Об'єктивної правди не існує, буває лише суб'єктивна, чи не так?
— Саме так, і не роби вигляд, буцімто ти здивований. На цьому стоїть людство. Такою є сувора проза життя, що лише деінде епізодично інкрустована невибагливими й почасти бездарними духопідйомними легендами про об'єктивну правду, солодкими віршиками про кохання, повчальними баладами про вдячність, довіру та оптимізм, щоб бодай якось підсолодити гірку пігулку безжалісної реальності. Художні романи неперевершених метрів 18-19 століть блискуче доводять, що й брехня може бути талановитою і майстерною, не кажучи вже про те, що за певних обставин вона може виявитися рятівною.
— І в чому ж твоя рятівна брехня?
— У можливості поступової модифікації правди і перетворенні її з суб'єктивної на об'єктивну. Об'єктивна правда стверджує, що справжніх українців наразі не існує, бо і в Галіції, і в СРСР через украй строкатий національний склад у них відбулася поступова дифузія ідентичності з німцями, росіянами, поляками, чехами, кавказцями та іншою найрізношерстнішою публікою і це – до певної міри глухий кут, з яким невідомо як впоратися. А моя суб'єктивна правда, вона ж "рятівна брехня" у твоєму трактуванні, наполягає, що українці існуватимуть, стануть реальністю, якщо ми відродимо незалежну державу та, що навіть важливіше, незалежну культуру. Українець постане тоді, коли почне хоча б по-троху, капілярно вичавлювати з себе вкорінені з пелюшок звички і вподобання на кшталт німецької й російської мов, німецької й російської літератур тощо. І мета мого життя – до того зблизити об'єктивну та суб'єктивну версії правди, щоб вони злилися в єдине ціле. Я знаю, ти не сприймеш, розкритикуєш і засудиш подібну аргументацію! – все ж у мене жевріє надія.
— А мови-то тут, курва, яким боком?! Невже немає суттєвіших…
— В самих цих мовах віддавна закладені патерни шовінізму та ненависті, і це – впертий і неспростовний факт. — рішуче відрізав Штефан, одночасно і насупившись, і скривившись, мов хворий на геморой. — Ти цього не помічаєш, бо звик. Погляд замилився. Звик до столичних стереотипів мислення, до уневаження всього "провінційного", звик до сприйняття його як чогось другосортного. А в нас є почуття! І вони скривджені, у тому числі й мовами так званих "господарів". Німецькою ґвалтували у Гальштадті, російською вбивали на Соловках, ними обома обабіч німецько-російського кордону впродовж віків плюндрували нашу душу й культуру.
— Даруйте мою необізнаність, мсьє, а от якщо – припустімо на хвилинку – ґвалтівник десь тут, у Лемберзі, розмовляв з жертвою українською, чи повинна ця дівчина вважати, що українська – мова агресора і в ній, цій мові, здавна закладені глибоки ідеологічні ґвалтівні паттерни? У Лемберзі ж трапляються зґвалтування, чи не так? Причому, маю підозру, це триває століттями. А письменники та артисти, що послуговуються цією мовою, поглиблюють та сприяють затвердженню цих паттернів та мають бути заборонені? Решта ж громадян, що використовують цю мову – або шпигуни Великої Гвалтовнії або дівчинофоби і мають бути примусово переведені до категорії жертв... чи жінок? Боже милостивий, Штефане, що ти таке верзеш? Це ж нестерпна маячня, суцільна психлікарня! Схаменися! Прийди нарешті до тями! Це все емоції! Порожня беззмістовна тараканяча метушня. От ваш той товстун-радикал зі спілки якось мугикнув, що Ніцше і Достоєвського взагалі належить заборонити, бо на них "виросли звірі". Так і ви ж самі донедавна росли на тій самій літературі, чому ж ви не стали звірями? Значить справа не в літературі!
— Не виросли, бо в нас є свою, власна, якісно інша, і якби ви, засранці-колонізатори, не переслідували її століттями, то нею б нині захоплювався увесь світ!
— Та читав я цю вашу "іншу", горе мені, нетлінку, ледь не знудило, як від гнилої рибини! Можеш дати мені в морду, щоправда отримаєш у відповідь, але я скажу без еківоків: у чинному вигляді, якщо б українська культура, що ви видаєте за неї хуторянські традиції та невибагливу третьосортну писанину, та ще й нерідко з відчутним присмаком чи то плагіату, чи то буфонадної пародії, раптом би кудись зникла, якщо б вона була тотально вилучена зі світової спадщини, то, відверто кажучи, світ би не лише не жалкував, а цього навіть не би й помітив, бо таких "культур" по віддалених закутках Азії та дикуватиз задвірках Європи – цілий виводок. А Німеччина, Франція чи Англія – одна. Таких універсальних культур – доволі обмежена кількість, але лише вони можуть претендувати на звання "культури" у повному розумінні, оскільки стали універсальним надбанням людства загалом. Для світу загалом ваш пантеон, на відміну від французького чи англійського, нічого не важить і жодної цінності не становить. Відтак, щоб змінити це, потрібно не ображено лаятися з фактами, роблячи вигляд, що того, що не подобається – не існує, а подолати лінощі й комплекси, випнутися зі шкіри й написати нові романи, симфонії та полотна, від яких ціле людство із затьмареними від захвату мізками шоковано застигне з роззявленим ротом. То буде мить вашого тріумфу. А тріумф, шановний добродію, коштує дорого. Поки що ви не платите, навіть ще й не заощаджуєте кошти, а обурено, самовпевнено й нетактовно вимагаєте у світу кредит шанування, котрий невідомо з якого переляку він вам мусить видати. Принаймні, ви у тому переконані. Це шлях в нікуди, в безодню забуття, бо від безпідставного нахабства з часом втомлюються навіть і ті, хто спочатку виступав вашим апологетом, щиро співчував і підтримував. На вас чекає довготривала війна на виснаження з власною вторинністю – це ваш справжній порятунок, довбоящури! Епігонство, у якому ви заклякли, не звеличує, а перетворює на посміховисько. І хоч заразом заборони усих від Гомера до Стівена Кінга, будя-якому дебілу зрозуміло, що вся справа у класичній, трафаретній запаленій заздрості, оскільки у культурному просторі, звідки вичавили Булгакова, й умовний Степан Пипка здобуде лаври слави, бо не виглядатиме блідо на фоні першого.
— Нехай, курво, і так, то й що з того?! Цей шлях пройшли усі народи! По-іншому не буває, і ми мусимо його пройти!
— То бляха-муха йдіть вже, починайте рухатися, а не сидіти на сраках і жалітися, що ай-ай-ай жах і зрада, "через стереотипи" умовний Аксель, таки-сякий херовий, не цікавиться і зневажає українську культуру! Ми – і я свідомо вживаю займенник "ми", що б ти про мене не думав, та я – з вами на одному боці барикад, бо полюбив це місто і цих людей і бажаю їм добра, щастя і успіху! Так ось, ми мусимо бути жорстоко-відвертими принаймні перед самими собою, замість того, щоб укотре мямлити схвалювані лемберзькою громадською думкою банальності. Відверто кажучи, особисто я схиляюся до прозаїчнішої версії без конспірології, потаємних змов всесвітнього масштабу та "підступів колонізаторів" чи жидоприптилоїдів. Навколишній світ мало цікавиться нами не через нашу невідомість, надмірну екзотичність, чи свою зверхню високолобу зарозумілість, пиху, не через брак допитливості чи перепони "узурпаторів", а елементарно тому, що ми, як от Лаос чи Бірма, не створили нічого путнього, значущого для цілого людства, нічого унікального чи універсально цінного. Якби створили, як от Японія, тоді б світ і зацікавився нами внаслідок приголомшливого "вау-ефекту", затремтів би від бажання, затрясся від нетерплячості й заволав би на всю горлянку: що це, мовляв, за невідома нам країна, яка спромоглася неочікувано самотужки виборсатися з настільки скрутного становища, виринути з небуття, вигулькнути з безодні позачасового третього світу на поверхню сучасності, подолати розгардіяш у суспільстві й у головах і створити ТАКЕ?! Так і тільки так можна привернути до себе увагу світової спільноти – через захоплення, щирий захват. І впоратися з цим вкрай нелегким завданням можна лише поодинці, своїм талановитим допитливим розумом, рясним потом, і доведенням самого себе до сказу, до осатаніння щоденною наполегливою працею. Будь-яка допомога ззовні тільки завадить успіху, бо розслабить вас і дасть виправдання для уникнення надмірного напруження. А поки що… ми одна з безлічі бананових республік, відсталі голодранці з архаїчним світоглядом та ще й до того ж із хворобливо запаленною самооцінкою, і постійні надокучливі істерики агресивної посередності явно не сприяють пробудженню в оточуючих цікавості до нас, не кажучи вже про симпатію. Так, невротичний визг галасливого божевільного, набридливий, настирний, але нічого не вартий. Іззовні це сприймається саме так.
— А мені до сраки, як воно сприймається ззовні! Принципово байдуже! Мене більше цікавлять душі українців, а не схвалення німецько-російських рабовласників та їхніх поплічників. Хай котяться до чорта у дупу. А поперед них у тій дупі мають опинитися "ліберали" на кшталт тебе, що нав'язують нам культ схвалення від "великих білих людей". У чому твоя порада, га? Який вихід ти пропонуєш? Що називаєш "справжнім" розвитком? Бридке холуйство і добровільний духовний васалітет у приймах "великих" культур, от що! На твою думку ми приречені мов ті єгипетські сміттярі-заббаліни210 тягнути сміття з усього "цивілізованого" світу до себе додому, де воно загниватиме й смердітиме ще дужче нестерпним смородом пародійності.
— Тс…! Та не горлапань, наче різаний! Або ні, репетуй надалі ще голосніше і патякай таке на кожному розі, то тебе швидко запроторять до божевільні чи буцигарні! То в чому вся сіль?! У тому, щоб бути нікому не цікавим "собою"? А хто цей "сам" по суті? Ідеал українця – це епатажний анти-росіянин та анти-німець, а приречення України – бути Анти-німеччиною та Анти-росією без жодних інших досягнень та приводів для гордості й так і животіти з оглядкою на паркан сусіда? Це таке майбутнє ви готуєте довірливим співгромадянам? То це – не майбутнє, а прокляття! Не вбачаю жодного сенсу…
На мить Штефан застиг у нерішучості, потім, втамувавши напад гніву, зважено відповів:
— Дозволь конкретизувати: не Анти-росія чи Анти-німеччина, а – наголошую! – Пост-росія і Пост-німеччина. Ти розумієш, про що я. Ти ж читав мою працю.
— Не розумію. Вибач. Читав і мушу визнати, що твоя писанина відверто хибує на типовий ідейний обскуратизм людини, що вирізняється психологічною нестабільністью та надмірно розвиненою уявою.