Із цією довбаною "санацією" від вас повтікає більшість населення. То буде навіть не еміграція, а евакуація!
— Ну то й попутного вітру їм у спини! Коли всі щурі повтікають, корабель перестає тонути. Так і постане держава вільних і сильних. Держава вибраних!
— То от де ваш ідеал – рабовласницька Спарта, брутальна, жорстока і безжальна тиранія нерозважливої та нерозбірливої меншості, що монополізувала добро і зло та модифікує їх на власний розсуд, грайливо віддаючи несимпатичних розумах на розтерзання кровожерливому натовпові розлючених слабоумців із садистичними нахилами. Тому самому, що палаючи демонічним вогнем побожної псевдо-праведності несамовито волав "Відпусти Варраву і розіпни другого!". Замилування злом – це психічне відхилення, а не принципова непохитність. Нахрін таких "вибраних" і таку державу! У раю, де застосовується смола, архангели завши копитні та рогаті. Я – не боєць, а усього лише лірик-писака, і хочу щасливо жити, а не безперестанку "боротися" за кожен крок казна заради яких нісенітниць. Країна на чолі з фюрером чи генсеком – це, поза сумнівами, далека від ідеалу ситуація, але країна, очолювана харизматичними відмороженими філософами – то просто катастрофа, у сто крат гірша за нашого, а особливо радянського теперішнього очільника – колективного підараса.
— Кого?
— Кого чув. Колективний підарас – це коли кожен окремо начебто притомна, розумна й сумлінна людина, але збираючись разом вони з загрозливою частотністю приймають такі рішення та здійснюють такі вчинки, що хоч святих винось. Таким чином після Гітлера ще довго фактично продовжував правити колективний Гітлер, а після Брєжнєва – коликтивний же червоний монарх, такий самий бровасто-шамкаючий щось нерозбірливе, тільки тепер ще й багатоголовий і багатоголосий, відтак кількість шамкання на всі лади значно зросла й фактично роз'їдає підвалини СРСР, мов кислота, поточуючи термітними туннелями скептицизму, анекдотів, байдужості, інтелігентської фронди й депресивно-чорнушної молодіжної рок-культури.
— Так от я і пропоную терміново скористатися слушним шансом! Як там було у Леніна – вчора було рано, завтра буде пізно, а сьогодні – самий раз!
— Я – пас! Укотре повторюю – я не боєць.
— Не боєць, кажеш? От тому-то і ви, і Росія загниваєте, бо гаразді лише язиком плескати і критикувати. Ви забули заповіт мудрого Лікурга зі Спарти, що застерігав: не відмежовуйте філософів від воїнів, бо тоді ваші інтелектуальні пошуки провадитимуться боягузами, а ваші війни – дурнями. Що й сталося. А ми не припустимося цієї ж фатальної помилки. Професор у країні вибраних вмітиме товкти пики, а армійський капрал – складати сонети. Як не крути, а нічого вірнішого за давньогрецьку калокагатію213 людство в сухому підсумку так і не спромоглося винайти. Загартований дух гине без загартованого тіла. Я теж поки що не боєць, але сповнений непохитної рішучості неодмінно їм стати. І нема чого іржати, мов кінь під час спарювання!
— Це не рішучість, а проріхи у самооцінці. Запишешся на йогу разом з губатими дурепами або ходитимеш до клубу пенсіонерів-фізкультурників, очкарику ти мій ніцшеанський, чи що?
— А ти не зубоскаль! Замість того, щоб щиритися й сипати тухлими гостротами, послідував би моєму прикладу. Чим надихнути тебе?
— Ні, я не взірцюватимуся на недолугих непитущих диваків із сумнівними кумирами. Як і личить зманіженому римському патріцієві, я краще інтенсивно і винахідливо вдаватимуся до розпусти, звісно, виключно з оздоровчою метою. Краще давай разом покумекаємо, як спрямувати твій збуджений запал у притомне русло.
— Ніяк. У нас кардинально різні уявлення про притомність. Із вами, із росіянами, із поляками.
— Господи, тебе поза політикою бодай щось цікавить? У тебе навіть кіт у хаті, гадаю, не нявчить, а висуває політичні вимоги. О, до слова! А польське підпілля. Як же воно?
— А ніяк! У поляків буде своя країна, от хай "армія людова" там і орудує. Ми не дозволимо їм хазяйнувати у нашій хаті.
— А от і черговий прояв зразкової демократії та плюралізму… Що ви за народ… Уявляю, що ви там набудуєте після нас…
— А от і черговий прояв клінічного великогерманського "презирства покровительства". Шовінізм, зневага до плейбейської "не-арійської" черні та космічне невігластво величезними літерами викарбувані на лобі навіть у тебе, що вже казати про решту німців.
— Ви – такі самі шовіністи, тільки до того ж ще й психологічно понівичені.
— Ми – не шовіністи, а люди з загостреним почуттям тожсамості!
— Угу, а злодії, виходить – це люди з загостреним почуттям власності. І взагалі, шльондри – то не шльондри, а статеві волонтерки. Старий, що коїться з тобою? Ти прорікаєш анафеми й виголошуєш прокльони усьому "великогерманському" бездоганною німецькою, кращою за ту, якою розмовляє половина Баварії, побіжно цитуючи Канта і Хаусхофера, і цей вінегрет якось суміщається у твоїй макитрі? Як таке можливо? Це ж якесь задзеркалля!
