Вирішуй сам, допоки стихія не вирішила за тебе й не розвела нас по випадковим барикадам, бо ніхто надійно не спрогнозує, по яку сторону ми з тобою опинимося – разом або навпроти одне одного. Припини бути безпринциптим слюньтяєм і стань кінець кінцем особистістю!
На цьому мені увірвався терпець:
— Знаєш що? Коли так, то краще я зіграю на випередження стихії та завчасно самоусунуся, бо люди, що через будь-яку найдрібнішу незгоду шарахатися навідь від "свого", мов від прокаженого, стовідсотково обсеруться по самі вуха щойно стикнуться з реальним, а не уявним "народом". Офіційно засвідчую тобі своє свідоме та навмисне невтручання! — відказав я, різко підвівшись та попрямувавши до омріяних дверей на волю. — Краще я постою осторонь цієї марудної і невдячної справи та з безпечної відстані поспостерігаю, як ви карколомно пошиєтеся в дурні, доламавши решти залишеного Райхом спадку і з'ясувавши, що непутящий народ, як всюди і завши хоче жерти, а нагодувати його патріотизмом, мов Ісус п'ятьмя хлібинами і двома рибинами, не виходить хоч лусни. Населення не живитиметься фотосинтезом та не проростатиме на навозі самотужки, мов овочі для вашого обіднього столу. Ви що, думаєте від пафосних балачок та споглядання по телевізору патріотичних торжеств, павичевохвостих пишнот, під котрими приховано звичайну курячу сраку, та безглуздих урочистостей народ насититься? Ніби як із порно – подивився на глянцевее фото біфштекса з гарніром, посмикав себе за язика і почуваєшся наїдженим? Тут немає про що полемізувати! Ви ж навіть якісним лайном забезпечувати не збираєтесь. Тож стули пельку та йди нахер зі своєю "тожсамістю", неврастеніку!
— Сам іди туди, мудак шовіністичний!
Штефан не на жарт розлютився і на прощання замість потиснути руку показав мені середнього пальця.
Завіса!
І така істеричнна словесна дуель за півкроку від колотнечі супроводжує мало не кожну другу нашу зустріч. У мене від нього та його пристрасної патріотичної абракадабри вже, їй-богу, сіпається око! Не достукатися, не докричатися. Марні спроби відвернути катастрофу. Безперспективні, безнадійні та сумні, мов педик на прийомі у проктолога. Невдячний клопіт. Коли вони вже опритомніють… Я був ладен миритися з цим, допоки дбайливе мурижиння власної "вибраності" залишалося певною екстримальною точкою, але поступово ця недолуга вигадка переміщується з паталогічного маргінезу у позицію наріжного каменю, перетворюється на концентрат, базис уособлення і невід'ємну частину тієї триклятої "тожсамості" і це докорінно змінює моє ставлення. Українство у такому ізводі – це якась тоталітарна релігійна секта для невибагливої публіки, не переобтяженої такими незначущими другорядними дрібницями, як освіта і логіка, а відтак зовсім непотрібно бути екстрасенсом аби спрогнозувати, до чого це призведе. Не хочу наврочити, але я переконаний, що на місці романтиків революції там блискавично, з історичної точки зору майже миттєво виникне одіозний режим зі схожими одне на одного, мов близнюки, оперетковими військовими диктаторами у папугоподібних кітелях, що змінятимуться одне одним через розстріл попередника (бо кожен з них усіми пазурами чіплятиметься за владу, позаяк втрата влади автоматично коштуватиме йому одночасної втрати голови. Такою є доля всіх авторитарних правителів – голова деспота або в короні, або на палі!) що кілька місяців, мов у оскаженілому калейдоскопі. Як дві краплі води – грецька хунта "чорних полковників"214 із суворішим кліматом, потенційний іграшковий Райх, що страждає на едіпів комплекс. А далі на них чекатиме лихоліття реставрації візантійського царедорства у найвідразливіших формах, подальша спустошлива архаїзація свідомості і зрештою поступовий контрреволюційний дрейф громадської думки у бік ностальгічної ідеалізації життя у Райху і СРСР, особливо серед представників середнього та старшого поколінь, бо "за Деніца у мене хер стояв, а зараз вже ні". Якщо мої побоювання не справдяться, і якщо я доживу до того моменту, коли можна буде вже більш-менш робити певні висновки, я ладен буду зжерти власні труси. А поки що я бачу, як вони діють навмання, але прискіпливо і послідовно дотримуючись дурних ініціатив празького бомонду – невебагливих у вимогах (передусім до себе) і неперебірливих у засобах шарлатанів зі слоякісними пухлинами на сумлінні. І, скидається на те, що Штефана звідтам ніяк не висмикнути.
