Ти ж бачиш, що й у Берліні, і у Парижі відбувається те саме – безкінечні дискусії навколо безглуздих новопосталих ідеологем, що провадяться їхніми неадекватними адептами з почасти не менш неадекватними опонентами. Типовий дискусійний клуб мислителів-інтелектуалів "Зайва хромосома". З певного моменту я припинив на них зважати і силоміць викреслив подібних бовукрів із власної картини світу, бо ні на що, окрім балачок, вони не здатні. А на втілення своїх же планів і поготів. Як кажуть араби, якби з крику можна було б побудувати сарай, віслюк збудував би ціле місто. До речі, у мешканців Галіції, як і у арабів, на вулицях брудно, бо "своє" завершується безпосередньо за порогом оселі, отже там не потрібно підтримувати охайність, як удома. У нас же, людей Заходу, простір свого включає і вулицю, і місто загалом, тому ми й печемося про чистоту, а наші містечка переважно виглядають чепурними та мальовничими. Відтак навіть на побутовому рівні нам украй важко порозумітися із ними – ми закидаємо їм нецивілізованість і невихованість, вони нам – педантизм і душевну прохолодність.
Ще більшою мірою це стосується СРСР. Попри "перебудову", попри "розрядку", попри явні ознаки розпаду нашої та їхньої неоімперської державності, що невідворотньо визріває, нам буде шалено важко не просто зрозуміти одне одного, а й хоча б вислухати, позбавившись чи бодай трішки приглушивши підозріливість і всмоктану з молоком матері антипатію. Згадай, хто "ми" були для них впродовж останньої половини століття? Як нас роками називала радянська пропаганда, вивергаючи на наші голови соковиті лайки та винахідливі прокльони? Ми були не люди, а "орки", бо людей вбивати важко та жалко, вони плачуть та відчувають біль, а орків – ні, вони лише бездумно і злобливо мичать, мов корови. А як ми у відповідь таврували їх? Дикунами, варварами і біосміттям! При цьому обидві сторони переконано наголошували на тому, що достеменно знають, нібито опоненти гвалтують бабусь і дітей та цуплять унітази, біде й килим з патифонами, а також сторіччями "крадуть" "наші" пісні, традиції й відкриття (Як? Для чого? Ой, облиште! Якось! Завдяки своїй безпрецедентній підступності й крапка!). Десятиліття дегуманізації, демонізації, "отваринення" і культивування пекучої ненависті не минають безслідно.
Складається парадоксальна ситуація, коли напритомнішими членами обох суспільств стануть обдаровані й талановиті "зрадники", що послідовно бажатимуть своїй країні поразки чи занепаду. Я для себе називаю це "феноменом Бертольда Брехта"217 (Памятаєш такого? Один із перших "дисидентів", пригодованих американцями? Кажуть, що й досі животіє десь у Нью-Йорку, але вже нічого не пише і безпробудно пиячить). Втім, Ленін також нібито бажав поразки своїй батьківщині. Але кому саме – Росії як такій чи царизмові? Тут найбільше важить мотивація. Хто такі ці нові "брехти" – вимушені союзники ворога чи радикальні правдошукачі, для якогих гола істина буде важливішою за шкурні вигоди й навіть комфорт власної шкури? Питання без відповіді…
То ж не дивуйся "незрозумілості" галіційців і не переймайся тим. Нам дійсно не дано збагнути "їх", східних людей – що з північного, що з південного сходу. Хоч, направду, я таки вбачаю певну, бодай і понівечену логіку у тому, що вони проголошують. Гадаю, що показний націоналізм галаційнської інтелігенції, сконцетрований у камланнях біснуватих бузувірів під час не вельми велелюдних напівтаємних мітингів та у відвертій полеміці "у колі обраних" за їхніми лаштунками – це своєрідна палочка-рятувалочка від внутрішнього дискомфорту, з яким вони десятиліттями жили у Райсі, страждаючи на синдром бідного родича – ніби і Європа, але вельми умовна – той-таки екзистенційний "схід"! Префікс "недо" – от їхній непідйомний хрест, що вони тягнуть впродовж усього свідомого життя, і водночас джерело підживлення для психологічного стану перманентного неспокою. Вони черпають внутрішні сили з образ та поневірянь, як ми – з успіхів та досягнень.
Нарікти їх професійними революціонерами язик не повертається – то було б комплементарним перебільшенням. Це – не професіонали, а шкільний самодіяльний гурток канонічних трійочників, залишений без дорослого художнього керівника. Але одне вони міцно засвоїли – тезу з "червоної книжечки" того огрядного хунанського партизана з бородавкою на пиці218 про те, що гвинтівка народжує владу.
Знаєш, я все частіше згадую батька, який любив повторювати, що найчастіше пояснити будь-що можна через свідому примітивізацію, очищення від зайвого лушпиння, спрощення орнаментів заради уяскравлення суті. Чому я принциповий "не-патріот" Райху, як би мене за це не кляли? Я обожнюю Берлін і рідну Саксонію. Я закоханий в мою рідну німецьку мову. У чому, як тепер стало модно казати, фішка? Та у розрізнення держави і батьківщини, у їхній принциповій нетотожності. Батьківщина – це те, де ти живеш, а держава – це те, як ти живеш. У нормальних державах кожен громадянин, мов той Людовік 16, може сказати "держава – це я", у той час як у антидержавах на кшталт нашої ми кажемо "держава – це вони". І якщо тебе не включено до складу цього займенника "вони", то забудь про свободу думки, перспективи на майбутнє і навіть великі гроші, бо як би важко і наполегливо ти не працював, у антидержавах чесно заробити можна лише геморой, а мільйон – лише вкрасти. А вкрасти, звісно, можуть лише "вони", бо в тебе для того немає ані можливості, ані гарантії безкарності. Мені вже за сорок, а у мене навіть автомобіля власного немає… Який тут у сраку "патріотизм"?! Невдаха, "лузер", "ніхто", суцільне розчарування для близьких, котрі зрештою втомилися й вирішили стати "далекими".
