Це захист конституційних норм, захист законів. Все, що йде всупереч цій позиції, яку схвалив народ, є для нас неприйнятним. Ми маємо відстояти закони, захистити демократію, утвердити в суспільстві законний порядок, захистити інтереси людей. Ми маємо діяти так, щоб не пролилася невинна кров. Ми повинні зосередитись на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя республіки. Які це проблеми перш за все? Перш за все, ми маємо підтримати нормальний виробничий процес у всіх трудових колективах, піднести рівень виконавської дисципліни на всіх ділянках роботи. Сьогодні, як ніколи, потрібні згуртованість і взаємне розуміння. Попереду зима, і ми маємо думати про неї вже сьогодні, тому що, незважаючи на будь-які ситуації, ми маємо забезпечити нормальний робочий ритм, маємо зробити все, щоб осінньозимовий період був забезпечений всім потрібним, в першу чергу паливно-енергетичними ресурсами.
Хочу вас проінформувати, що нині у райхсґау трудовий і політичний пульс життя б'ється відповідно до ситуації, але він не гірший, ніж було, скажімо, в останні часи. Люди усвідомлюють те, що сталося, і діють спокійно і виважено. За це я щиро їм вдячний. Ми розраховуємо на ваше розуміння такої ситуації, такої нашої позиції, такого нашого звернення.
Хочу висловити сподівання, що ми будемо єдині в своїх діях в ім'я демократії, громадянського миру, які є надійною передумовою утвердження і розвитку суверенітету Галіції. Саме наша єдність стане запорукою нездійсненності будь-яких спроб із будь-якого боку діяти попри Конституцію, повернути суспільство до такого роду владних чи інших структур і в центрі, і на місцях, які могли б стати над законом.
ЛЬВІВСЬКІ ВІСТІ
/LEMBERGER ZEITUNG/
№ 60 (2203) 24.08.1990
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
[Переклад з української: Штефан Поппель]
Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Галичиною у зв'язку з державним переворотом у Берліні 19 серпня 1990 року,
— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
— виходячи з права нації на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Галичини урочисто проголошує Незалежність Галичини та створення самостійної української держави – Західноукраїнської Народної Республіки.
Територія ЗУНР є неподільною і недоторканною.
Віднині на території ЗУНР мають чинність виключно Конституція і закони ЗУНР. Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення.
[Прошу проголосувати! У постанові є референдум. За 346, приймається!]
32
Адреса отримувача: Берлін-10969, Ґрос-Берлін-гау, Кройцберґ, Альте Якобштрассе 105, редакція "Берлінер Цайтунг"
герру Акселю Ульріху
КОНФІДЕНЦІЙНО: ОСОБИСТО В РУКИ
Любий мій, коханий!
Ну як ти? Вже майже місяць, як ти поїхав, а я не знаходжу собі місця.
Як ти і прохав, я слухняно пишу тобі на робочу адресу, аби твоя, як ти висловлюєшся, "сварлива змія", нічого не запідозрила і щоб не давати їй "зайвих приводів для істеричних скандалів, гестапівських допитів, чвар, докорянь і завивань", та все ж не буду приховувати, що таке конспіративне спілкування мене дратує та ображає. Так, так, я знаю, що ти скажеш, що тобі передусім потрібно владнати деякі справи й набратися духу, аби поговорити з дружиною про нас, а поки що ми мусимо бути обачними… Але кожен день зволікань, кожен день очікування для мене нестерпний, кожна згадка про твою "законну дружину" додає мені, "коханці", зайвих сивих волосин.
Як пришвидшити це, скажи? Як додати тобі наснаги та рішучості? Як захопити тебе у полон? Хоч і кажуть, що не так важко полонити чоловіка, як потім безстроково годувати його у полоні, та мені поки вперто не вдається навіть і перше. Від нервування та туги я навіть погладшала, що ледь втискаюся тепер у подаровану тобою білизну. Іноді мені здається, що за кілька місяців коли я натягну хула-хуп, він якраз. От бачиш, що ти зі мною робиш! Як із дівчинкою-підлітком, а не з дорослою жінкою… А як же ж мріється схуднути, радикально й безкопромісно, мало до стадї нетлінних мощей, але з губ'яками та цицьками.
Відтак щовечора я взяла за звичку здійснювати тривалі променади тим тінистим парком, де ми так полюбляли гуляти разом. Пам'ятаєш? Тепер "наш" парк дихає на мене крижаним холодом та відстороненістю, він ніби також осиротів з твоїм від'їздом. Благаю тебе, не тягни занадто довго, я ледь витримую і почуваюся покинутим напризволяще кошеням, з яким досхочу награлися, подарували надію на домашнє тепло та затишок, а потім безцеремонно викинули назад на смітник, де воно сидить під дощем, у картонній коробці, усіми покинуте й знехтуване, і живе лише споминами про теплі руки господаря, котрого попри такий крок воно, мале і безсахисне, все одно вірно кахає понад усе, нестримно захоплюється і до нестями тужить. Вибач, що кажу так. Я знаю, ти не такий, ти не зрадиш мене, не позбудешся як іграшки чи зайвої обузи. Я вірю тобі, коханий, як вірила завжди, просто… мені так сумно без тебе. Світ ворожий, сірий, позбавлений барвів і колючий.