Втім, щодо молоді – як лемберзької, так і берлінської! – його невтішні прогнози здаються не такими вже неймовіно далекими від істини. Я зі зростаючою обережністю вдивляюся у майбуття соціофобної, зануреної у себе "нової генерації" та їхню завороженість комп'ютерами, експериментами зі штучним інтелектом, бо розумію, що це – завороженість покоління, вихованого на фентезі. Вони сприймають ці машини як щось магічне, те, що вирішить усі проблеми. Що таке фентезі? Це майбутнє як минуле, абсолютизація казки та відкидання наукового раціо. Вчитися не треба, вистачить і непереконливого імітування інтелекту! Фізика, хімія та математика не потрібні! Оволодійте чаклунством, навчіться правильно махати цією чарівною паличкою та промовляти "абра-кадабра", і все буде добре. Вони дійсно жадатимуть не розумних і досвічених лідерів, а брехунів-популістів під виглядом магів. Можу лиш розвести руками. Що поробиш, наслідки американізованої реформи освіти – перефразовуючи відому російську вульгарну приказку, вітчизна вимага експертів, а ВИШ штампує Пі-Ейч-Ді215. Та й від збайдужілих затурканих педагогів, чия зарплата, образно кажучи, з початком перебудови із матеріалізованої винагороди від вдячних батьків перетворилася у чиновницькій свідомості на жебрацьку компенсацію ідеалістові-невдасі за невміння чи небажання інтригувати та "крутитися", на правду мало чого можна вимагати й чисто по-людськи навряд можна засуджувати.
Не звинувачуй мене у нетерпимості. Присягаюся тобі, що попервах у подібних перепалках я був максимально акуратним і тактовним, навмисно уникав гострих кутів й обходив завідомо вибухонебезпечні теми, та це не допомагало і градус істерики все одно невпинно повз догори. Так, я регулярно ображаю Штефана, а він мене, проте ми все ще. Як не дивно, довіряємо одне одному, бо знаємо, що нестримані на язик емоційні холерики органічно не здатні на винахідливу підлість – не вистачає терпіння. Натомість вони вискажуть тобі все просто в обличчя. До підлості більш схильні чемні виховані тихуни, що встромляють тобі ножа у спину, бавлячись при цьому на публіці у доброзичливість, тактовність і гарні манери.
Та попри те, моє бажання пройти ініціацію в професійні українці осаннім часом значно послабшало. Ба більше, поклавши руку на серце, його майже совсім і слід простив, бо я дедалі глибше переконуюсь у тому, що цей світ – тотально не мій аж до мозкового підкорку. Я так його і не збагнув, не прийняв, не одомашнив і не проникся, хоч і відчайдушно намагався. Те, що раніше наштовхувало мене на роздуми і на що я ладен був тактовно заплющувати очі й дивитися крізь пальці, тепер відверто дратує. Доходжу невтішного, хоч і очевидного висновку, що себе не переробиш і не змусиш отримувати оргазм від члену іззаду, якщо ти не жінка, а чоловік. То не "переоцінка світогляду", як терендить Штефан, а самозґвалтування у неприродній формі.
Мене все бісить!
Ці незграбні імена, що ніби складаються з довільно скомбінованих шиплячих приголосних та нагадують прізвиська демонів, запозичені зі середньовічних французьких ґрімуарів216, це впадіння в напіврелігійний транс під час виконання народних пісень, схожий на відрішення від світу індійських йогів чи близькосхідних дервішів, ця розлита у повітрі покірність фатуму і буддійська бездіяльність, насмішлива відраза до самовдосконалення і дитяче покладання на випадок, очманілий моральний онанізм на історію і її систематичне фальшування (вивертання на свою користь, вільне тлумачення неоднозначних подій, вип'ячування одних фактів і вперте замовчування, демонстративне ігнорування інших, невигідних) у промислових масштабах, алогічність у пориваннях душі і зворушлива відданість батьківським могилам в купі з відчайдушним самозреченням на користь дітей, кричуща безалаберність у роботі і фантастична бідняцька винахідливість. А особливо – понад усе! – схильність до романтизації похмурої довколишнії реальності, естетизація сірості замість конкретних кроків по її розфарбовуванню… Замість прикрити зяючий каналізаційних люк кришкою вони сідають обабіч нього й складають тужливо-співчутливі рулади про тих, хто провалився й потонув у лайні, але й пальцем не поворухнуть, аби витягти бідолагу звідти. Вони таки схід, схід… Вони поза плином часу. Вони живуть вчорашнім та завтрашнім днями, а сьогодення для них не існує. Сьогодні – не важливе, не суттєве, затуманене і мрячно-байдуже.
Не моє! Геть не моє!
От такі-то справи, друже. Не знаю, як діяти далі…
Поза тим геть нічого цікавого не відбувається, тож уся надія на ковток п'янкого паризького повітря, що доринатиме до мене, бранця до крику задушливого, запиленого і невиправно алогічного сходу, крізь твої оповіді вензелюватим бароковим почерком. Із нетерпіння чекатиму на твого листа, а свій завершую, бо вже й так, напевно, втомив тебе багатосторінковими переказами розбратів і дрязг у стилістиці комунальної кухні.
Сумую за твоїм заразливим реготом та огидною звичкою колупатися у носі під час напружених роздумів!
Я
Лемберг, 29.07.1990
29
Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху
Дорогий мій друже!
Знову і знову я починаю з дорікань на адресу самого себе стосовного надмірного зволікання, але, ти не повіриш, укотре маю повне моральне право повторити сакраментальну фразу "у мене були на те вагомі підстави".
Цей лист видасться тобі незвичайним, рваним та стилістично неузгодженим, що для пофесійного писаки, здавалося б, – ознака дискваліфікації. Та причиною тому є не моє раптове отупіння, а факт рекурсивності писання – початок писався вже після основної частини, бо я краявся думками, які конче потребували термінового виплесківння на папір, проговорення, виплакування.
Що сказати тобі щодо ваших невротичних дебатів окрім того, що позірно ці твої фахові українці нагадують – ні, навіть не секту! – а типових сучасних демагогів, котрими нині Старий Світ наповнивця по самі вінця.