Оточу тебе турботою (сподіваюсь, ти все правильно розціниш і не мацатимеш мене за сраку з голодухи), а себе роботою. Запускай зворотній відлік! Без пафосу – це дісно трагедія, на тлі якої усі ці політичні перипетії гівна варті! А моїй неповороткій волохатій дупі – догана за необережну приспаність буцімто неперевершеної інтуїції (бо інтуїція, як неодноразово було доведено емпіричним шляхом, це здатність голови відчувати дупою), що мала б мене завчасно попередити, застерегти, а натомість легковажно проперділа насування небезпеки і прогавила грозу, що поволі збиралася.
Перемикнися на щось інше… Ну чи хоч хильни зайвого… ні! Наклюкайся в хлам, до сраної немочі та йди шукати пригод: розбий кілька вітрин, покажи бабам хер із-під пальто десь у тому ж Тірґартені, влаштуй дебош із бійкою і порозважайся лупцюванням вошей на волоцюгах у камері поліцейському відлілку. В сраку моралізаторство! Роби будь-що, аби не залишатися на самоті з думками більш ніж на десять хвилин. Потім все владнаємо, відіграємо назад, підрихтуємо мізки та репутацію. Не бійся гучних наслідків, бійся гучної тиші наодинці з собою у кімнаті, де ще витає її запах. Нехай голова болить за інше, зараз це – рятівна соломинка.
Не залишайся на самоті, чуєш? Усамітнення – це для тебе зараз, під час перебування "у гострій фазі", взагалі неприйнятне, неприпустиме, руйнівне й найзгубніше з усього, що можна вигадати. Гарантована запорука опинитися у петлі чи у реанімації. Хрін на неї, на Марту. Дім там, де ти не втягуєш живіт та довіряєш сидінню на унітазі, а не там, де сидить твоя формальна баба (нехай і з усіма належними атрибутами у вигляді офіційно схваленого бургомістром кривавого синця у паспорті). Старий, візьми себе у руки. Неодмінно мусиш приборкати почуття та увімкнути холодний розрахунок. А ліннощі… ну, не гани себе унадмір через дурниці! Усі творчі люди звіжди ледачі. Єдині з них, хто у буквальному розумінні рве сраку на роботі, це порноактриси.
Та передусім, як тільки повернешся у Берлін, позбудься її речей! Усіх зужмом, нахраписто, лихим кавалерійським наскоком – на найближчу помийку! Особливо ретельному й нещадному знищенню підлягають інерційні подразники у вигляді фотокарток, тим паче спільних. Навіть побіжні погляди на фото, що провокують спогади про "колишнє спільне щастя" (здебільшго несправжнє, уявне, підло сфальшоване твоєю власною підсвідомістю), не кажучи вже про тривале вдумливе споглядання, чим ти, ладен заприсягтися, періодично займаєшся з перекошеним від розпачу і зкам'янілим від сліз обличчям – особливо вишуканий різновид мазохістських тортур. Познімай їх нахрвн зі стін, витруси з фотоальбомів. Викинь до дідька лисого, намагаючись не зазирати, не дивитися на них зайвий раз. З очей та серця геть! Душу тобі зараз слід загаладжувати, мов оскаженілого песика, а не роз'ятрювати, мов грайливого котика.
І не побивайся так, чуєш! Заради чого? Вбитого сокирою їжака між ногами?! Та хай його міль поб'є!
Біль вщухне одночасно з пристрастями, коли остаточно омертвіє душа. По-іншому його не втамуєш. Пил вляжеться, осад осяде. Душа зарубцюється й вкриється непробивним панцирем бронтозавра. Все трапиться за вічними законами природи. Ти одужаєш, ти подужаєш, ти вичухаєшся, очуняєш, оговтаєшся і ніби заново народишся на світ. Зістрибнеш із голки. Не ти перший, не ти й останній.
А поки що – конче необхідно перелаштуватися з "вона пішла, от горе" на "нарешті спекався, от радість!".
І час, трішки цілющого часу. Ти викашлюватимеш, вихаркуватимеш це як старий пес власну шерсть, але згодом, раз за разом, кожнен черговий напад туги і відчаю відхаркуватиметься все вільніше і безболісніше. Так діє найзатребуваніший людьми ангел-анестетик – ангел забуття. А поки він не візьметься до виконання свої обов'язків, я трішки поконкурую з ним та опікуватимуся твоїм консервативним лікуванням. Хвост трубою!
Вона повелася, як хвойда і норовлива наволоч. Це – неспростовний факт. Після того, що ви разом пережили і через що пройшли… Твоя душа вже ніколи не пробачить її. Це також факт, і абсолютно виправданий. Не пробачай! Це – правильно. Дозволь праведному гніву розгорітися. Мені, як і тобі, завжди туго давалося "пробачення". Справедливість вимагає не поблажливо пробачити лиходія, а поквитатися з ним. Воздати за заслугами тому, хто свідомо заподіяв тобі лихо, і бажано ще й так, щоб кривдникові це назавжди закарбувалося у пам'яті, зашрамувалося у підсвідомості. Суто з педагогічних міркувань, так би мовити. Та й взагалі, ти ж і сам писав, як раніше казав Паулю давню непорушну істину: пробачення без діяльного (наголошую, діяльного!) каяття – то шкідлива дурість, що сприяє безкарності зла. Помстися їй тим, що вилікувався і став щасливішим, ніж із нею. Нехай, курва, лікті кусає. І дітям не соромся розповісти "свою" правду, щоб не думали, що ти – "козел", а вона вся у білому. Най жере і не обляпається! Людина, що погордливо заявляє, ніби висловлює тобі "неприємну правду", мусить бути готовою таку саму "неприємну правду" почути й на власну адресу. Тактовність, як і повага – це дорога з двостороннім рухом, в один бік вона не працює. Справедлива людинна – передусім взаємна людина. У кінці кінців, помста – це лише емоціно забарвлений, осудливий синонім до словосполучення "відновлення справедливості на соціальному рівні". Так само, як "наклепницькі інсинуації" – всього лише несхвальний опис болісної, неприємної правди, що його широко вживають у партійній пресі у відповідь на західну критику.
