусом випити по келиху пива, можна?". Я і завжди відповідала, по-блюзнірськи хрестячи тебе, мов Папа Римський, що дає благословення своїй пастві: "Відпускаю тебе, сину мій!". По-іншому ти не міг. Так ось зараз я не відпускаю тебе!".
"Я не відпускаю тебе! Не відпускаю! Не відпускаю!" — монотонно повторює у ступорі молода жінка, ритмічно розкачуючись взад-вперед, сидячи на лавці біля свіжої могили на новому, наспіх організованому на місті дитячого парку міському цвинтарі. Сьогодні її чоловіка поховали у закритій труні. Вона так його й не побачила, тому досі відмовляється вірити.
Війна дає.
Війна дає друзів, перевірених так, як не перевірять десять років прогулянок і вечірок. Війна дає спогади. Війна дає мрії.
Війна залишає.
Війна залишає сліди на тілі. Іноді помітні. Часто – ні. Всі ми так чи інакше зламані тепер. Але сліди зламів так схожі на визерунки.
Війна забирає більше, ніж дає.
Завжди.
Всепоглинаючу чорну діру війни заколочують людськими життями, але навіть заколотивши ті, що вижили, до самої смерті відчуватимуть могильний протяг від тієї діри, що не дасть забути.
Діти – ті вже ні, бо їхні душі не зламані та не зрощені зі стражданням. І саме вони, діти без душ-інвалідів, що не мають остраху перед дірою та пекучого болю за полеглими, бо ж ті для них – лише незрозумілі старі фото якихось там кумедно вдягнених родичів із сімейного архіву, саме вони обов'язково почнуть нову війну. Та наплодять власних мертвих, власних жертв на вівтарі молоху війни, за яких буде боляче вже їм. І нову сусідню чорну діру, заколочену вже новими поколіннями невинних страждальників, нового потворного Ґарґантюа, що із байдужою жорстокістю пожиратиме та перетравлюватиме вже їхні душі, забруднюючи при цьому світ задушливими газами ненависті та зневіри, що він випускатиме їх не стидаючись, бо мертвим душею, як і мертвим тілом, наплювати на сором, і труп не йме сорому, коли лежить без штанів та смердить. Так ведеться чи не від часів самої шумеро-аккадської держави. Колесо сансари-м'ясорубки.
* * *
Є люди-функції. Люди, що їх посади та обставини змушуть "розлюднювати" себе, позбавитися емоцій, люті, страху, вподобань, симпатій та антипатій. Для цього вимагається неабияка сила волі й не кожен на це здатний.
Чиновники, політики, дипломати, військові – усі вони мусять зберігати холодний розум та здоровий глузд незважаючи на зовнішні обставини, яка б ненависть не клокотала в їхніх душах. Вони мусять вміти тиснути руки попри огиду й посміхатися крізь сльози. Бо за їхніми спинами стоять мільйони людей і кожне небачне слово коштуватиме життів та зламаних доль. Язик доводить до шибениці швидше, ніж до істини, казав мій дід. Усі вищеперераховані навички можна узагальнити одним єдиним словом – відповідальність. За себе й тих, кого ти представляєш, за репутацію твоєї країни та її майбутнє.
Та ще більше цими навичками мають володіти журналісти під час війни.
З першого дня наша власна пропаганда з істеричним завзяттям йолопа заходилася стріляти собі по ногам.