У школі парубок розказав про задум двом однокласникам: Славку Пасічнику, який був не просто відмінником, а справжнім юним генієм-теоретиком, та Андрію Політайлу, що захоплювався констуюванням і радіотехнікою. Обидва хлопці погодилися, що стати кращим добре в будь-якому разі.
Увечері трійця зібралася і проголосила себе кандидатами в благородні гуїгнгнми (за твором Свіфта).
"Ми поклали правиці в гарячу Славкову долоню:
— Гуїгнгнми кажуть лише правду. — Славків голос був схожий зараз на голос пакульського отця Савки, коли той проголошував од вівтаря своє знамените "Алілуйя".
Ми тричі проказали за ним: "Гуїгнгнми кажуть лише правду".
— Гуїгнгнми керуються у своїх вчинках розумом.
— Гуїгнгнми керуються у своїх вчинках розумом…
— Гуїгнгнми завжди готові на самопожертву задля іншого гуїгнгнма…".
Хлопці вірили, що вони стали першими у великому суспільному русі. А наступного дня до Михайла прийшов Степко, його сусід. Він розповів парубку, що Жук готує на нього засідку. Щоб обезпечити Михайла, Андрій та Славко стали проводжати хлопця додому. І одного вечора Жук із своїми жучками напали. Михайло благородно крикнув гуїгнгнмам втікати, проте лише Славко драпанув, і з великого переляку біг тиждень по 51-їй паралелі. А Андрій, своєю важкою від приладів сумкою, розкидав усіх жучків і зніс голову самому Жуку, та так, що той на Солом’яній більше не з’являвся.
Так кандидатів у благородні гуїгнгнми залишилося двоє.
Розділ 6, мандри Михайла Решети: від Бродінгнегу до Пакуля
Без худоби на обійсті Солом’яників було незвично тихо. Старі і молоді члени родини нарешті помирилися. Вечорами тітка Дора та інші сиділи у вітальні, жінка гортала старі фотоальбоми та все мріяла про автомобіль.
Найближчої суботи Михайло вибрався до Кузьми Перебенди в будинок під Лірою. Актор саме збирався на запрошення давніх друзів, приміряючи обличчя, що рядами висіли на стіні його крихітної кімнатки. Проте чоловік дозволив Михайлові повправлятися без нього, показавши йому кімнату, що не мала кінця-краю й була повністю закладена книгами.
Михайло пішов безкінечними просторами кімнати, минаючи поля, де сіяли жито, моря, якими в країну Бробдінгнегу прибув Гулівер, минав вітряки, з якими боровся Дон Кіхот, Тараса Бульбу на дереві й бачив багато інших літературних героїв. Усі вони на питання куди цей шлях веде відповідали однаково: "Іди – і відкриється". Врешті Михайло дійшов до полонин, які лежали на окраїні Пакуля. На дорозі він зустрів писарчука, який нарешті розповів, що це за дорога й куди вона веде.
"Село Пакуль Чорторийской сотни, при болоте Свин, в шестнадцати верстах близ города Ирия… В оном селе жительствуют козаки, владеет селом магистрат Ирийский… Двор старый, в нем хата одна, комора одна, сарай один, в этом дворе живет козак Василь Решето, урожденной оного села, лет шестидесяти, жена его Матрона Григорьевна, урождена оного села, лет пятидесяти, у них дети: сын Семен лет тридцати, здоров, жена Федора Климова, урождена села Халявина, лет тридцати, здорова, дочь Февросія, лет шестнадцати, здорова, дочь Феодосія, лет пятнадцати, здорова; у него пахотной земли и других угодий нету, имеет корову одну, овец четыре, промыслу не имеет, а бавится ремеслом возным; он, Василь Решето, с предков козак…".
Так хлопець дізнався про своїх предків. Але в момент, коли він майже дійшов до Пакуля, звідкись узявся Перебедня й витягнув хлопця з кімнати, адже він уже всю ніч там блукав.
Приїхавши до Солом’яної вулиці Михайло одразу опинився в кінці черги. Це була черга до дядька Дениса, який взявся чавити вино з яблук. Усі хотіли переробити свої плоди, а біля хати увесь час щось готувалося під контролем спеціальної кібернетичної машини. Дядько ходив по подвір’ю веселий і піддатий. Михайло радо розповів дядьку про те, що вони із давнього козачого раду, на що чоловік чомусь розлютився й розкричався, що на цей Пакуль йому плювати. І пішов на Собакареву гору, а племінник поплентався за ними, аби побачити як дядько буде плювати на село.
Обидва стояли на горі. Було уже темно. Проте дядько Денис, хоч хотів плюнути на Пакуль, не зміг, бо в горлі пересохло. Він спустився до валки, щоб випити з лайновозами. Михайло в цей час наче побачив душі пакульців та нарешті усвідомив, що він є щось надзвичайно дрібне на фоні усього того народу, що проживав на його батьківщині, що він лише вузлик на неосяжнім корені неосяжного, ім’я якого народ.
Повернувся дядько на візку зранку і був веселенький. Заявив, що його назначили новим головою водоконтори. Швидко зібравшись, дядько Денис всівся на бочку та поїхав до водоконтори, накричавши на племінника, який намагався його зупинити. "Ти кличеш мене до спочинку в цю історично напружену хвилину, коли ирійська водоконтора стоїть на порозі нових глобальних реорганізацій! Ти хочеш приспати мою пильність і дати можливість солом’янським анонімщикам, яким пектиме моє високе призначення, донести у вищі інстанції, що новий директор водоконтори організував на своїм обійсті винний завод. Ти, негіднику, хочеш, щоб я спочивав, коли час вимагає від мене рішучих і безкомпромісних вчинків! Вирок одностайний — розстрілять!".
