Жертві такої атаки належало втікати із відчайдушним криком "Я вам, козлам, нічого не винен!". Ще через місяць дівчатка у тих самих дворах почнуть гратися у "похоронку"…
"Ми не можемо собі дозволити програти війну!" — стверджує уряд. "Програти", "не можемо дозволити". Бридка фразеологія. Наче це гра. Наче це – усього-на-всього необачна коштовна ставка у казіно. Та війна – це не гра. Тільки діти, психи та генерали так думають. З іншого боку, що зазвичай відбувається з тими, хто здався на милість ворога, аби зберегти власне життя? Їх знову озброюють і посилають на війну проти тих, хто не здався. Вбий брата або загинь від кулі брата! Це – історія не про погляди, а про підлість. Безвихідь. Цайтнот. Жодної гадки, як розрубати цей триклятий гордієв вузол.
* * *
Футбол був із гуркотом скинутий із уявного п'єдесталу улюбленої швейцарської гри, а вакантне місце зайняла нова народна забава під умовною назвою "словесний бадмінтон какашкою". Народ розділився на "патріотів" та "зрадників", але ніхто був не в змозі чітко відрізнити одних від інших. Міряючись патріотизмом мов хлопчаки-підлітки – довжиною прутнів, населення стрімголов кинулося опановувати його нехитрі прийоми та вправлятися у взаємних доріканнях із паралельним рясним поливанням брудом ближнього свого та незгодного свого:
— Ти агент Абверу!
— Ти сам агент Абверу!
Професійні військові на цю дурню не зважали, бо офіцерство у будь-якій країні – це така спільнота, члени якої знають один про одного все, а отже і керувалися ще дідівським принципом: якщо два офіцери за півтори години невимушеної розмови не знайшли бодай одного спільного знайомого, то значить один із них – шпигун. А якщо ж таки відшукали, то про параною варто забути.
У цивільних все відбувалося інакше. Для зменшення кількості агентів Абверу, а також заради "консолідації суспільства" було прийнято рішення знести пам'ятники Гете, Баху та Мартіну Лютеру як "німецьким агентам". Воістину, якщо джина колективного безумства необачно випустити назовні, то загнати його потім назад у пляшку здебільшого виявляється майже неможливо. До чого ми так дійдемо? До "відміни" філософії Канта, до "спростування" фізики Планка та "невизнання" палички Коха?
Чим ми відрізняємося від них, якщо йдемо тим самим шляхом сакрализації ідеології родо-племенної ворожнечі, ось тільки не маємо достатніх силових ресурсів для того, щоб залити кров'ю сусідів, тому самозабутньо заливаємо кров'ю самі себе?
Така печерна "консолідація", заснована на подвійних стандартах та правовому нігілізмі, апріорі не може бути освіченою, цивілізованоюм та конструктивною. Сподіваюся, що нас, швейцарців, які це розуміють, набагато більше, ніж тих, хто свідомо чи неусвідомлено увігнав себе в націоналістичний раж.
Будь-який націоналізм – це дикунство, відрижка родоплемінного ладу. Він – як важкий наркотик, що створюючи приємну ілюзію самовпевненості та відчуття всемогутності, руйнує душу й тіло. Так, трапляються ситуації, коли навіть важкий наркотик, як то морфій, рятує життя. Як, до прикладу, під час хірургічного втручання. Іноді й націоналізм на короткий час виступає необхідною анастезією від нестерпного душевного болю. Але коли ці жахливі обставини залишаються в минулому, за спиною людини чи нації, їм слід твердо усвідомити, що обидва ці явища за сутністю своєю є руйнівниками.
Завжди й усюди, за всіх часів і в будь-якому вигляді, націоналізм вчить ненавидіти людей, з якими ти ніколи не зустрічався, і пишатися досягненнями, до яких ти не маєш жодного стосунку. Із "правильних" патетичних розмов про "визволення", "справедливість", "самопожертву в ім'я Батьківщини" та "боротьбу із загарбниками", немов смерть з ракової клітини, неминуче виростають концтабори, "вороги народу", взаємне озлоблення однієї частини населення на іншу в умовах, коли одна половина країни сидить по тюрмах, а інша – саджає туди та охороняє посаджених, багаття з книг, "кришталеві ночі", ганьба і фанатизм, масові вбивства та безсила гіркота наступного каяття. Без убивств ніяк. Адже ж вороги! Агенти-інтервенти! Коли держава вирішує вбивати у промислових масштабах, вона завжди називає себе "Батьківщиною". Яка наразі є загроженою. Обкладеною ворогами та шпигунами. Яка саме встає з колін. Заради якої і в ім'я якої потрібно… ну самі розумієте. Німеччина так завзято заходилася підійматися з колін, що що тріск її штанів пролунав на увесь світ. Та й узагалі, захищати Батьківщину, перебуваючи за її межами – це ж невиліковна шизофренія!
Будь-яка держава у подібних випадках доволі швидко скочується до людожерської поведінки первісного племені, але за інерцією намагається надати їй певного ритуального антуражу нібито законності. Створюються спеціальні закони та кодифіковані процедури. І тепер черговий нещасній Ганні Франк не проламує голову прямо на вулиці якийсь п'яний чорносорочник, а "законно" і "згідно зі встановленою процедурою" труїть газом держава у суворо затвердженому порядку, відповідно до розпорядження такого-то і пункту такого-то, в офіційній установі під назвою Бухенвальд.
