Партизани довершили справу.
Роман Запорожець з батьком в'їжджав у рідне спалене село. За ними їхав обоз, поранені кричали "ура" і плакали від радості.
Бійці величали артилеристів Кравчини, які були поранені, але щасливі, що виконали свою величну місію.
Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Бійці пили воду і весело дякували.
Дівчині хотілося бігти шукати Василя, але щось їй підказувало, що він сам прийде до неї. І він прийшов. "Це був він і не він... Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне". Василь теж був вражений її зміною і сказав: "Яка ти красива!" — гладячи її сиву голову.
До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван Запорожець. Не було тільки серед них матері, діда Демида, Савки, Григорія... Стали укупі коло печища і заспівали улюблену материну пісню:
Ой піду я до роду гуляти, Таж у мене увесь рід багатий...
Вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід.