Потрібно було вертатися, поки сліди, якими дівчина йшла, залишалися свіжими.
Спочатку вона легко знаходила свої сліди і по них верталася. Проте дуже швидко Соломія вийшла до озерця, біля якого точно не була до того. Ще трохи блукаючи вона зрозуміла, що заблукала. Думаючи про Остапа, який би мав бути недалечко, Соломія почала викрикувати його ім’я, але комиші заважали звуку поширитися. Ні Остап, ні ніхто інший її не чув. Соломія рвала та дрібнила комиші, проте її сили швидко закінчилися. Молодиця впала та подумала, що виходу немає. Їй не жалко було себе, та вона жаліла Остапа, який лежить хворий та самотній і вичікує її.
Ні, гинути вона не буде. Дівчина знала що мусить вибратися і тоді вона найме людей, щоб знайти свого коханого. З цією думкою вона й заснула. Проснувшись з самого ранку вона рушила просто прямо. Однак побачити край плавнів Соломія так і не змогла. Вона почула запах диму й була подумала, що десь недалеко люди. Обернувшись вона побачила, що насправді це була її смерть. Плавні горіли й вогонь наступав. Рятунку вже не було. З останніх сил Соломія кинулася в очерет, куди мчало все живе.
Остап після відходу Соломії відчував себе відрізаним від світу. Його кидало в жар. До хлопця із комишів тихо, наче примара, виходив дідусь. Він розпитував онука про те, чому ж він не дійшов до Січі, а коли втямив що Січі вже нема, лиш залишки її, розпитував про життя свого Остапа, питався для чого ж він подався в чужу сторону. Так і сновигав біля парубка, то ховаючись, то знову з’являючись.
Надвечір Остап почав турбуватися. Вже ніч лягла, а Соломії все не було. А удосвіта Остап побачив коло себе вовка. Той стояв просто навпроти нього. Остап зачерпнув пригорщу води та окропив морду тварині. Можливо вовк і роздер би його, та раптом почав затяжно вити, а тоді клацнув зубами, крутнувся і щез у комишах. Остап після цього думав про смерть. Себе йому жаль не було, проте йому хотілося побачити свою Соломію: таку добру й вірну йому. Гаряча хвиля вдарила в серце хлопця і в голові просвітліло. Він іще молодий, він не хоче вмирати.
Юнак зсунувся із свого ложа і поповз. Він буде плазувати, чіплятися не тільки руками, а й зубами навіть. Йому важко, проте ждати смерті він не буде. І раптом над головою він почув її голос. Соломія взяла його на руки і обоє вони полетіли до зоряного неба.
Розділ ΙV
Край шляху поміж очеретами знаходився циганський виселок. Він складався всього-на-всього з трьох хат, проте лише в одній хтось жив. Це була сім’я із чотирьох циган: старий високий циган Гіцу, його дружина, молода циганка Маріуца та її чоловік Раду.
Вони були в хаті, коли раптом почули як щось вдарило у вікно. Під ним у благальній позі стояла жінка — Соломія, яка не могла говорити, проте все ж видавила із себе: "Люди… добрі… рятуйте…". Цигани не поспішали і врешті зважилися. Соломія вхопила молоду циганку і повела до плавнів, де лежав Остап. Цигани, знову ж таки, не поспішали, лише коли Соломія висипала на долоню старому кілька срібних монет він, разом із молодим Раду, занесли Остапа до хати.
Стара циганка зраділа, коли принесли пораненого. Вона взяла його під свою опіку: ходила біля нього, доглядала, поїла молоком. Маріуца — молода циганка — при чоловіках не звертала на нього уваги, адже Раду ревнував її, проте, коли їх не було, допомагала старій матері та Соломії обходжувати Остапа.
Жінки займалися тим, що їздили жебрати по селах, проте їхній крам говорив сам за себе — багато чого вони імовірно видурювали. Гіца з Раду цілими днями могли лежати на лаві, проте щезали кудись на ніч.
Коли Соломія залишалася сама вона бралася до роботи. Дівчина усе старалася віддячити циганам за порятунок, однак те що вона робила не задовольняло Гіцу. Тому коли Остап поправився Соломія вирішила піти у найми. Циганки узяли її з собою на жебри та прилаштували на роботу до заможного болгарина. Соломія перемивала вовну і мала тепер трохи грошей. Проте коли Гіца побачив це, він почав вимагати плату за їжу та нічліг, тому всі гроші втікачів швидко перейшли до його кишені.
З кожним днем жити в циганській хатці було важче. Раду ревнував свою жінку і бив молодицю, коли вона підходила до Остапа. До того ж Остап став помічати дещо дивне, навіть тривожне. Гіца та Раду щезали кудись на ніч, а серед ночі до хати часто набивалася ціла банда якогось непевного люду, що пив та гуляв. Одного разу парубок вийшов вночі подихати повітрям та побачив, що Раду пригнав чиїхось коней і завів їх в комиші. Чим далі Остап придивлявся, тим більше переконувався, що вони потрапили у злодійське кубло. Тому він просив Соломію тікати звідти.
Що дивувало парубка, то це дикі танці і музика циган, які ті інколи влаштовували перед хатою.