Пам'ятаєш, як ми мріяли про нових "нас"? Про другий шанс "підстаркуватої принцеси та побитого міллю принца"? Аби нам не згаяти його, почати все спочатку, ми ж маємо таке саме право на щастя, як і молоді й зелені дурники, хіба ні?
Всі помічають, що мене щось гризе і бентежить. Мама, колеги по університетській кафедрі, навіть студенти. "Фрау професорін226, із Вами усе гаразд?" — звернулася до мене вчора після лекції зграйка моїх студентів зі щирим занепокоєнням в оченятах. Це вибило мене з колії. Мене, сталеву леді-філософа, наймолодшу завідуючу кафедрою в Галіції, лауреатку десятків ідіотських нагород та степендіатку купи нікому не потрібних програм. Я ледь не розревлася, наплела їм щось невиразне про "проблеми у родині" та втікла. Цього разу я стрималася, хоч і непереконливо. А завтра? А через тиждень? Ти в'ївся мені в душу, мов плями від нікотину у пальці запеклого курця, просякнув мене собою, що не просто жити, а й дихати без тебе стало боляче. Бачиш, я геть полишила етику за бортом і забула про гордість та пишу тобі таке…
Так, добре, беру себе у руки! Годі-годі. Припиняю рюмсати! Вибач, маленький, вибач! Нічого не можу з собою вдіяти. Я знаю, як тобі не до вподоби і як ти мило морщиш від них свого кирпатого носика…
Про наші події останнього місяця ти, безперечно, не міг не чути. От і маєш, ми віднині – незалежна держава! А ти тепер раптово опинився для мене за кордоном. Чи-то я? Скажи мені про таке ще рік тому, в житті б не припустила й просто плюнула б в очі.
От скажи мені, розумнику, про що думали ті старі дегенерати у Берліні, га? Вони ж навіть не зробили спроби перешкодити…цьому всьому. Я розумію, розумію, у вас там також неспокійно. Щовечора дивлюся ваші "600 секунд" із тим нахабним молодиком у шкіряній куртці, що витягає на широкий загал найогидніші виразки нашого суспільства, усіляких проституток, наркоманів та маніяків, й жахаюся, подумки клянучи і ваших "демократів", і наших "самостійників". А втім, що б там не казали злостивці у коридорах влади й бабусі на паркових лавках, його коментарі видаються найлаконічнішими й найвлучнішими для опису потосних подій, бо ж розлогі багатогодинні телевізійні балачки й багатосторінкові простирадла у газетах лише заплутують народ, сіють зневіру і хаос, а цей рубає просто у лоба: "Через масові сутички з армією та поліцією, що розпочалися у Берліні через незвичний і, як багато хто підозрує, штучний дефіцит товарів широкого вжитку, карколомне підвищення цін, галопуючу інфляцію і тотальне збідніння населення, а особливо відкриття правди про концтабори, що раніше приховувалася, центральна влада паралізована страхом та нерішучістю. Відтак вона не має сил втручатися і пішла на перемовини з лемберзькими активістами та ватажками ЗУНР, визнавши проголошений ними акти про Незалежність та державний суверенітет" – коротко і зрозуміло.
Аби якось відволіктися й розрадити себе від самотності і журливої меланхолії, вирішила переглянути анонсоване на двадцять п'яте серпня "вкрай важливе звернення фюрера" і "спільну заяву депутатів Райхстаґу". Краще б уп'ялася у мексиканську мильну оперу про чергову Марію з втратою памяті та цнотливості (у довільному порядку)! Споглядаючи телевізійну трансляцію з Райхсканцелярії, де Букліґер зачитував "маніфест" про визнання незалежності ЗУНР, Польщі та Франції, мене пройняв пекучий іспанський сором. Дивно, коли людина, що очолює одну з найбільших країну світу і за територією, і за дурістю, виглядає настільки безпорадно, бубнячи собі під ніс беззмістовні банальності, запинаючись через слово та озираючись довкола, мов злодій. Ти ж знаєш, я завжди була переконаною прибічницею розділення застарілої конструкції Райху на складові частини, що з часом мали б стати повноцінними незалежними державами. Але не у такий спосіб, не за сценарієм польоту за хаотичною траєкторією! Не спонтанно, не ейфорично-бездумно й не по-дурному імпульсивно, залишаючи без чіткої відповіді тисячі найнагальніших питань! Враження, ніби божевільний машиніст скерував потяг у прірву, а пасажири радіють, бо їм повідомили, що вони звернули на особливий шлях.
Все відбувається так, як ти й казав, мій найрозумніший у всесвіті Чоловік з великої літери (і за це я кохаю тебе ще дужче, бо лише поряд із тобою я почуваюся по-жіночому тендітно-дурненькою). Розпад на удільні князівства, бунтівні провінції штибу постеволюційної Вандеї на чолі з хвойдуватими й злодійкуватими вискочками-парвеню, учорашніми "відданими роялістами", від котрих харчуватимуться дрібні феодальні царьки та їхні блазні, опричники і челядь, холопам віднині офіційно наказано вважати "здобуттям незалежності" й глорифікуватиметься у шкільних підручниках як "найвизначніша подія 20-го століття".
Почалася хвиля перейменувань. Лемберг став Львовом, відповідно перейменували й твою газету, й мій університет (він тепер імені "Франка"… першим, хто спав на думку, був недоміркуватий вусань-каудільйо Фрасіско Франко227, але ж ні! Також вусань, але інший), змінилися назви сотень вулиць і провулків на честь нікому невідомих новітніх "героїв".