Билися й говорили довго. Під час цієї бійки дріт порвався. В'язень був майже на волі. Але з—піддерева вискочив Людвіг Крауз, витягуючи маузера. Запорожець блискавично скочив і вбив офіцера одним ударом кулака. Взяв Забродин автомат і гукнув людям, щоб тікали. Всі невільники піднялися і, поваливши дріт, побігли. Вдарили автоматні черги. Запорожець просив людей не зупинятися, бо пропадуть. Захоплені подихом свободи, кидалися в Десну і перепливали її навіть ті, хто не вмів плавати.
Олеся і Христя бігли по містечкових провулках біля станції, намагаючись втекти від сторожі. їх піймали і побили. Уночі дівчата знову тікали з поїзда на ходу, довго бігли. За ними гналися і стріляли. Коли втікачки зовсім вибилися із сил, вони стали і підняли руки вгору. їх знову відправили поїздом у неволю. На одній станції їхній ешелон став поряд з іншим, у якому теж везли полонених чоловіків. Один парубок жартома зачепив дівчат, але Христя обрушила на нього такий потік свого гніву й болю за те, що їх віддали без бою в наругу фашистам, що той аж отетерів від несподіванки.
Поїзд рушив. Христя шептала подрузі, що ненавидить чоловіків за погану війну, за слабкість. Олеся сказала, що не треба шукати тепер винних, а треба пам'ятати про своє призначення жінки і виконати його: "Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине. За це ж вони вмирають, наші, як би там не бились. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по—німецьки, нізащо!"
Хтось крикнув, що це остання українська станція, і вагон заплакав, затужив. Олеся і Христя знову втекли. Христя кинулася перепливати річку, а Олеся не вміла плавати. її схопили жандарми.
Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Він спалив село і перестріляв усіх жителів. "Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей... Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати".
Але ось у спалене село в'їхав невеликий кінний партизанський загін на чолі з Романом Запорожцем. М'який, веселий чоловік став тепер воїном, безстрашним месником, подібним до прадідів своїх, ім'я яких він носив. "За його голову покладена була фашистами висока ціна".
Мандруючи в глибокий рейд, Роман заскочив до рідного села. Але жодна душа не озвалася до нього. Підійшов командир до погреба, відчинив ляду і погукав. До нього обізвалася мати, яка лежала серед трупів. Обізвалася — і вмерла.
На другий день повстав увесь район. Фон Крауз схопився з ліжка і затремтів від жаху. У місто ввірвався загін Романа Запорожця. Вороги тікали, відстрілюючись, а молодь приєднувалась до партизанів.
У рівчаку за селом п'ятеро поліцаїв пили горілку і думали, що їм ро; битидалі.
З німцями залишатися небезпечно, тому дорога одна — до партизанів.
До партизанської застави прийшла жінка і стала просити, щоб взяли до себе її сина—поліцая, бо пропаде. Сам він боїться йти. Партизани погодилися взяти Устима Товченика заради матері. Обіцяв він чесно воювати, а мати почастувала його ще й добрим дрючком по спині.
Поліцая ж Івана Гаркавенка не хотіли приймати до себе, бо дуже фашистам прислужувався. Той просився й молився, але горе застилало очі людям. Вони згадали вбитих рідних, спалені хати, себе — загнаних облавами фашистів — і кинулись бити поліцая. Потім звели рушниці...
Раптом з лісу двоє партизанів вивели якогось чоловіка. Це був Лаврін Запорожець. Усі впізнали тополівського старосту, стали обурюватись, що він людей у ярма запрягав, півсела продав німцям, ще й свою дочку. Стали питати, яким судом його за це судити, а він сказав: "Щоб судили по закону народного лиха". Партизани лютували. Лаврін Запорожець побачив свою смерть і промовив: "Що ж, вбивайте, доставте радість полковнику Краузу! Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у сто крат?" "Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протиречивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!"
Згодом почулися голоси. Це були партизани з—за Дніпра. Командував ними Роман Запорожець. Він запитав, що це піддеревом за зрадник. Лаврін відповів, що це він, його батько, і впав непритомний.
У Берліні йшов торг українськими дівчатами. Німці і німкені підходили до Олесі, торкалися її руками, повертали. Дівчину взяла дружина Ернста фон Крауза.
Василь Кравчина лежав у польовому госпіталі на операційному столі і марив Олесею. Його, опеченого і пораненого, витягли з палаючого танка.
Минуло літо. Василь знову в бою. Він лежить перед танком, поливає противника вогнем з автомата і падає, підірваний вибухом ворожої гранати. Кравчина знову на хірургічному столі, який здригається від вибухів, і знову кличе Олесю.
