Жодна людина не знала ні кінця, ні краю вулиці Солом’янки, бо вона йшла вздовж усього міста та розросталася по усіх пагорбах. Інколи науковці влаштовували експедиції на Солом’янку, а одна така група навіть загубилася.
Започаткував Солом’янку дід Єврась, який приїхав до Ирію ще перед війною. А вже потім вулиця розросталася приїжджими із навколишніх сіл. Тітка Дора, яка вийшла заміж за Дениса, обрала собі вдалу партію, а на весіллі їх гуляло все село. Їй у придане дали трюмо, яке дядько Денис з тіткою швидко продали, бо бачили там свинку, яку за нього віддали, і дядько спробував зайнятися комерцією. Молоде подружжя мріяло про опель, на якому їздив кум Цекало.
Спершу дядько Денис спробував торгувати вошами, проте поки він їх розгодував, університет, який досліджував комах, закрився. Тоді чоловік спробував розводити нутрій, але хитрі тварини повтікали. Єдине, на що заробив дядько – металевий гараж, в якому поселився кабан. На десяте літо старі Солом’яники почали ділитися з молодими, хоча до того жили в злагоді. Це сталося через кінець світу. Пройшла чутка, що в першу неділею літа буде апокаліпсис. Тітка на це плюнула, бо не вірила у Бога. Дядько теж в Господа не йняв віри, але наносив ціле горище солі. Дід Єврась лежав собі під грушею та чекав кінця світу, а баба Одарка ходила за куркою, бо дуже вже хотіла, щоб та знесла іще одне яйце. Проте кінця світу не було, а лише линула злива.
Дід з бабою зайшли до хати і сіли їсти. "…і в цей мент сіль, обважнівши від дощової води, що сочилася крізь дах, проломила стелю і шубовтнула з горища у суп! Дід помішав у мисці і суп таки доїв, хоч і пересолений, але ж не гинути добру, пересоленого ні курці, ні поросяті не даси. По тому діда стала доймати спрага, він перехилив у себе бочку з дощовою водою".
Тітка Дора, що хотіла помити дощовою водою голову, дорікнула свекрові. Дід Єврась за словом до кишені ніколи не ліз, воно лежало в нього напохваті; втрутилися дядько Денис та баба Одарка і невзабарі горшки родини Солом’яників були побиті на дрібне череп’я. Тоді дід забив молодим двері, а тому тепер молодь ходила через вікно. А через день Солом’яники офіційно розділили майно: "…старим дісталася корова Манька, а молодим — гараж із кабаном. Курку в присутності представника влади розрізали навпіл: одна половина пострибала по бабо-дідових грядках, а друга — по тітко-дядьковій полуниці; поміж себе юридичні сторони дійшли згоди дозволяти половинкам серед дня сходитися, аби курка неслася цілими яйцями".
Михайло дармовий хліб у сім’ї не їв. Зранку тітка Дора йшла на роботу і будила хлопця. Він мусив штовхати раз за разом дядька Дениса, бо той так хропів, що міг рознести все передмістя. Крім того, Решето мусив слідкувати за куркою. Вона збиралася до купи зранку, тому він мав позбирати з бабою Одаркою яйця та чесно їх розділити. По тому наставав час годувати кабана. Хлопець кидав йому хліб, який привозили з роботи тітки, а коли той закінчувався, кабан гриз брухт і сміття.
Потім парубок сідав під гаражом і готувався до шкільної художньої олімпіади. Михайло вибрав для читання драматичний уривок з "Фауста" Гете. Коли хлопець репетирував на подвір’ї, мало не всі жителі дому (в тому числі кабан і собака) слухали його.
Виступив парубок, як йому самому здалося, блискуче, проте на міську олімпіаду вибрали блазня, що читав веселенький уривок. Михайло був розчарований, проте надія на успіх у нього таки була, адже його запросив на розмову актор Перебендя. Але той розбив його мрію, заявивши, що актором Михайлові не стати: "…ви граєте лише самого себе і чуєте на сцені лише себе. Ви для себе — і актор, і глядач, і критик. Ви для себе — все, але тільки для себе. Велике ж акторське мистецтво, любий хлопчику мій, — мистецтво перевтілення і самозаперечення. Вбий себе, щоб народився інший — ось альфа й омега великого лицедійства, а ви себе вбити не здатні, бо надто любите себе. Тому ви ніколи не подивуєте і не зачаруєте світ з театральної сцени".
Але візитку хлопцеві Перебедня таки дав, щоб спробував себе.
"Хто ви? Де ви? Звідки ви? Я цього не відчуваю, я цього не бачу, та ви й самі не знаєте! Атеїзм проходили? Так ось, учитель з атеїзму мав рацію: душі немає, це було б надто щедро, марнотратно для природи, аби ми одержували задарма, від народження душу. Душі немає, це каже вам Кузьма Перебендя, душу треба виростити самому, кожному для себе, це теж каже вам Кузьма Перебендя. Бо людина без душі — лише декорація, лише футляр, в якім скрипка і не ночувала. А ростити душу так само важко, як ростити хліб. Бажаю успіху!".
Розділ 4, вознесення святого Кіндрата
В суботу Михайло Решето не потрапив на літературний вечір, а з дядьком Денисом подався до асенізаторської валки. Вони вдяглися в старе дрантя і темними провулками подалися до лайновозів. Це була нова ідея дядька. Дід Кіндрат, потомственний асенізатор от-от мав віддати Богу душу, а дядько планував зайняти його першу бочку. Тоді б він зміг добре заробити, адже селяни охоче купували гній. Михайла дядько заманив до валки обіцянками, що хлопець легко заробить на машину.