Несподівано трапилася пригода, яка сколихнула циганську хату. Однієї ночі Раду приніс у хату пораненого Гіцу. Він залишав на підлозі калюжі крові й усі в домі метушилися. Соломія розпалила піч та молодий циган спалив там закривавлений одяг, потім відшкріб з долівки сліди крові. Щось мусило статися, а тому Остап і Соломія вирішили покинути небезпечне місце, хоч юнакові ще було важко ходити. Соломія мусила попросити притулити їх болгарина. Проте жити в заможного пана Остапу не судилося.
На другий день на хату набігли жовніри. Вони зробили трус, познаходили якийсь товар у плавнях та пов’язали всіх, крім Соломії, яка була на роботі. В’язнів погнали по дорозі в Галац.
Розділ V
Соломії пощастило, адже в честь якогось місцевого свята її звільнили від роботи. Болгарин був в хорошому настрої, тому легко погодився впустити її та Остапа пожити до нього і навіть дав молодиці трохи грошей наперед.
Соломія вирішила сходити на ринок і купити якусь одежу Остапу. Трохи розгубившись, вона не знала куди й піти, коли хтось смикнув її за рукав. То був Іван. Він трохи погладшав, був гарно одітий, а тому видавався більше схожим на хазяїна, а не на наймита. Вони відійшли та сіли поговорити про свої пригоди. Соломія розповідала як Остапа підстрелили і вони мало не вчаділи у плавнях, а Іван поділився із молодицею своїми планами. Він працював у хорошого пана, проте хотів переїхати під Тульчу. Ще один втікач, який з ними перетинав Дунай — Савка — кликав Івана приїхати і зайняти собі землю, яку там можна було брати вільно. А Іван запропонував Соломії й Остапу їхати з ним, адже разом всім легше буде.
Соломія, якій було дуже легко на душі, погодилася. Разом вони вирушили до хати циган, щоб обговорити ідею з Остапом. Проте там нікого не було. В домі був гармидер, на господарстві залишилася одна лише коза. Схвильована дівчина обійшла усі хатки, проте в них було пусто. Вона кликала хлопця, але він не відгукувався.
Іван запропонував Соломії піти до конаку, де Остапа швидко знайдуть. Ніч стояла на дворі, коли вони туди зайшли. Товстий добродушний головний жовнір сказав, що шукати нема чого. Остап у них, але він поїде додому, бо якщо ти вже перетнув кордон, то сиди тихо, а ні, то він нічим допомогти не може. Вона благала, мало не плакала, проте турок не хотів слухати.
Тієї ночі Соломія переночувала у хазяїна Савки, а на ранок Іван прийшов із новиною, що їм потрібно зібрати бакшиш, тобто дати на лапу жовнірам. Молодиці трохи полегшало, бо якщо справа лише в грошах, то вона знайде скільки треба. Соломія так думала, проте навіть продавши всі свої пожитки та взявши гроші Івана їй не стало грошей; драгоман заявив, що коштів мало.
Соломія щодня блукала біля конаку. Вона не знала чому туди ходить, проте щось туди манило її. Зрештою дівчина впевнилася, що станеться якась незвичайна подія, яка порятує Остапа, тому навіть кинула роботу. Коли жовніри сказали, що Остапа таки повезуть, в голові Соломії уже був план.
Дівчина пішла до Івана та виклала його. Він мусив роздобути дві рушниці. Тоді вони ще перед сходом сонця підуть на берег, відчеплять чийсь човен та будуть чекати на жовнірів та Остапа. Тоді нападуть і визволять хлопця. Іван вагався, проте взявши його на кпини, Соломія швидко вмовила чоловіка. Вони тихо угодили що й як зроблять.
На другий день Соломія чекала Івана з самого ранку. Він прийшов та приніс весла й два заряджені пістолі. Сівши в човен, вони виплили на середину річки. Біля берега в цей час почали сідати в інший човен четверо людей: троє турків та Остап. Коли вони виплили на середину Соломія, щоб дати знати своєму коханому, що вона має план, закричала в повний голос: "…ми їдемо тебе визволяти!… Іван б’є одного… я стріляю другого, а ти візьми собі третього…". Турки заслухалися, такий дзвінкий голос лунав на воді, тому навіть не счулися, як на них наштовхнувся човен. Вони черкнулися, загойдалися і коли жовнір нахилився, щоб відштовхнутися, Іван дав йому по голові веслом. Соломія в цей час вистрілила, але не бачила куди вона стріляла. В цей час Івана впекло щось в живіт. В нього вистрілили і він випав за борт. Разом з ним похитнувся весь човен і Соломія теж випала з човна.
Вона бачила як жовніри скрутили Остапа, бачила що так нікого і не вбила, чула крики із човна, проте думка у неї була лише одна — вижити. Вона зібрала всі сили і всю волю та що є сили гребла до берега. Проте так і не змогла. Дівчина пішла на дно, розпачливо кличучи Остапа.
***
Минуло багато літ.
На високій бессарабській полонині височів одиноко пам’ятник на згадку про турецько-московську війну. Тьмяно світилися вікна у сторожці, де старий бородатий сторож варив собі їсти. Сивий дід грівся біля вогню і слухав вітер, який він навчився розуміти за багато років одинокого життя в цій пустці.
Дід піднімає брови й слухає. Його кличе Соломія: "Ост-а-пее". Отак вона часто його кличе. Проте не приходить. І добре, адже засмутилася б небога, якби побачила його. І Остап охоче показує свій синій хребет, його життєпис. Розписаний ударами пана та москалів, він показує, якою була ціна свободи. Хоч головна його плата давно вже сплачена Дунаю.