"Хто це такий" – спантеличено запитували люди одне одного у трамваях та чергах і знизували плечима. Повсюди гарячкувато змінюють таблички та вивіски на нерозбірливі кариличні каракулі, якими записують малозрозумілі назви.
Прийняли постанову про контроль на ЗМІ, фактично заборонивши критику будь-яких кроків влади, навіть найогидніших чи найдебільніших. "Ми вимагаємо поваги до шановних державних мужів новопосталої держави" – це слова нашого, трясця його матері, президента. От така-от демократія зв свободою слова. Щоправда, лише схвального чи підлабузливого слова, але то вже дрібниці. Вони, бачте, вимагають поваги, аж підстрибуючи на місці! Е, ні, "шановні", повагу не вимагають, а заслуговують… Бридкі кретини, продукти провінційного снобізму. До речі, можеш мене привітати, бо віднині людий на кшталт мене напів офіційно проголошено "окупантами", бо хоч я народилася й прожила тут усе свідоме життя, оскільки мої предки були, виявляється, "незаконно" переселені сюди з Сілезії (батька-інженера у 60-х за цільовим розподіленням – тобто добровільно-примусово, а не з власної волі! – після закінчення Мюнхенського технічного університету імені Макса Планка відрядили працювати на місцевий автобусний завод), то і я – гордовитий нащадок окупантів, заражений імперським шовінізмом, що навіть не спромігся опанувати "людської мови" (це, тим не менше, правда, бо тутешню народну говірку, що вони її тепер пафосно іменують "державною мовою", я і дійсно знаю поганенько, втім, як і 99% відсотків містян, на противагу жителям довколишніх сіл, що так-сяк зберігали її у домашньому вжитку).
Ти мав рацію, вони дійсно казкові бовдури, виплодки багаторічної зворотної селекції, ретельного від'ємного відбору. Я шокована та розгнівана, бо не очікувала такого, вважаючи, що ти перебільшуєш, надмірно згущуєш фарби. Країна загрузла у вбогості та безнадійності, а ці дегенерати вперто і захопено човпуться у дріб'язковому суперництві, мірянні прутнями і галасливих чварах щодо "турботи про країну". Доходить то того, що вони на повному серйозі обговорюють церемоніальні прибамбаси й символічні дурощі на кшталт заборони "берлінських сосисок" як однієї з іпостасей "берлінського спрута", багаторукого, мов Шива, та всемогутнього, мов мій дід на підпитку, бо вона буцімто дискредитує ідею незалежності. Наче в країні не має суттєвіших проблем! Ані крихти совісті чи бодай тверезого розрахунку! Похорон для цих визволителів є важливішим за небіжчика. Он корупція за лічені місяці стала державотворчим стрижнем: кожен третій краде у двох попередніх, а від переміни цих доданків місцями сума не міняється. А вони непокояться через ті трикляті сосиски! Як в старезному анекдоті про Гітлера: у Третьому Райсі заборонили презервативи з вусиками через дискредитацію фюрера. Сподівюся, що їм вистачить клепки не скочуватися до настільки відвертих дурощів. Так вже повелося на цьому світі, що свавілля багатіїв називається "ринковою економікою", свавілля суддів – "законом", а свавілля політиків та чиновників – "стурбованністю долею країни". Протии чого боролись, на те і напоролись. Якесь порочне коло! Свобода натщесерце – п'янка та шкідлива, мов коньяк багаторічної витримки.
[Попереджую – зараз розпочнеться злісне зловживання лапками, що тебе так бість]. Попри всі негаразди я свято вірила, що народ Райху отримав довічне щеплення від безроздільної тиранії будь-якої "єдино вірної" ідеї, однак реальність виявилася непринаднішою: досвід попередніх десятиліть їх так нічому й не навчив і логіці з тверезодумством "народним судом" було вчергове винесено вирок – ув'язнення у тісній клітці "нової" ідеології (насправді протухлої відрижки печерної доби), на невизначений термін з конфіскацією майна у формі привселюдного спалювання "неправильних" і "шкідливих" книжок, мов у Берліні 36-го, у супроводі підбадьорливого гомону та свисту тисячеголового, але, як ведеться, безмозкого натовпу. Раніше ми бідкалися, ніби жили в оруелівському світі, чого гріха таїти, художньо перебільшували і свої поневіряння, і невгамовне прагнення влади до тотального контролю. Небеса почули наші скарги на лихоліття утисків і задухи та оруелівський світ захитався і впав, а зранку ми прокинулися у світі бредберівському, із "451С по Фаренгейту". Якесь прокляття злого бібліотекаря. Що за позбавлений смаку вибір сценарію для "екранізації життям"? А так хотілося б до доброї казки чи куртуазного роману середини минулого століття. Сумнівне задоволення жити у літературі у прямому сенсі цього слова, як виявляється. Хочеться лиш сподіватися, що хай і не відразу, хай і манівцями, та ми все ж рано чи пізно дотопчемося до адекватності, бодай би умовної, частковї та кволенької.
У житті, як у цирку, коли йдуть чарівники і маги та завершують свій виступ силачі, на арену виходять блазні, і коли блазень переїздить до королівського палацу, він не перетворюється на короля, а палац перетворюється на цирк.