Бідолаха отруївся своїм вином, яке тримав у залізній бочці. Тітка Дора намагалася зупинити дядька ще до того, як він добереться до контори. Проте не встигла, бо дядька Дениса вже пов’язали сімнадцять санітарів, коли тітка догнала його.
Михайло ж пішов до школи. Проте затримався біля дядька Якова. Чоловік працював на паровозі, але в цей день виходив на пенсію, із урочистостями й оркестром. На руці старого був паровоз, який начальство подарувало пенсіонеру, що їздив на ньому усе життя.
Розділ 7, чудище собакаревої гори
По Ирію знову розійшлися чутки про страшенне чудовисько. Із полиць магазинів зникло мило, сіль, а тітка Дора завезла до хати сто сімнадцять ящиків з горілкою. Усі шепотіли про це жахливе створіння, що зносило разом десятки дворів. Мати Михайла написала йому листа, хвилюючись за сина.
Проте парубок був спокійний та з іронією ставився до балачок. Аж поки не побачив, що воно зробило в місті. Страшна істота зрушила будинок, де була редакція газети "Голос ирійця", а овочеву крамницю, яка містилася під редакцією, просто вирвало із землі. Тяжкий камінь ліг на душу Михайла. Як кандидат у благородні гуїгнгнми він мусив розповісти суспільству, що насправді жахлива смертоносна істота — це їхній кабан. Проте Михайло навіть не міг уявити, які проблеми будуть у дядька з тіткою через їхню худобу.
Врешті, почуття обов’язку перед громадою перемогло, і Михайло подався до Ирію, щоб розповісти про кабана газеті. Його серце неймовірно гупало, тому хлопець став перед газетним кіоском, щоб заспокоїтися. Тут Михайло побачив статтю, в якій газета спростовувала розповіді про жахливу істоту. Вона говорила, що редакція самостійно вирішила перемістити будинок. Веселий Михайло побрів назад до Солом’яної вулиці, думаючи, що немає нічого гіршого від людських забобонів.
Дядько Денис повернувся з Жовтого дому задуманий та мовчазний. Він цілими днями просто стояв та вдивлявся в кругозір. Повернула дядька до життя ще одна історія із жахливим створінням. Воно нагадало про себе, ковтнувши одного ранку цілу машину із хлібом. А опісля, жорстока істота кинулася на валку селян, що їхали до Ирію. Мати Михайла, яка теж там була, прибігла до тітки з дядьком та голосно плакала.
І от тоді дядько наче вибухнув. Він заявив, що збереться та уб’є проклятого кабана. Усі в домі голосили, збирали дядька. Під хатою теж зібралися люди, навіть був оркестр. Дядько Денис, вдягнувши парадну шубу, вийшов до громади та, як мастатий промовець, виголосив промову: "Шановні громадяни, сусіди мої і сучасники! Якщо не повернуся я після сьогоднішньої битви при житті й здоров’ї, сама душа безтілесна приблукає на Солом’яну вулицю (бо й по смерті вона не залишить вас), не називайте мене героєм і не перейменовуйте нашого славного міста Ирія. Бо не герой я, лише данник ваш, і загибель моя в герці з чудищем хай стане світлим вінцем мого далеко не праведного життя впродовж багатьох років. Якщо ж над майбутніми поколіннями ирійців ім’я моє піднесеться, повите млою героїчних легенд, хай вони не виливають з бронзи моєї подоби, а посадять сад в Ирії, там, де тепер палати Жовтого дому, покладуть у тім саду гранітну плиту і виб’ють на ній два скромних, але значущих для мене слова: "И р і й с ь к о м у П а к у л ь ц ю", бо зараз, як ніколи, почуваюся ним — ирійським пакульцем. А ці нові думки про пакульство моє і про Людину в мені зійшли на мене між стін Жовтого дому. З тим і прощавайте, люди добрі…".
Усі, хто зібрався під хатою, провели дядька Дениса до приліску та розвернулися. А Михайло вирішив, що мусить допомогти дядькові. Він хотів перестріти дядька десь на півдорозі до гори, але не встиг. Коли хлопець вийшов на слід дядька, той стояв, тримаючи гору на спині, та ніжно кликав кабана: "Паць, паць, паць…". Кабан, ламаючи кригу, виринув з дна річки. І в той момент дядько кинув Собакареву гору на оскаженілу тварюку.
"Гора шурхнула на середину ріки, в пробиту чудищем ополонку, і вода бризнула увсібіч холодно-сизими пінистими хвилями, з головою накривши дядька Дениса. Я злякано зойкнув, але хвиля відкотилася, лишаючи у глинищах і калабанях, що значили місце, де нещодавна лежала Собакарева гора, брудне шумовиння, а дядько несхитно стояв на березі".
Гора, з того часу, перетворилася на Денисів острів. А дядько Денис, бідолаха, зігнувся та впав на землю, бо надірвався. Михайло не знав, що й робити. Можливо дядько там таки й замерз, якби не дядько Яків, що поїхав за ними на свому паровозі.
Розділ 8, любовна драма Михайла Решета
Михайло сидів у бібліотеці та читав, коли зайшла вона – дівчина з першовересневої сторінки календаря. Трішки полиставши філософський словника, дівчина рушила геть. Михайло, хоч хотів стриматися, зірвався з місця й побіг за дівчиною. Він вже був майже поруч, коли дівчина глузливо глянула на нього. Хлопець, засоромившись свого вигляду, застиг на місті, а дівчина подалася геть.
Того вечора Михайло сидів у повній темряві в хаті на Солом’яній. Дядька з тіткою не було, а дід Єврась щось робив біля печі. Хлопець мріяв, як колись зустріне, будучи глибоко старим, свою кохану дівчину.