Вагаюся, чи личить бути настільки відвертим, але все ж не може втриматися й не сповістити тебе, що на мою думку, такі маніфести, попри поодинокі вкраплення рацональних зерен і логіки, назагал – це власноручне оприлюднення на широкий загал своєї буяючої розсипом найрізноманітніших діагнозів медичної карточки із психоневрологічного диспансеру. Я читав і плювався, продираючись крізь доволі заплутане, винахідливо-витіювате, соковите мовленя, причепурене надлишковими жолієсами, що відтак стараждає на суттєвий брак конкретності, та так і не допетрав, то ця "Пост-" на твою думку – наразі не торкаємося об'єктивної істини, ціквить виключно його особисте бачення – це помилка, що її слід за будь-яку ціну уникнути чи навпаки, мета, що до неї слід щосили прагнути?
Від прикрості Штефан аж спітнів і по-поросячому рохнув, але знову опанував себе і мовив підлабузливо-люб'язним примирливим тоном:
— Це – готовність до неминучого, морально обтяжлива, проте обов'язкова постколоніальна стадія існування на антитезі до вчорашнього пана, від якої неможливо втекти, а можна лише перетерпіти, дочекатися, поки вона сама не піде в небуття з природною зміною поколінь. Нічого не вдієш, такою є логіка історії.
— Угу… держава-антитеза за принципом "на зло мамі відморожу вуха". Виглядає не надто принадно. І що, між Пост-росією та Пост-німеччиною не існуватиме жодної різниці? І те, і те ж, на твоє переконання, фактично – Пост-лайно.
— Звісно, існуватиме, як існує різниця між самими цими двома країнами. Лайно, як ми вже неодноразово заувашували, все ж має сорти, і нас, українців, доля змусила навчитися в них розбиратися. Якщо конспективно, то Німеччина – це химерно-чудернацький симбіоз добра і зла, а Росія – суцільне інфернальне зло, мертвотне, гидке і безглузде. Особисто для мене, найвдаліше символічне зображення Росії – та сама бутафорська дерев'яна іграшкова ракета, що встановлена в них на кожному дитячому майданчику: не літає, облуплена від віку та поганого, хоч і багатошарового фарбування, неодмінно поламана, а в середені обов'язково насрано. Вони раби за визначенням, а космічний сенс існування їхньої держави полягає у переробці сонячної енергії у народне горе.
— Я би поостерігся настільки безапеляційно стверджувати. Є винятки.
— Ясна річ, є, і навіть сотні тисяч. Хай навіть і мільйон – і що це змінює? Який процент цей мільйон становить від загальної кількості ста сорока інших мільйнів, зіпсованих національною історією, розпещених національною географією та скалічених національною педагогікою? Головна чеснота та ідеал, що її з дитинства впродовж десятків поколінь виховують у Росії – це не чесність, як у Англії, не честь, як у Франції чи працьовитість, як у Німеччині, а слухняність. Великими літерами – гарна дитина – СЛУХНЯНА дитина. До батьків. До вчительки в школі. До старших та "досвіченіших" (у чому саме?) загалом. З віком слухняність переростає у барянячу рабську покірність із довічно втиснутою в плечі головою. До найголовнішого "старшого" – держави. І байдужість до себе, сором та острах відстоювати власне "я", наполягати на власних інтересах та бажаннях. Ти ніколи не замислювався, чому в Росії заборонене вільне володіння зброєю? Бо їхнє начальство підсвідомо розглядає народ як підступного й хитрого ворога, а мільйони озброєних ворогів – то найлютіший нічний кошмар для будь-якого представника правлячої касти "недоторканих".
— Ніби у нас у Німеччині не те саме! І ніби українці якісь інші, менш забиті та дикі! Степане, я не ідіот і живу не у вакуумі, а серед тих самих українців, бачу їх щодня і можу порівняти з росіянами, серед котрих тоже прожив свого часу чимало. І знаєш, що я бачу? Те, що пересічний галичанин, точнісінько так само, як і пересічний москвич, щиро вірить, що жидо-масони встановлюють в усіх сучасних моделях наручних годинників маленькі відеокамери аби потім підглядати, як ти бухаєш у гаражі чи дрочиш у туалеті.
— У новітній Україні цього не буде!
— Ти звучиш непереконлио, мов підліток на підпитку, що зі шкіри пнеться вдаючи перед батьками тверезого! Знову ця апеляція до казкових метаморфоз. Мільйони людей візьмуть і раптом "покращаться". Українці такі які є, такими й залишаться.
— Ті, на кого ти посилаєшся і кого бачиш щодня – це ще поки не українці.
— А хто?! Прибульці з Юпітера, чи що?
— Цікаве припущення. Майже. Це – своєрідні напівфабрикати, проміжна еволюційна ланка… одним словм, малороси. — напівпошепки резюмував він.
— Це ще що за звірі?
— Малороси. Люди зі специфічним типом мислення, які навіть раптово прокинувшись уранці в незалежній Україні, у душі та фантазіях і надалі зраджуватимуть їй із опудалом Радянського Союзу чи Третього Райху. Ті самі, які вимагають простих рішень і примітивних чорно-білих відповідей, ті самі, за чиїми закликами до національно свідомої інтелігенції "бути ближчими до народних уподобань", "не розумничати" і "бути простішими" ховається агресивне невігластво і безхитрісна обмеженість.
— Давньоримський плебс із телевізорами?