Не покладайтесь на законність, панове, бо це порожній звук. Концтабори у Німеччині є абсолютно законними, рабовласництво було законним, законними були і гладіаторські бої, і багаття інквізиції. Горе тій державі, у якій поняття законності надто далеко відходить від поняття справедливості! Офіційно проголосивши репресії проти "ворогів" законними та "викликаними необхідністю", держава надалі вже не в змозі зупинитися і згодом кількість "ворогів" починає зростати в геометричній прогресії, а "рамки нелояльності" – постійно розсуватись. Так працює лиховісне "вікно Овертона". Так відбувається тому, що апарат репресивних органів, що розрісся, потребує виправдання власного існування, а його керівники – нових звань, чинів та медалей. Створіть у будь-якому суспільстві окрему "поліцію боротьби з наркотиками" та відсоток наркоманів, обсяг наркотрафіку тощо миттю злетять до неба. Це – логіка будь-якої замкненої бюрократичної системи, своєрідний колективний інстинкт самозбереження. Фанати чогось, спаяні разом "великою" ідеєю, перетворюються на багатоголового, але безмозкого монстра, який, з'ївши "ворогів", неминуче накинеться й на друзів, і на господарів. Як у грецькому міфі про Сатурна, що пожирає власних дітей.
Збережи нас, Господи, не так від німців, як від своїх "патріотів" такого самого штибу, як у німців!
* * *
— Вони підуть сюди.
— Ні, не підуть. Для чого? У нас не стратегічний напрямок.
— Підуть! Я на базарі чула! Одна жінка казала, у якої чоловік військовий.
Жінки шеренгами, мов військовополонені, проходжувалися повз порожні торгові ряди на базарі, сподіваючись, що чим дужче одна нажахає іншу, тим менше з цих уявних жахів справдяться. Класична дитяча забавка "ошукай долю!".
Хоч стій, хоч падай…
* * *
В минулі епохи війна всіх обкладала даниною: чоловіки платили кровю, а жінки – сльозами. Цього разу один з інвесторів навідріз відмовився платити свій внесок під схвальне кивання двох інших сторін контракту. Хтось скаже – милосердя, хтось – хирунсько-утриманське шахрайство, шкурництво, безвідповідальність і ницість.
Правильно, супер, вiдмiнно! Нехай всi баби сидять по Францiям, а всi чоловiки – дохнуть в окопах! Все буде добре, баби швидко знайдуть собi там нових прутнiв, на замiну тобi, може й навiть ритуально поплачуть трiшки, коли дiзнаються, що тобi вiдiрвало ноги чи голову! У них все буде добре, не хвилюйтеся! Дiрка мiж ногами – не розкiш, а засiб пересуванная! А також засiб облаштування у життi, найтвердiша валюта та iндульгенцiя вiд усiх грiхiв! Вперед, дочки Вітчизни, день ганьби настав! До нового життя! А ви, дурники, продовжуйте й далi балаканину про "вони мають право бути у безпецi"! Шляхетні олені!
Поясніть мені дурному, чому найбільше біженців поїхало не з німецьких кантонів, з-під бомб та артобстрілів, а із західних франкомовних, від яких то найближчого німця дві сотні кілометрів? Це від кого вони так "рятуються"? Людина, звісно, має право шукати комфортніші побутові умови, вищу платню та дешевшу ковбасу, та не силуйтесь одягнути свої ниці меркантильні мотиви у шати високопарних та шляхетних пояснень! Хто повірить у цю маячню? Ви навіть не "рятуєте" свої сраки, а всього лише намагаєтеся найзручніше їх влаштувати, завбачливо скориставшись із ситуації.
Можу лише уявити, скільки родин розпадуться внаслідок цієї війни... Причому обидві "колишні" половинки формально будуть живими, але один буде напів живим і "неперспективним", а друга – жива-живісінька, та ще й на додачу – з ореолом мученеці, яка "через жахіття війни була змушена самозречено покинути рідну оселю, аби врятувати і дати майбутнє дітям". Чоловіка без руки-ноги, звичайно, покине, але "хто ж її осудить, вона ж заради дітей!" Прикриваються тими дітьми, як щитом від справедливості. Кого ви дурите?! Тьху, гидко навіть думати! Брехня, яку всі розумітимуть, проте мовчатимуть. Новий суспільний договір суцільної лицемірної підлої брехні.
* * *
"Ми не йдемо вас визволяти, що б там не казав Геббельс. Ми йдемо вас карати й перевиховувати, як ренегатів та Іуд", — зізнався полонений офіцер СС. Каїн, що вбиває Авеля, вважаючи його Іудою. Навіть біблійний диявол не додумався б до такого підступної звихнутості.
На шостий тиждень поменшало повітряних тривог, на які, втім, вже давно ніхто не звертав уваги (за винятком вигуків "От підараси!" після першої сирени). Аж тут раптом величезна авіабомба втрапила у вокзал міста Люцерн, де якраз зібралися тисячі людей в очікванні на евакуаційний потяг на захід. Триста вбитих, сотні поранених. Німці заявили, що то була наша, швейцарська бомба. Ніхто не повірив, та й всім уже було, направду, байдуже.
Після тактичного відступу Вермахту з малих містечок навколо Берна відкрилися факти звірячий вбивств, згвалтувань та катувань тисяч цивільних. Вбиті переважно пострілами в потилицю. Наймолодшій згвалтованій – 2 (два!!!) роки, найстаршій – 76 років. Суспільство застигло в невимовному жасі й люті та ще кілька днів не могло отямитися. Німецький уряд, як і водиться, заперечив причетність своїх збройних сил до цих подій, назвавши їх "підлою провокацією швейцарських зрадників" та "підступним інсценуванням з метою дискредитації Райху".
"Зображення, які доходять до нас із Гальштадту, звільненого міста під Берном, нестерпні.