Дівчина б чекала тієї прекрасної днини коли її брат знову візьметься за навчання, адже у новому шкільному році їх буде ще більше і тоді б вона разом з Мартіном (який знову б прийшовши до її дому зрозуміло щоб пограти у відеоігри почув слова матері, мовляв Максим зайняти), відправилась кудись гуляти, скоріш за все вони знову б опинились на цьому пагорбі але у зовсім іншій атмосфері, де замість трагізму будуть панувати солодкі ноти підліткового кохання.
— Але чому ... Це були єдині, непевні слова на які спромігся хлопчак, він довго думав у голові що б ще добавити, але нажаль словесний ступор скував його здатність до вимови.
— Так вирішив мій батько, там у нього є старий знайомий по-моєму його троюрідний брат, який досягнув успіху у соціальному плані будучи впливовим можновладцем у даних краях, він пообіцяв батькові високе посадове місце у Львівській поліції, де його подальші кар'єрні перспективи виростуть у декількк разів, як зрозуміло і зарплата.
— Але як же ти та Максим, а твоя мама? Ви що також хочете покинути село, чому не відмовитися від рішення батька.
Мартін говорив відштовхуючись від власної суб'єктивної позиції адже не хотів розуміти що у реальному житті люди керуються прагматичною логікою, де забезпечення матеріальним благом та фінанси стоять на першому місці, відсунувши назад мрії, емоції та почуття.
— Це тверде рішення батька Мартіне, ти що гадаєш я цього хочу?
Сюзанна зробила злісний акцент на останніх словах, вона підвелась ставши на рівні з ним та завдала тому ляпаса, після чого знову залилась слізьми.
— Максим і досі перебуває у шоці, тому й відмовляється категорично виходити зі своєї кімнати, мама розуміючи позицію батька навіть не огризалась адже таке рішення він прийняв задля подальшого блага своєї сім'ї, але з її вигляду та стану було зрозуміли що матері також боляче на душі, а що до мене, то ти і сам усе прекрасно бачиш.
Так, подумав Мартін, я все чудово бачу, почувши слова батька ти розплакалась та вибігла із дому примчавшись сюди, до місця яке часто зігрівало тобі душу, за деякий час сюди приплентався і я, заставши тебе всю у сльозах.
На цей момент йому було п'ятнадцять а їй тринадцять років, до цього вони чудово усвідомлювали симпатію однин до одного, знали на підсвідомому рівні що мають бути разом все життя тому й не спішили із тією дорослою романтикою, вони ще не казали один одному слів "я тебе кохаю" і звісно не сприймали себе як пару що зустрічається, але тут трапився неочікуваний поворот подій, розлука, про яку годі було й гадати у найстрашніших нічних кошмарах.
Сюзанна раптово відчула дотик теплої долоні свого друга, вони взялись за руки стоячи один біля одного на прямій лінії, спиною до схилу пагорба, до могучого Ясеня, який складалось таке враження благословляє їх на прощання, під силою власного тяжіння та вітру згинаючи своє вкрите густим листям верховіття до долу, дихаючи їм у супровід.
— Але ми все одно буде разом, правда Марітне?
— Так чорт забирай, а як же інакше!
Хлопець ще дуще стиснув тендітну та мляву руку дівчину, практично до болю, почувся її тихій стогін тому він послабив хватку.
— У мого батька є телефон у твоїх також по-моєму є Сюзанна, тому давай будемо час від часу дзвонити один до одного щоб поспілкуватись.
— Гаразд. "локанічно відповіла дівчина, насолоджуючись цим моментом який зі сторони навіює тим романтизмом про якій вона так довго та палко мріяла, і як би це не звучало парадоксально, виник він не під час втіхи а у сумний, переломний епізод їхнього життя.
— Гадаю Марітне нам потрібна мрія, щось так, що буде стимулювати нас до подальшої породьби, те що має знову нас возз'єднати.
— І що ти пропонуєш тоді?
— Давай ти станеш відомою людиною, а я майстерною письменницею що буде писати про тебе та твої звитяги книги, що скажеш?
— Здається мені це класно.
Після сказаних слів прощання, їх обох немов скувало залізними кайданами журби, на душі стало тяжко під тиском такої ваги як смуток та відчай.
Йдучи до дому вони озирнулись на назад, щоб разом ввостанє полюбуватись любимим пагорбом, до останнього тримаючись за руки але практично не балакаючи між собою.
Блище до кінця тижня все сталось як гадалось, уся сім'я Сюзанни виїхала зі села, покинувши рідну домівку яку вони виставили на продажу разом зі прекрасним, квітучому садом та виноградником, спілі грона якого в минулому допомогли їх неокріплому оранізму боротись зі алкоголем.
Мартін же продовжував жити своїм звичним, сільським життям, беручи до уваги що на дворі був дві тисячі шостий рік на пост-радянському ринку ужe були перші, класичні кнопочні телефони, серед яких виділялись такі моделі як "Nokia" та "Motorola", тому в перший час вони й справді періодично спілкувались між собою, ділились враженнями від прожитого та планами на майбутнє.
Але з часом і ця, мабуть остання надія їхнього у майбутньому можливого возз'єднання ростанула як ранній сніг на землі, все було доволі банально, Мартін ненароком впустив батьків телефон у відро з водою після чого той навік перестав працювати а хлопчак получив від тата доброї причуханки, тоді на наших просторах ще не було жодних там "соц.мереж", тому втративши мобільний номер батьків Сюзанни він назавжди розпрощався зі подальшою можливістю зв'язуватись з нею адже не знав адресу їх нового мешкання, а враховуючи розміри міста Львів, для звичайного сільського підлітка знайти дім дівчини було практично непосильною задачою.