Із бібліотек вантажівками вивозять "неправильні" книжки. На площах масово руйнують пам'ятники – від Бісмарка, Франца-Йоспа і Гітлера до Шіллера і Ніцше. Планують з часом звести на їхньому місці пам'ятники власним героям, та поки на те не вистачає коштів, от і стоять у середмісті порожні обпльовано-сплюндровані постаменти, із яких у небо стирчать іржаві патики арматури. Депресивне видовище, своєрідний символ, метафора. Іржаво-руїнна незалежність із порепаного граніту. Мені особливо прикро за Бісмарка, та я знаю одне – цей нефілім прожив таке життя, що навіть його пам'ятника пігмеї тепер бояться. Гієни та шакали, що шматують мертвого лева.
Я – слабка жінка, чуйна і лагідна, яка ніколи не була ані жорстокою, ані агресивно налаштованою до будь-кого, та тепер навіть я бачу, що аби привести до тями, цю країну слід не лагідно і делікатно "впорядковувати", а криголамити і нещадно шмагати батогом, наносячи їй страшні рани, які наразі слід сприймати як святі стигмати богонатхненності, котрі загояться разом зі сціленням душі.
Що чекає на нас далі? Вони нищитимуть школи, лікарні, університети, зневажливо псуватимуть устаткування на заводах та пазюрами (Бо трактори, асфальтоукладальні катки і машини – дзілінь-дзілінь! Також німецького виробництва!) здиратимуть асфаль із доріг, бо все це – німецький спадок і "силоміць нав'язані Райхом" явища? Коли втамується голод революційного руйнування і спрага до виправданої шляхетною метою ненависті? Чи буде край цьому бузувірському гвалту? Перед самою точкою біфуркаціх історія застигла у нерішучості, заклякла у незграбній позі мов тропічна ігуана. Влада штучно провокує ворожнечу і свідомо плекає яблука розбрату між різними прошарками і верствами суспільства (між "німцями", "поляками" і "українцями", між "соціалістами" і "капіталістами", між "патріотами" і "лібералами" тощо), а зубожіння й фінансове провалля, у якому враз опинилася переважна більшість ще вчора доволі заможних громадян, працює як своєрідний рукотворний каталізатор, що пришвидшує гниття і розвиток повальної загальнонародної деменції, можна сказати "лайнолізатор" суспільства.
Мені вперше незатишно, невпевнено, незручно ходити рідними вулицями. А ще відверто страшно. Іноді сняться нічні жахіття мов із 30-х років, що мене от-от заарештують невідомо за що. Холодно без твоєї посмішки, страхітливо без твоїх міцних обіймів, лячно сидіти одній у квартирі й у цілковитій прострації та спостерігати за повільним рухом годинникових стрілок, моторошно очікувати незнамо чого, незнамо коли й незнамо звідки…
Не зволікай, любий, не прирікай мене на безпорадний жах. Не залишай мене тут одну, із привидами промайнулого щастя, що картають душу, роздираючи навпіл.
Хоча б пиши… пиши якомога частіше, не легковаж мною. Усі твої листи я бережу, мов зіницю ока, вони для мене – як вітаміни щоранку перед виходом у обридлий чужий свід за порогом та як реанімація щовечора після повернення з виру безумства, розпаду і відчаю.
Побачити б тебе хоч на мить… то я б не плакала… ні… не ревла як білуга у подушку ночами… Я хворію тобою, гостро і хронічно водночас, та пацієнт зовсім не воліє лікуватися! Зовсім!
Сумую невимовно, моя парасолько від гроз життя.
З любов'ю,
Твоя східна сирена.
Оксана
15.10.1990
33
Адреса отримувача: Берлін-10179, Ґрос-Берлін-гау, Митте, Фішеринзель 12, герру Акселю Ульріху
Хтось із давніх великих сказав, що письменництво – це кропітке мистецтво викреслювати зайве, тож спробую висловлюватися якомога коротше.
По-перше, вітаю тебе, друже, з поверненням додому. Я як ніхто розумію, що відчуття дому ні з чим не сплутаєш.
По-друге, вітаю нас усіх з останніми новинами з Москви! Безкровний самороспуск СРСР – чи це не подарунок небес? Звір сконав від хронічних внутрішніх хвороб і його не знадобилося вбивати ціною кровопролиття і численних жертв.
І, по-третє, вітаю світ та українців із тим, що відбуватиметься завтра, хоч коли ти отримаєш цього листа, це вже стане історією. Нарешті здійсниться віковічна мрія українського народу і ми возєднаємося в єдину державу! Завтра 29 жовтня на Софійській площі Києва відбудеться урочиста злука пост-радянської України та ЗУНР в єдину соборну і незалежну Україну! Навіть я, аскет-відлюдник, відкоркував пляшку шампанського та вихлебтав майже половину і тепер, пишучи тобі, пильно стежу за тим, аби від ейфорії не розгубити рештків притомності.
Безперечно, перед нами розверзлася бездонна пріріва роботи, передусім – роботи з населенням сходу. Хоч вони ще наприкінці вересня формально й проголосили власну незалежність як "України", та по суті ніякою Україною поки не є, а є пост-Росією, а ми, галіційці, мусимо тепер наповнити її українським змістом. Всі чудово це розуміють і навіть наш президент – постать ідеалістична і, як будь-який інтелектуал, що зростав у канадській діаспорі, з прогалинами у сфері прагматизму – не має ілюзій з приводу легкості "українізації", а навпаки, напередодні визнав зворотнє та застосовуючи обтічні формулювання щодо "дитячих хвороб постколоніальних суспільств" загалом, з приводу національного питання обмежився лише сухою констатацією "є деякі проблеми".
Тобі, ймовірно, важко збагнути мій смуток від усвідомлення того, що "деякі проблеми" насправді – висотою з Еверест.