Та двері рішуче грюкнули, а далі всередині мене розверзлася безодня…
Друже, мені соромно зізнатися, та я нічого від тебе не приховуватиму, бо крім тебе та, можливо, дітей (казна що вона їм там наплете… завтра вони у терміновому порядку прибувають у Париж, де й житимуть разом… із нею та… ним) у мене нікого не залишилося. Я не просто витончено "страждаю", імпозантно приймаючи погордливі картинні пози як поганенький актор на сцені аматорського провінційного театру, я буквально вию вийма від відчаю. Мав необережність довіритися падлюці, звабившись її ангельською зовнішньою вродою, а вона по-диявольськи відтяла мені душу від тіла й зухвало пошматувала її у криваве безформене місиво. Відлупцьований долею, рюмсаючий через спідницю мов підліток сорокарічний чоловік – вельми непринадне видовище.
Безодня, безодня, de profundis clamavi ad te, Domine219, а він не чує, бо як справедливо стверджував твій віденський друзяка, саме коли ти найдужче потребуєш його втручання або втішення, він глухне… чи ж його взагалі не існує? Чи він, передвічний садист-експерементатор, свідомо покарав людей коханням, що у муках навчилися вірувати?
Невпинний каскад щемких та гризотних емоцій роздерає зсередини: змуток, зневіра, приреченість, невідворотність, неосяжна безнадія, безвольність аж до остаточного заретушовування людської подоби. Диявольский невтамовний скрегіт по душі пазурів згадок та спогадів про спільних "нас". Внутрішнє спустошення. Знекровленість. Виснажлива депресія, мов з латиноамериканської мильної опери, що гнітить, ніби притискаючи твоє єство пудовою гірею до підлоги. Мабуть так почуваються героїнові наркомании під час ломки. Паталогічна залежність від чого завгодно – все одно залежність із однаковими симптомами, схожим перебігом та аналогічною причиною – зловживання ендорфіном і дофаміном (у моєму випадку бозна якої якості й контрабандного походження, та проте) через необережність, необачну недбалість й безтурботне нехтуванні правилами самоконтролю та періодичного насильницького замовитверезіння.
Сни, наповнені дражливо вислизаючими сподіваннями, що "це все мені лиш наснилося", а потім пробудження назад у безодню…
Ввижається усіляке й на яву… ні, не галюцінації, а гірше – ніби впізнаю її у схожих жінках на вулиці, ніби відчуваю її парфуми вдома, ніби край вуха долунає її веселий сміх десь у метро чи перукарні. Різко повертаю голову – а ні, не вона… І чергова хвиля задушливої тисняви у грудях, і знову щось усередині з характерним тріскм репає навпіл, за законом Архімеда витискаючи собою назовні змучений стогін… Серце затерпло, як кінцівка, бо його відсиділа підла змія, і ти ледь не непритомнієш від болю, просто випадково натикнувшись очима на у поспіху залишене нею пальто чи гребінець.
Шкідлива ілюзія можливості "переграти партію", штучний комплекс провини. Безсилі переживання, набридливі зациклені прокручування в голові одного й того самого спогаду до запаморочення. Вибудоовування альтернативних сценаріїв "я що було б, якби…". Невгамовна тяжкість десь у череві, ніби скривавлена душа воліє випорожнитися трутизною зради, а організм не дає. Чоловіча гордість віддана на поталу тортурницькій тузі, жалобі по часточці власної душі, що скривавлена волає до небес від болю, журби та кричущої несправедливості: За що зі мною так?! Чому я?!
Вона була сяючим промінчиком світла у темному царстві мого суперечливого внутрішнього світу, що поступово і непомітно перетворився на згубне, всепроникне, руйнівне радіоактивне випромінювання, яке підло й непомітно нищить тебе, випалюючи тельбухи, і от ти буквально на очах худнеш до невпізнаваності, марнієш, робишся ніби напівпрозорим, несправжнім, безцільно але невтомно тиняючись мов привид по темних закутках квартири і періодично виторгаючи нестямный крик чудовиська, що майже втратило людську подобу… Разючий контраст зі мною ж двотижневної давності.
Фізично важко дихати, лінь розплющувати очі вранці, байдуже на усе, не хочеться навіть унадмір поворушитися, але й нерухомо лежати, витріщившись у стелю, також нестерпно млосно й боляче – класичні й загальновідомі тривожні симптоми "отруєння стрілами амура". Хочеться пуститися у всі тяжкі, та не стачить сил. Хочеться забути, видерти собі мозок, зробити лоботомію, або безслідно викорінити, викорчувати саму згадку про неї, мов бридкий бур'ян, бо пам'ять – найбезжальніший кат. Згоден на все, аби так не пекло всередині… Ніде, немає в кого сховатися, зануритися, порятунку немає. Все ще кохаю до нестями цю бездушну зрадливу відьму, але й одночасно вже ненавиджу її до смерті. Бодай би вона сконала в корчах, вдавившись членом свого порепанопикого маляра! Ти вже не справжня повноцінна людина, а лиш огризок людини, зациклений на образі на ту, що так підло й немилосердно обгризла, та на болі від ран, нанесених її безжальними іклами.