— Можна і так сформулювати. До біса влучно, хоч і недипломатично! Доволі вдала, проте неповна аналогія. Вичерпний опис включатиме ще декілька суттєвих ознак: концентрація на задоволенні виключно первинних потреб, егоцентричність, нехтування духовними цінностями, зацикленість на побуті, вкоріненість навіть не у російську чи німецьку культуру як таку, а у її найнижчі щабелі – дурнуваті гумористичні шоу та ідіотські телесеріали про сімейні чвари й бандитські оборутки. Їхнє найхарактерніше – "Яка різниця!". Людей зі сформованими переконаннями та твердими принципами, причому будь-якими, вони неодмінно зустрічають зі змішаним почуттям ворожості й одночасним неприхованим здивуванням. Їм насрати на усе, крім пляшки пива, телевізора, низькопробних розваг.
— Ти щойно навів архитиповий опис пролетаріату, що пасує до будь-якої країни світу, не вельми комплементарний, але справедливий. До чого тут політика? І до того ж, чи плануєте ви, до прикладу, проводити вибори? Якщо так, то це – ваш потенційний електорат, 73% ваших виборців які чхати хотіли на ваші високочолі хармани й голосуватимуть за холодильник, а не за телевізор. Ти це розумієш? Стара неспростовна істина свідчить, що у далекостроковій перспективі холодильник все одно переможе телевізор. Голодне суспільстве тверезішає, оговтується і притомніє швидше, ніж сите, і оговтавшись вони проголосять винуватцями свого скрутного напівголодного становища саме вас… й, до речі, небезпідставно. А якщо ж вибори не плануються, то чим ви, бляха, відрізнятиметеся від того ж СРСР чи низки інших диктаторських режимів?
— Всупереч постулатам психології масс, попри твою несхвальну глузливість телевізор, себто розповсюдження наших ідей, поки перемагає! Народ піднімається! Крига скресла! Цей проце вже незворотній, як перетворення м'яса у котлети! Його неможливо сповільнити, але можна корегувати вектор. Потрібно лише намалювати вірний дороговказ!
— От тільки як завши, дороговкази самі нікуди не рухаються… До слова, ти не відповів на жодне з моїх питань.
— Про що? Про вибори? Так, вони плануються, але не одразу, а після певного перехідного періоду. Перед тим, як довіряти плебсу право вибору, той плебс належить перевиховати із власне плебса у націю. Це незручна правда. Бачиш, я також не повний бовдур, засліплений ідеалізмом. От згодом і проведемо вибори, оцінимо результати. Якщо результати виявляться неприйнятними, проведемо ще одні, дострокові… і так багато разів, поки не досягнемо бажаного ефекту. Так, частково, принаймні на перших порах, такі вибори фактично будуть не виборами, а інструментом діагностики суспільства, але в нас немає альтернативи, бо, як ти правильно зазначив, 73 відсотки плебсу не готові до справжнього волевиявлення, як і не готові до відповідальності за його наслідки. Вони припхаються на виборчі дільниці, і то далеко не всі, бо полінуються, звершать акт навіть не волевиявлення, а радше волевипорожнення, як у підгузок, та задоволено розідуться по домівках, на відріз відмовившись визнавати власну дотичність до цього лайна, у якому загрузли по вуха.
— Зате ви матиме повне моральне й конституційне право ухвалити рішення про офіційне перейменування дострокових виборів у, даруй за калабмур, "досракові". Ой, ти мій гуру словоблуддя! Та позбудься вже ілюзій! Потобається тобі чи ні, але існують обєктивні закони соціології, відкриті ще тоді, коли ані тебе чи мене, ані ваших каудільйо211 ще й у помині не було, і не нам їх змінювати чи відкидати. Саме з таких теревень про неправильний народ, що підлягає перевихованню й починається шлях до тоталітаризму. Плюс до того, у нашому випадку, збудник хвороби зацикленності на собі – комплекс меншовартості – зіграє зловісну роль каталізатора, що прискорить і поглибить скочування в жахіття… "Позбудьтеся старих пут і натягніть оці, нові, які для вас підготували ми!" — закликаєте ви підшефне населення і ще дивуєтеся, чому воно не виявляє особливого ентузіазму.
Штефан окотив мене крижаним поглядом ієромонаха, якому доводиться бути присутнім на стриптиз-шоу, та просичав крізь стиснусті посинілі губи:
— Нехай це тебе не обходить. Ми вибудємо систему запобіжників і противаг, аби завадити такому перебігу подій та у разі чого вчасно загальмувати. Те, що сталося у Іспанії – прикра, хоч і промовиста оказія, обумовлена традиційною південною недбалістю й неуважністю. Ми не вчинемо аналогічних промахів уже тому, що маємо перед очима повчальний взірець-пересторогу.
— Знову майбутній час та голослівні декларації! Зробимо, досягнемо! А як? Конкретно, по пунктах? Ви начиталися викопної, як лайно динозавра розенбергівської212 маячні про "санацію суспільства" і захопилися, мов підліток японськими сороміцькими мультиками. Ми вже це проходили! Нагадати, чим це завершилося? Слушними і розумними думками нам видаються чужі дурощі, споріднені з нашими власними, та попри те вони все одно лишаються дурощами, нехай і "милими серцю". Ви бідкаєтесь на тему "народу з рабською ментальністю" і словесно побиваєте його каменями за хронічний дефіцит "національної свідомості", а він просто хоче жити! Усі ваші ідеї, що ви пропонуєте, мають занадто завищену вартість і претендують на замінник хлібу замість того, щоб докладатися до хліба.