Саме після цього Мартін помітно здав у навчанні, зв'язався з новими друзями, разом вони стали ходити під вечір у село на танці як практично уся молодь цього прошарку населення, але танцями там "рідко коли пахло", зазвичай вони рівнялись на старших хлопців а
саме йшли до бару де й брали пляшку горілки та декілька літрів пива, солодку водичку щоб зменшити гіркоту у роті від зазвичайного міцного самогону та у якості закуски варену ковбасу, буханку хліба і соуси у вигляді кетчупу чи майонезу.
Вони пили і говорили різні дурниці, уявляючи себе видатними філософами на рівні з Марком Аврелієм чи Фрідріхом Ніцше, не розуміючи що зі сторони це виглядає як дитяче белькотіння недорозвинутих дітей.
Минуло декіла тижнів від останього святкування дня народження її чоловіка, він неодноразово просив у неї вибачення за тоді сказані слова, які були досить грубими та необдуманими і зрозуміло Сюзанна як завжди пробачила йому. Насправді усе не було так радикально погано як гадалось, взагальному вона любила Богдана як і він її, а щодо сімейних конфліктів чи розбіжностей то це було звичною справою для більшості сімей.
Чоловік як завше був на роботі цього холодного зимнього дня, а паралельно десь там за кордоном, у більш благополучній країні Мартін трудився на одному зі Європейських заводів, вносячи свою мізерну долю у розвиток світового ринку торгівлі але звісно дівчина про це й не здогадувалась.
Молода мама після того як накормила своє дитя присіла на стільця біля колиски, заколисуючи того перед сном. З однієї сторони у її житті все було добре, вона помирилась з чоловіком, домовившись більше старатись розуміти та дослухатись один до одного. Перед нею красувалась її рідна кровинка, заради якої та була готова пожертвувати власним життям, в домі був порядок. Але щось як завше турбувало молоду жінку, цього разу це була творча криза, адже у її голову не приходили жодні ідеї щодо нових творів чи статей. Немов на неї нахлинув словесний ступор, не було творчого осяяннь для писання. Вона зареклась більше не згадувати про Мартіна, це не тільки псувало їх настрій а й навіювало тінь на сімейний затишок та його добробут, тому будучи охопленою нудьгою вирішила зателефонувати до своєї подруги та за дивним збігом обставин, саме у цю мить коли вона діставали з тумбочки смартфон у двері хтось подзвонив.
Коли молода мама вийшла на зустріч своєму гостеві то побачила перед собою саме ту особу, якій вона мала намір зателефонувати.
Це була доросла стильна дівчина на один рік молодша за неї, вдягнена вона була у чорну зимову шубу зі штучного еко хутра, класичних чорних штанях у стилі кежуал високої посадки та такі ж, чорних тонів туфлі на низьких підборах.
— О привіт Софія, а ти немов знала що я хочу з тобою побалакати, давай заходь скоріше всередину а то бач як зимня хурделиця буянить на дворі.
— Привіт Сюзанна, ти ж знаєш, я так... зайшла не надовго, трішки посидіти та потеревенити із тобою.
Хазяйка дому зняла з прибулої коліжанки мокру та всю вкриту білим, липким снігом хутряну шубу та поставила її над конвектором щоб та просохла. Вона дала їй хатні, теплі шльопанці на подобі своїх та запропонувала пройти за нею.
Сюзанні було трішки дискомфортно та ніяково йдучи поряд зі своєю подружкою, це були дві зовсім різні особи, вона була звичайною домашньою дівчиною що порається у домі, будучи вбраною у милий хатній халат з натурального полотна та білу, місцями брудну від дитячого молока майку під ним, а щодо Софії то це була справді ділова леді яка працювала адміністратором в одному зі елітних нічних клубів міста Львів, від неї віяло дорогими, брендовими парфумами а волосся на голові було пофарбоване у стильний рожевий колір із зачіскою під каре, пірсинг на губах та декілька пар сережок у вухах своїм відблиском заворожували погляди усіх хто дивився на неї.
Вони увійшли на кухню, Сюзанна посадила гостю за фешенебельний стіл а сама відійшла до кухонної стійки щоб поставити чайник на каву та дістати з холодильника деякі ласощі, у вигляді шоколадного тортику та мармеладу.
Коли вона повернулась до подруги то побачила посеред столу пляшку білого, французького вина бренду "Chablis" яке скоріш за все тайком принесла зі собою Софія, тому каві прийдеться трішки зачекати, поступившись місцем цьому напитку.
— Ти не будеш проти?
— Та ні, думаю одна пляшка на двох це не надто багато.
Сюзанна пішла за штопором щоб відкоркувати напій та двома скляними келихами, вона акуратно та неспішно взялась розливати цю білу, з відтінком жовтої сливи рідину у раніше підготовлені бакали для вина так щоб не розлити по скатертині, за вікном продовжував іти снігопад, ранній, грудневий сніг був мокрий та пушистий, опадаючи на землю він одразу танув, залишаючи за собою тільки мокрі сліди.
— Так про що ти хотіла зі мною погомоніти Сюзанна, знову щось трапилось?
— Та ні нічого такого...