Зненацька, мов грім серед ясного неба.
Марта пішла від мене. Підпавши під згубний вплив Єлени вона поступово прийшла до висновку, що свербіння між ногами та жадібність з амбіціями – це і є той горезвісний "поклик серця", і вчнинила фурор за класичним сценарієм вульгарного французького водевіля – спекотне літо, легковажна зрада, стрибок із головою у юнацькі пристрасті, недовгі й невмілі переховування, громоголосна італійська сварка з биттям посуду та висловленням одне одному "усього, що накипіло" і безнадія під бравурну фальшиву мелодію на завершення.
Чіпляючись свіженькими рогами за стелю, я невпинно пошкандибав вниз у прірву сходами чоловічої гордості й самоповаги. Уяви, я намагався "домовитися" і навіть все вибачити! Та моя відчайдушна спроба налагодження стосунків вилилася у їхнє запекле з'ясування аж до знівелювання. Моя Марта… вже "не моя" Марта озвіріла й використала усі можливі методи, або якнайдошкульніше зобразити мою нікчемність, заподіяти максимального болю, завдати нищівного удару, пересипаючи своє мовлення барвистою творчою лайкою та хлестким портовим матюччям. У хід пішов повний арсенал – крик, сльози, кидання у пику старими подарунками (заздалегідь приготованими й найменш комерційно цінними, ясна річ), взаємні образи, знущальницкі порівняння, несправедливі обвинувачення у купі зі справедливими, невиправдані доріканя у купі з напів виправданими. Спіраль ескалації блискавично розкрутилася мало не до рукоприкладства.
Я й не підозрював що кількість гівна всередині вкритої червоточинами душі цієї звабливої тендітної жіночки перевищує її загальну вагу! І поряд з оцією моральною потворою я прожив половину життя!
Вона завзято їздила брудною непідтертою сракою по моїй нервовій системі, мов глистявий кіт по килиму у вітальні, демонструючи при цьому непересічне вміння навіть дивитися на мене матом.
Мартин новий французький лицар серця – якийсь сивий чорт-місцевий художник з "мущинистим" й поскубаним життям та бурбоном обличчям (яке я вчора насилу пригнічуючи гидливість та напади нудоти залюбки натовк до кривавої юшки – сцикло жабоїдне... і жабойобне... мою-колишню-жабу-йобне… маже не захищалося, а тільки жалібно скнирило та по-бабськи драматично затулялося мініатюрними дитячими рученятками, заплямованими фарбою та нікотином), з алкоголістичними прожилками під сумними спаніелячими очима і голосом гусака-затятого курця, схожий на муміфікованого комісара Катані з того італійського серіалу, котрого вона за загадкових обставин "випадково зустріла" на сутінковому Монмартрі. "Він – справжній чоловік, що не ухиляється від відповідальності, бо запропонувавши перейти на "ти" невдовзі перейшов на "ми". Тонка творча особистість, все ж краще за безталанного і безіменного літературного негра, що здавався багатообіцяючою висхідною зіркою, та так нічого путнього крім шлункових газів і не народив, а замість того перетворився на закомплексованого й запліснявілого паперопсувача-напівімпотента, що мов старезний Фольксваген-Жук, постійно тарахтить, псує повітря, кавкає та гуде за найменшого привода і без підсоса вже давно не заводиться! От тобі й вся романтика! А я – жінка! І в мене одне життя, а не сім, як у кота! Тож я не гаятиму його на… таке! Я хочу завершити статеву кар'єру з чоловіком, поряд з яким я цвістиму та пахнутиму як квітка, а не як тутешній смердючий запліснявілий сир. Маю на те повне право! Ніхто мене не засудить! Навіть твоя схожа на лишайного бобра шльондра-бібліотекарка, чи хто вона там!" — кінець цитати (Виявляється, вона все знала! Сусідки-подружки, паскуди, переповіли, ще й додавши огидних фантастичних деталей). Вміє допекти, тварюка! Завжди вирізнялася уїдливим, мов пташиний послід на автомобільній фарбі, сарказмом, почасти видаючи на гора справжні дорогоцінні перлини, досконалі витвори "самолюбство-розтоптуючого" мистецтва. У тому числі й за це я її колись покохав.
"Можемо залишитися друзями, я не проти. Як полюбляє повторювати Єлена, чоловік і жінка, що просто товаришують, або спали у минулому, або спатимуть у майбутньому, так що ніби все сходиться" — ніби кепкуючи прощебетала вона з дбайливо випестуваною металічністю у сповненому призирства голосі й пішла, залишивши по собі на життєвій стежці безформний кінський корж у вигляді мене.
Зумовлено це викидом гормонів у кров чи виверженням сечі у мозок – мені начхати. Аж ніяк не думав, що вона сказиться напередодні клімаксу, бо ж чим дряхлішим стає тіло, тим нібито вищими – моральні чесноти.