Чому вони такі? Чому вона така? Що коїться у жіночій голові, які процеси протікають? О, ці непролазні хащі й темні закутки багатовимірної жіночої свідомості з усіма притаманними атрибутами: недомовляннями, вербальними фуете, ужимками, вихляннями "ні-ні, але так" у стилістиці "танок вужа на пательні", двозначними метафорами й тонкими натяками на товсті обставини, інфантилізованими капризуваннями й театралізованими вередуваннями. О, це одвічне питання з награним благанням у котячих оченятках, під час відпочинку після сексу, грайливо і водночас затишно закинувши на тебе ніжку – що б ти робив, якби я померла? – від якого в нас тане душа й ми ладні на все заради неї! З дуру відповідаємо: "Я б, напевно, також помер!" Брешемо. І обидва це розуміємо, хоч робимо вигляд, що ні. Такими є залізні правила оманливо-лицемірної гри під назвою "стосунки".
Коли вирок – остаточний і такий, що не підлягає оскарженню – вже винесено й публічно оголошено, то чи є сенс у відтермінуванні страти? До крику хочеться вже перетнути кордон страждань та метушні у напрямку вічності, як писали на обелісках вільгельмівської доби. Тим паче, я й без того почуваюся небіжчиком, що почав розкладатися зсередини, псуючи повітря довколо себе.
Я розтоптаний, друже.
Соваюся по квартирі, мов гаїтянський зомбі, і не находжу собі місця. Ці стіни памятають її сміх, її перший та останній стогін, її аромат і відлуння її кроків по скрипучому паркету. Видудлив усі запаси алкоголю, обгриз усі нігті до м'яса. Зовні став схожим на божевільного волоцюгу, що спить у картонній коробці десь у Тірґартені220. Не переобтяживатиму тебе зайвими подробицями, та ти сам усе, припускаю, зрозумів.
Я не знаю, скільки ще протримаюсь. Пауль намагається мене морально підтримувати, якось розрадити, та йому це не дуже вдається, бо він перебуває у такому самому становищі. От вже спілка нікчем-рогоносців! Чи це мені кара за те, що зневажав, глузував з його біди та кепкував поза очі з нього? От і сам опинився в аналогічній сраці, що ненажерною прірвою розверзлася піді мною, погрожуючи поглинути з характерним плямканням.
Живу лиш очікуванням післязавтрашнього повернення до Берліна. А що там…? Не знаю. Нічого не знаю. Думати боляче, писати боляче. Сподіваюся, що згодом полегшає. Вдома навіть стіни лікують, чи не так?
Я на самісінькому краєчку прірви. Курва, так хріново мені ще ніколи не було…
Коротше, я у лайні по вуха, брате. Згасаю, мов свічка під дощем та вітром – начебто ще є чому горіти, та вогонь тухне, бо зникла рука, котра, як виявилося, затуляла тебе від примх природи, а ти у відповідь зігрівів її кохані змерзлі пальці. Що ще додати?
Напишу тобі вже з дому.
А ти… якщо не втратив віру, як я, може хоч свічку за мене постав… може він хоча б тебе послухає? Почує і змилостивиться, вгамує цей нестерпний біль, бодай трішки, бодая як аспірин, а не морфій…
Вибач, якщо зіпсував тобі настрій, та мені більше нікому навіть і пожалітися.
Спасибі, що ти є.
Крістіан Мьоллер
Париж, 10.08.1990
30
Адреса отримувача: Берлін- 12051, Ґрос-Берлін-гау, Нойкьольн, Рінґбанштрассе 18, герру Крістіану Мьоллеру
Термінова кореспонденція (Авіа)
Агов, друже, ти що таке удумав?! Ану відставити згасати і всі ці ліричні шмарклі!
Пишу цього листа з центрального вокзалу Лемберга аби сповістити, що вже сьогодні я вирушаю до Берліна, а отже цей лист, ймовірно, випередить мене на лічені години. Кетхен зраділа, мов дитина, передчасному завершенню нашого східного "заслання", та й я сам зітхнув із полегшенням. Амбітний експеримент по інтеграції у схід зазнав тріскучого провалу, втім, як і очікувалося (хоч і не визнавалося вголос).
А поки я ще не приперся і не обійняв нарешті твою потворну пику, дозволяю тобі знову напитися і заспокоїтися.
Халепа, друже, гівняна халепа! Прикро, що так сталося, але нічого не вдієш – одвічна чоловіча доля оплакувати й ховати з почестями ще непомерлі почуття. І не твій човен першим феєрично розкришився об побут, не витримавши випробування буденністю. Солодощі повсякчас відригаються, обпікаючи душу кислотою. Класичні "прикрощі" міжстатевих взаємин у тваринному, етологічному сенсі: вона для тебе – всесвіт, а ти для неї, як з'ясовується після двох десятиліть подружнього життя, – не більше ніж суміш банківської каси та вібратора. Я, наважуся зізнатися, завжди, від самого твого одруження, мав якийсь неспокій, нез'ясовні перестороги щодо Марти…
Тобі, я бачу, геть кепсько. Холодний душ виявився сірчанокислотним. Благаю, не накой дурниць! Не драматизуй! До дідька цей показовий фаталізм, верленівську меланхолію та кафкіанську рефлексію! Не картайся докорами сумління і не край себе "альтернативними сценаріями з хепі-ендом". Не порпайся у власних нутрощах розпеченими кліщами! І заради усього святого (в яке ти не віриш, та проте), не смикайся "поспілкуватися з нею ще раз", поки я не приїду. Не відповідай на її дзвінки, якщо зателефонує, не вступай із нею у новий виток полеміки і боронь тебе Боже зайвий раз лити воду на її млин та визнавати свої надумані "грішки" – самобичувальна mea culpa221 в рази погіршить твоє й без того скрутне становище. Що ти їй скажеш, га? "Давай не будемо сваритися і спробуємо ще раз!"? Це точно як посцяти на трасформатор!
Я не покину тебе призволяще! Тримайся, братику, я мчу до тебе, аби стати вартовим твоєї притомності.