До дідька прощення! Альтруїзм мусить мати межі, інакше він перетворюється на виснажливе самозречення, розчиненні власного "я" у чужих потребах, котре мов презерватив використають за призначенням, тобто задля чиєїсь персональної втіхи, а після виктнуть у смітник, тримаючи з огидою двома пальцями. Нехай живе здоровий та оздоровчий егоїзм! І нехай тебе не відсахує це слово, бо егоїстом ми звикли обурено називаємо тих, хто має нахабство ставити свої інтереси понад мої. Плекання у собі цілющого егоїзму – це щоденна кропітка праця, що полягає у переборюванні намертво вколочених у нашу свідомість ще з дитинства постулатів про його шкідливість та аморальність.
Поки Кетхен задрімала і не спостерігає через плече, що я там тобі грамузляю, маю нагоду вдатися до радикальної відвертості. Брате, розлучення – це ж екстра-досвід, своєрідні курси підвищення чоловічої кваліфікації, якщо взагалі не аспірантура! Підстаркуваті ловеласи на кшталт нас, хоч поступово все помітніше дрейфують за зовнішністю від Алена Делона у бік Дуї де Фюнеса, поєднують у собі досвід, тверезодумство, залишки пристрасті, цілеспрямованість і достеменне розуміння жінок, цих іпостасей диявола у макіяжі. Через таку хитромудру комбінацію якостей, вмінь та навичок вони по праву вважаються нерутинною здобиччю для мисливців слабкої (хм ... на передок?) статі і небезпідставно претендують на роль висококваліфікованих експертів з прикладного бабознавства (як солідніше звучить... учений-баболог... чи бабознавець?), загальновизнаних кандидатів та докторів бабологічних наук.
От що ти оплакуєш? Свій статус повного кавалера ордену підкаблучників, з еполетами із сміттєвих пакетів, лампасами на сімейних трусах та вензелями зі стилізованої вибивачки для килимів? У схвильованій тараканячій гонитві за жіночим схваленням ми, ідіоти-чоловіки, жертвуємо собою та нехтуємо здоровим глуздом.
Стань у повний зріст перед дзеркалом і крикни у весь голос до себе минулого: "Спочивай з миром, підкаблучнику-підлабузнику, лишайся привидом і не плетися за мною більше! Я відпускаю тебе! З днем народження, нова вільна людино! Віднині ти не знатимеш поневолення, гніту та ниючих мук вагань (як там марив Зідхарта Гаутама – шлях, протилежний стражданням пролягає через подолання залежностей, розрубання обтяжливих зв'язків)! Ти більше не будеш обдуреним, знехтуваним, затюканим, зрадженим та уневаженим! Вперед до нової багатообіцяючої реінкарнації". Словом, "повстаньте, прокляті усюди"222! Геть регулярний терор відром для сміття та залученням до прибирання й куховарення! У реальності звучатиме, звісно не так готично по-гофманівськи, а радше комічно й незграбно, як домашнє порно, але воно поза сумнівами діє. Так, через якийсь час ти згадуватимеш про це з шаленими нападами іспанського сорому, але це буде потім, а до того "потім" спочатку мусимо дошкандибати всупереч траурному настрою. Самонавіювання – незламна сила. Завдяки йому он і Штефан увірився у власній здатності претендувати на лаври вікінга, най і миршавенького, із залисинами, пласкостопістью й метеоризмом, та все ж… останню властивість згодом цілком можна буди видати необізнаним шанувальникам за грізний гуркіт молота Тора223.
Не принижуйся і не плазуй перед нею навіть подумки. Вона зробила вибір. Ти їй, бачте, став "невдахою", "у нас все стало погано" і вона "вартує більшого"? Якщо жінка стверджує, буцімто "знає собі ціну", значить вона часто її називала. Ніяких "ми" у вас більше не існує, вона сама звела їх нанівець, обнулила, розтоптала брудними ратицями і знищила, то який сенс запобігати і виляти хвостиком перед відтепер не просто сторонньою, а й відверто вороже налаштованою особиною? (еге ж, колись кохана людина ніколи не стане байдужою, а натомість стане ненависною – так вже влаштована наша психіка). Любовні стосунки взагалі, а шлюбні взаємини й по тому – це мазохізм добровільного закріпачення з одного боку та вимогливий прагматизм тверезого розрахунку з іншого. Нашийники не користуються попитом серед вовків, а лише серед сторожових псів – хоч і грізних на вигляд, але підневільних істот. Вони схожі одне на одного, ці далекі родичі, але один із них мисливець, а інший – здобич. Якими б казками не затулялися ці меркантильні розважливі суки, ціль одна і прозаїчна – узаконене й схвалене соціумом привласнення твого майна та сповнене радощів та задоволень життя за твій рахунок. Всі ці зітхання, лепетання, муркотіння і піджимання губок ("Ти образилася?" "Ні!" "Сильно?" "Так!") – не більше ніж завбачливо розставлені пастки, гормональні капкани для чоловіків, що найдужче активуються від удаваної жіночої безпорадності та слабкості.
Шлюб – старомодне явище, підступна пастка, тюремна камера, що прикидається санаторієм.