Дядько Денис підіслав парубка до діда, який любив розповідати про свої пригоди з партизанами, яким поставляв зброю та хвалити таку корисну роботу, як лайновоз. Дідові Михайло сподобався, хоч і був слабкий для асенізатора. Коли посідали на бочки, дядько пошепки поділився з племінником своїм планом: "Слухай уважно. Я розробив план. Ти пильнуватимеш цієї бочки. Коли що — хапай віжки і рулюй. А я рвону на абордаж. Хай потім спробують скинути, я зуби покажу… А як стану першою бочкою у валці, усе лайно в Ирії буде наше, і з кожного відерця — по гривенику. А в сезон — ще по п’ятачкові. Ирійські городи понад шляхом — до Пакуля. Хочеш мати картоплю — купуй фекалії. Лайно наше — гроші ваші…".
Михайло тим часом мріяв про своє: про космічні подорожі, в яких дід Кір, капітан космічного корабля, передав би йому штурвал. Тоді Решето називався б Решет (адже так звучить інтелегентніше), а дівчина з календаря полюбила б його. Дядько і собі згадав молодість, коли мріяв піти в партизани, але поки так думав, ховаючись у льосі, їх село визволили вже. Проте дядько Денис все ж дійшов до Берліна, тягнувши за партизанами сорокап’ятку.
У цей час валка виїхала на колгоспне поле і стала виливати лайно. А робітники в цей час їли на бочках. Тоді дід Кіндрат, що ніколи не пив, підняв пляшку з молоком й почав проголошувати останній монолог: "Ото ж я, потомствений, останній асенізатор, кажу вам, що залишаєтеся після мене: живіть так, аби не затуляти сонця від сусіди свого. Я не кажу: любіть іншого, як самого себе, позаяк не вірю в святенників з сахариновими очима, не вірю в їхню святість. Я кажу: любіть Людину в самих собі і в ближньому своєму. Я не кажу: підставте ліву щоку, коли вас ляснуть по правій, бо така вседобрість неприродна для людського єства. Я кажу: не замахуйтеся, поки на вас не замахнуться. Я не кажу: не дихайте, щоб ненароком не проковтнуть комашину. Я кажу: переступіть мурашину дорогу і йдіть дачі. Отак — лагідністю та правдою — і живіть у світі, чесно роблячи свою справу там, куди вас поставила громада. Бо не те важливо, що робить людина, а як вона робить. Оце і всі мої заповіти вам, чесні лайновози".
І тоді сама Велика Медведиця опустилася на небо і зачерпнула діда Кіндрата в свій ківш живцем. І поки зачудовані асенізатори дивилися на це чудо, дядько Денис кинувся вперед та осідлав дідового коня. Дядько уже зрадів, коли кінь заіржав і кинувся просто в небо за своїм хазяїном. Нещасний бовтався на бочці і, уже будучи високо, наважився відпустити її. Чоловік полетів до низу і хльопнувся просто в лайно, лише голова зверху.
Дядько сидів по вуха в багні і просив про допомогу. Але валкарі подалися геть, адже з самого неба дід Кіндрат закричав: "Геть хапуг з лав чесних лайновозів!". Довелося Михайлу самому витягувати дядька. Він і сам весь забруднився. Двійця влізла у річку, щоб вимитися. Речі теж впустили за течією: по ночі можна і в одних трусах додому добігти. Дядько, засмучений невдачою, сповідався сам собі, бурчачи про дядька Омелька, який такий же пакулець, проте зміг у голову водоканалу вибитися, а ще про те, що хотів би бути таким же правидником, як і Кіндрат.
Опісля, йдучи лісом, дядько з племінником побачили здоровенну машину, думаючи, нібито це танк. І тільки вдома вони зрозуміли, що це був кабан, який втік із Солом’яної разом із гаражом, подавивши город та прихопивши корову Маньку.
Розділ 5, жук, жучки і гуїгнгнми
Винним у втечі кабана був скажений півень. Він зніс яйце, що з’їла половина курки, і так сталося, що кабан теж заразився сказом, з’ївши собаку, що її щипнула курка. Зранку Михайло з дядько вийшли по слідах кабана. Вони дойшли аж до озера, але коли дядько випив звідти воду, кабана так і не знайшли. Лише Михайло почув лай свого собаки, тому кабан, напевно, сидів десь з гаражом.
Було по обіді, коли замучена двійця повернулася додому. На вулиці, неподалік їх дому, стояв Жук із жучками – місцеві хулігани. Він погрожував скрутити голову дівчині в білому береті, яка відмовилася піти з ним у кіно. І хоч Михайлові дівча не подобалося, він вирішив їй допомогти, адже лише давши відсіч Жуку зміг би поважати себе.
Ризикуючи своїм життя, Решето біг із дівчино, а Жук із зграєю гналися за ними, у вигляді вовків. Єдине, що дало змогу врятуватися цій парі – місячне проміння. По ньому Михайло з дівчиною дійшли до її дому. Але Жук теж виліз на проміння і стояв біля дому дівчини. Михайло хотів перерізати промінець, на якому він стояв, але дівчина раптом заявила, що її не потрібно було рятувати і вона узагалі кохає Жука. Хлопець був розгублений і знічений. Повертаючись додому Михайло відчував, що приречений, адже Жук його уб’є, але, принаймні, він усе зробив правильно.
І щойно хлопець вийшов із автобуса, Жук перелічив йому всі зуби. Щоправда, поява дядька врятувала хлопця від розправи. Дядько Денис йшов додому, несучи трактор, яким планував готувати вино з яблук для продажу.
Зранку хлопець проснувся з каменем на серці. Його мучив Жук, та й про кабана Михайло теж не міг забути. Але врешті він вирішив із цього дня бути кращим, ніж до того, тому на душі полегшало.