"Любка росла, як у садку вишня. Вона була дуже схожа з лиця на Нимидору; в неї були такі темні очі, такі чорні тонкі брови на широкому лобі, такі довгі коси". Так і жили вони вдвох і матір дуже любила доньку, бажаючи їй лише щастя. Любка виросла дуже гарною дівчиною і вже у шістнадцять років до неї прислали старостів. Олекса Чабаненко був гарним хлопцем, тож справили весілля.
Вже минуло більше двадцяти років, як Микола залишив свою сім’ю, і Нимидора стала забувати коханого — його лице, його голос. Перед своєю смертю дуже хотіла його побачити та попрощатися і щороку ходила у Київ молитися за нього. Завжди розпитувала людей чи не чули, чи не бачили вони Миколу, проте все було марно. Часто чоловік снився Нимидорі, часто вона не могла його наздогнати у цьому сні. Одного разу прокинулася жінка серед ночі і відчула страх. Знову заснула і бачила уві сні Миколу — вже старого, із сивим волоссям, сивими вусами: "В його лице нужденне, сухе, поморщене. Він бере її за руку, і вони вдвох з свічками в руках йдуть до стіни. Стіна розступилась перед ними. Микола веде її в печери, а за ними річкою ллється народ з свічками в руках. Нимидора оглядається назад, аж увесь народ зник, і вони вдвох з свічками йдуть все глибше та глибше вузенькими печерами. По обидва боки стоять домовини, а в тих домовинах лежать живі мощі з довгими сивими бородами, з чорними бровами і блискучими очима; вже в них свічки погасли, а вони все йдуть глибше та глибше. Дивиться Нимидора, аж перед ними заблищав червоний світ; їй здається, що вона з Миколою вже на тім світі." Прокинулася і стала молитися. На ранок сказала доньці, що відчуває наближення смерті. Дуже хотіла побачити свого коханого перед тим як віддати душу. Наступного тижня Нимидорі знову наснився сон, що потривожив її спокій і налякав бідолашну.
Тим часом по селу пішла чутка про майбутню волю. Розпочалися бунти, люди відчували наближення свободи і стали її вимагати. У Нимидори з’явився настрій, вона чекала повернення Миколи додому — була впевнена, що ця чутка і до нього дійде і тоді він обов’язково повернеться, необхідно було лише дочекатися. Проте не судилося жінці дочекатися його повернення. Тяжко хворіла і перед смертю їй увесь час ввижалося, що чує вона голос Миколи, ніби він прийшов просити вибачення за те, що покинув її саму. Згодом померла — Любка дуже гірко плакала за нею.
VIII.
Микола працював у отамана дуже добре, але одного разу посварилися, через те, що отаман обдурив рибалок на гроші. Микола затіяв бійку, а на ранок залишив роботу і пристав до іншої ватаги. Мокрина, поки Микола був поряд, відмовляла усім хлопцям, і лише з часом, як чоловік залишив їх будинок, вийшла за іншого заміж. Отаман шкодував, що позбавився такого працівника і згодом перепросив його і повернув на роботу. Так і продовжувалося, доки на Акерманщину не приїхав добрий приятель пана Бжозовського і не побачив там багато вербівських бурлак. Влаштували напад разом із поліцією і заарештували втікачів. Пан Бжозовський приїхав на суд і, побачивши свої колишніх селян, помітив різницю — це були не убогі злиденні хлопці, а мужні гарно вбрані чоловіки. Всі селяни опустили голову при його вигляді, і лише один Микола дивився пану прямо в очі. Суддя розпочав допит, але всі заарештовані дотримувалися своїм паспортам та казали, що вони всі родичі між собою і всі Посмітюхи, Вербівки ніколи не бачили і нічого про неї не чули. Пана брала злість і він намагався довести, що це його селяни. Не очікувано розійшлася новина, що панщину відмінили і усі селяни відтепер є вільними людьми. Суддя відпустив усіх бурлак, а пан Бжозовський був не в собі від здивування.
Ця радісна новина охопила усіх чоловіків і багато з них попродавали своє майно і вирушили у дорогу, окрім тих, хто вдруге одружився вже на чужині. Довго йшли колишні бурлаки і, хоча серце радісно билося від передчуття повернення, усі боялися, що вже не застануть свої рідних. Коли повернулися до Вербівки, Микола дізнався, що Нимидора померла минулого року, а його донька вже одружена. У чоловіка аж земля пішла з-під ніг. Прийшов до своєї хати і побачив доньку-копію матері. Привітався та розказав, що він її батько, що повернувся уже додому. Любка не відчувала нічого до цього чоловіка. Микола був їй чужим та і залишився таким до кінця життя. Дівчина розповіла про те, як вони із матір’ю бідували та як їм тяжко жилося, але чоловіка прийняла та залишила жити у них.
Тим часом, селянам роздавали землі і більшості дісталися незручні та погані ділянки на горі і Микола став підбурювати селян не сіяти хліб, поки їм не дадуть кращі поля. Також він підбурював народ проти нового голови їх громади, що обкрадав жителів Вербівки — за це його та декількох односельчан посадили у тюрму, але не надовго, бо приїхала спеціальна комісія, що розглянула ситуацію, і постановила в’язнів відпустити та наділити усіх кращими землями.
Його проханнями громадські шинки були відібрані у євреїв і віддані жителям Вербівки. Також Джеря перестав ходити до церкви через нового попа, що брав великі гроші за службу — відвернувся від церкви, але не від Бога і молився у пасіці. Пан був розлючений на Миколу та шукав будь-який спосіб позбавитися від нього, бо "до кінця свого життя Джеря йшов проти панів та жидів: так вони багато нашкодили йому й скривдили його, занапастили його вік". На старості Микола часто розповідав онукам історії зі свого життя — про далекі землі, про Чорне море, про те, що бачив і кого знав. Діти залюбки слухали ці розповіді.