— Все просто. Німецька та Кант – то всього лишень супутній спадок минулого, якого ми з часом позбудемося. Ну, наші діти – то вже стовідсотково. Особисто я свідомо зрікся минулого, внутрішньо відцурався від того з чужого, що колись гаряче любив і чим палко захоплювався. У голові одномоментно клацнув тумблер-перемикач та так і закляк у незмінному положенні. У чомусь ти правий, у чомусь – драматично помиляєшся. Так, у мене накопичилося чимало претензій до свого народу, але я не обговорюватиму їх з чужинцем, а тим більше не звітуватимусь перед ним за ухвалені моїми вищими авторитетами рішення. Це – принизливо. От станеш українцем, тоді й побалакаємо щиро. А доти – вибач, принципово – ні. Поки що стараніше зубри мову, будь уважнішим. Он гляди, знову помилок наробив, як заскорублий двійочник з останньої парти!
— Та зажди ти зі своєю мовою! Ти так мене трахаєш тією мовою, що я за дев'ять місяців того і гляди народжу через зад україномовного Фауста. Ти дорікаєш мені за факт народження не в бажаному тобі місці, тираниш за "неналежні" старомодні погляди, ганиш та неправильну мову, а натомість вимагаєш поваги та тактовності до "свого"! Не помічаєш взаємовиключного протиріччя?
— Я поважаю персонально тебе, тому й приділяю стільки уваги, мудохаючись зі сміттям у твоїй захаращеній макитрі.
— І коли ти – уявімо – таки спроможешся вчинити генеральне прибирання у моїй бідній голові, що там все ж має залишитися? Не сміття, на твій погляд, це що?
— Віра. Вір нам більше! Вір беззастережно, і будеш винагороджений сповна! Вір як я сам, крізь злети і падіння, наперекір шльондрі-фортуні, до невротичних судом, до затьмарених здригань і шаленства. Вір мені і невдовзі ти перконаєшся у моїй правоті. — сповістив він із драматично по-октавіанівськи задранною головою.
— Звучить самовпевнено і якось зловісно, по-мефістофельськи… А хіба віру можна регулювати за власним бажанням? Це ж як ерекція. Непереконливо, хоч вбий. Не збуджує, от і не встає. Нічого не можу з собою вдіяти, хоч дійсно намагаюсь вчинити наругу над власною свідомістю, а вона пручається, не піддається і шепоче мені у вуха дещо протилежне тому, що стверджуєте ви. Дещо несумісне з твоєю вірою, озброївшись якою ти щимишся у полеглі герої, що та бабця у собесі, а поготів із твоїм оптимізмом.
— І що ж саме?
— Хрестоматійну формулу мсьє Дені Дідро щодо революціонерів – про симбіоз дурнів і шахраїв. Оголивши зяючі прогалини в освіті та проплішини у логіці, ваші діаспорні ідеологи випинаються зі шкіри, аби довести передусім самим собі й своїм послідовникам, ніби приводом для "національного повстання" буває щось інше, ніж жага влади у кухонних філософів-маргіналів, що не знайшли себе у житті й прагнуть самореалізації за рахунок чужих жертв, бажано – легковірних інтелігентів із розпеченим сумлінням на кшталт тебе та елементарних закомплексованих бовдурів на кшталт більшості з тієї площі перед собором… Я вже неодноразово казав і повторюю вкотре: ваші, курва, пересічні "розпалювачі революційного багаття" – це загони озброєних хворих, що повстали проти диктатури персоналу та лікарів психлікарні, бо мов зіницю ока прагнуть зберегти від дії галоперідолу власні галюцінації. Та й ваші ватажки мали би приймати не "історичні рішення", а таблетки. Їм точно світить госпіталізація. Вигадана ними й невтомно облизувана тобою "національна ідея" складається зі взаємовиключних постулатів, що перемежовуються із субмуром, ненауковою фантастикою і хаосом: образи, амбіції, претензії, мрії, комплекси і суцільний майбутній неозначений час. Усе переплілося, як у груповому сексі. Ви експлуатуєте жагучу потребу простолюду у простих же відповідях, а відтак навмисно примітивізуєте світ і примусово – самих себе. А беручи до уваги їхню типову манеру висловлюватися максимально неконкретно й вражаюче розмито (самі вони наполягають на визначенні "обережно"), навіть найпростіші ідеї у їхньому виконанні важко піддаються однозначному тлумаченню та виглядають як відсторонена абстракція, позбавлена і літературного смаку, і практичного сенсу. Відтак і будувати на цьому державу – все одно що будувати картковий будинок у сейсмічній зоні: навіть якщо й не станеться землетрусу, він розлетиться на шматки ще не будучи остаточно добудованим просто від того, що хтось із будівельників рано чи пізно чхне або пердне всередині. Скільки не наказуй їм не чхати, скільки ретельно не добирай вибраних "нечихунів", та йти проти людської природи все одно безглуздо, і вони все одно чхатимуть і пердітимуть, й матимуть на те повне право і рацію, бо якщо у будику заборонено робити такі елементарні речі, то навіщо він потрібен і як у ньому жити?
— Ти – нестерпний дурень, Акселю! Замість бути одним із нас і трішки почекати, ти зволікаєш із самовизначенням і белькотиш самовиправдну тарабарщину, та ще й сієш смуту, обливаючи наші святині помиями. Не віриш? Не розділяєш погляди? Ну і хер з тобою! Але зарубай собі на носі – я розцінюватиму це не як благородні гамлетівські вагання, а як зраду і плювок у саму нашу тожсамість. Будь або товаришом у всьому та безкомпромісно йди до кінця, не зраджуючи переконанням та ідеалам, або принаймні чесним суперником і не мастирся під "співчутливого друга", якому начебто болить душа за помилки побратимів.