До Олесиної кімнати увійшла фрау Крауз і наказала розповісти про своє полтавське село, де німкеня сподівалася одержати землю. Олеся плакала і розказувала про тиху річку, верби, лілеї. Раптом почувся дзвінок. Дружина фон Крауза і невістка кинулися в недоброму передчутті. Це був лист про загибель Людвіга. Жінки заревли, а потім прибігли до Олесі і кинулися на неї. Ледь живою дівчина вирвалася від них і вистрибнула у вікно. "Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.
Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.
Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. ...Найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі".
Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища обгорілі. Олеся у своєму рідному селі. Вона на колишньому їхньому подвір'ї нюхає пучечок сухих материних гвоздик, які знайшла в пічурці. Раптом їй почулося, ніби її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата кинулися в обійми одна одній і голосно заплакали.
Христя була зі зброєю, і Олеся спитала, чи вона не партизанка. Христя відповіла, що вона жінка фашистського ката, італійця Пальми. Спитала, чи пригадує Олеся, як вони розлучилися? Попросила простити її, бо вона забула, що її подруга не вміє плавати.
Христя перепливла річку і впала напівмертва. А потім уже пригадує себе гарно вдягненою на вулиці невеликого міста. До неї підійшла зла німкеня і вдарила по щоці. Потім ударила смаглявого офіцера...
Полковник фон Крауз увійшов до штабу карного італійського загону темний, як ніч. Він викликав капітана Пальму і спитав, чи правда, що його вдарили на вулиці по щоці. Запитав ще про дружину. Пальма повідомив, що одружений з українкою не тому, що любить, а щоб мати красиві стосунки з жінкою. (Коли батальйон залишав місто, Христя втекла). Фон Крауз картав італійського офіцера, звертався до його моралі, відданості справі. Але той сказав, що війна убила всяку мораль, тому не буде тут переможених і переможців, залишуться лише "загинулі та вцілілі". Фон Крауз пообіцяв розстріляти його як провокатора, спитав, який дурень йому таке сказав. Пальма відповів, що так сказав фюрер. Тоді фон Крауз голосно заявив, що Гітлер говорить дурниці народові, особливо у тяжку годину. "Це він міг дозволяти собі до Сталінграда, але після Сталінграда, де він погубив цвіт нашої нації..."
Раптом з печі почувся голос Мини Товченика: "Істинна правда. Тепер він, мабуть, здорово там піджав хвоста, собацюга!" Що його сіпнуло за язика, хто його знає. Мину стягли з печі і поставили перед полковником, думаючи, що це партизанський шпигун. Стали допитуватися, де Запорожець. Мина відповів: "Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча..." Його звеліли повісити. Коли Товченика вивели в темні сіни, він раптом упав, вкусив жандарма за ногу і проскочив назад у хату, сховавшись на печі. Жандарми в темряві перестріляли один одного.
Товченик сидів на печі і ледь стримував кашель. Але не витримав. Німці кинулися до печі. Мина згадав чарівне і страшне для ворогів слово та й закричав з усієї сили: "Партизани!" А під вікном і справді зчинилася стрілянина. Фон Крауз вистрибнув у вікно, а Товченик уже доповідав Лавріну і Роману Запорожцям про обставини.
Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу, як підлу зрадницю. Він недавно прибув з Великої землі з високою місією чинити суд над відступниками. "..Був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин..."
Командир загону не захотів утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит зрадниці. Христя йшла, і страшні, образливі слова глушили її, не давали дихати. На питання відповідала чесно й одверто, і це збивало Лиманчука з пантелику, викликало антипатію. Прокурор почав її соромити, звертатися до її гідності й честі, патріотизму. Зрозумівши, що живою їй звідси не вийти, вона у відчаї питає: "Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові"? І сказала, що пам'ятає, як товариш прокурор тікав через їхнє село і сказав, щоб не задавала провокаційних питань — чи займе ворог село. Так і залишилася під німцем. А знаючи, може б, втекла від них. Тепер він чистий, а вона — ні, і хоче вмерти. Життя покарало її так, що гіршої кари й не придумаєш.
Аж тут втрутився командир, розпитав дівчину, чия вона і звідки; виявилося, що це дочка Купріяна Хуторного з Тополівки. Командир вирішив допитати її ще сам. Відвів у ліс і сказав, щоб вона не ображалася на партизан, адже ненависть додає їм сили в боротьбі. Спитав, чи вона не шпигунка. Якщо так, то розстріляють тихенько, щоб не мучилась у своїй зраді. Коли ж ні, то хай живе і помститься ворогові за всі кривди свої і народні.
Таку історію розказала Христя Олесі. І почала розпитувати подругу, але та пообіцяла розповісти іншим разом.