Свічкогас нагадує, що він не монах:
У нас, варягів, лиш один устав — Бери, що треба, та держи, як взяв. Отак—то, отче!
І, сівши на лаву, спокійно п'є горілку з фляги, чим викликав гніву Силь-вестра. Випивши горілку, Свічкогас повідав Сильвестру, що:
За Києвом знудився у сльозах... Ладен я свині пасти в цих ярах, Ладен свічки гасити по церквах, Ніж рицарем вельможним і багатим Розкошувати по чужих краях!
І Сильвестр зрозумів його, його патріотичні почуття, бо він син своєї батьківщини:
Хто вип'є раз дніпрової води, Тому ніколи Київ не забути, Хоч би в яку забрався далечінь.
Пообіцявши Свічкогасу допомогти, він виходить.
В цей час із—за дерев крадькома з'являється Журейко. Він просить Свічкогаса покликати йому Милушу. Свічкогас дорікає хлопцеві за легковажність, але кличе дівчину. Журейко просить Милушу їхати з ним у Тьму-таракань, де він за час вигнання (за рік) купив землю, має власний човен, на якому виходить у море. Дівчина розгубилася, бо любить Київ, батьків, а тому не хоче їх покидати і їхати на чужину. Вона запевняла Журейка, що любить його, але попросила все—таки одну ніч на роздуми. Зустрітися домовились на кораблі.
А весілля продовжується. Із саду видно у галереї молодих — Гаральда і Єлизавету. Художник—монах Микита, чуючи весільні пісні, сумує, бо прощається зі своїм коханням до Єлизавети. Він у думках бажає їй щастя. До нього нечутно підходить Джема — дівчина—рабиня з Сицилії:
О, не сумуй, сеньйоре любий мій... Я знаю, ти кохаєш королівну... Забудь її... і серця не гніти... Тобі ж бо з нею щастя не знайти...
Джема зізнається у своїй любові до Микити, але він намагається нагадати їй, що він монах. Однак Джема вміє бачити людей:
В твоїй душі я бачу гнів і месть, А на чолі — сеньйорів горду честь... Ти, мабуть, князь...
В цей час із темряви виходять Ратибор, Давид — новгородські бояри, які вимагають від Микити помсти за батька і Новгород. Вони привели свідка, який підтвердив, що за наказом Ярослава був вбитий Коснятин. Микита безсилий сідає на лаву. Новгородські мужі зникають у темряві, побачивши, як із церкви повертається весільний похід. Микита дорікає собі в тому, що жив у кривдника його батька і їв його хліб. Він повільно йде в глибину саду, побачивши, що хтось прямує до нього.
А в саду — Інгігерда (дружина Ярослава) і Ульф (варяг, який стояв на чолі Новгорода після Коснятина). Вони вдвох продовжують будувати інтриги проти Ярослава. Ульф повідомив, що всі піднімуть мечі проти Ярослава вночі, коли задзвонить дзвін. Інгігерда хоче помститись своєму чоловікові:
То хай собі лиш дорікає князь, Що не знесла Олафова дочка Насильства і нечуваних образ!
Вони виходять із саду, в якому вже чути крик пугача. Це Журейко викликає Милушу. Ховаючись від переслідувань, він підслухав ненароком розмову в саду і хоче йти до князя, щоб сповістити йому про зраду дружини і Ульфа, про план варягів. Вони хочуть кинути Ярослава в тюрму. Милуша боїться за долю Журейка і не дозволяє йому це робити. Раптом Ульф із вартою хапають юнака. Вони намагались скомпрометувати його і звинуватити у нападі на князя Ярослава. Новгородський варяг наказує вбити Журейка. Милуша, захищаючи нареченого, зняла крик. Ульф вдарив її ножем і тікає. Милуша падає. На крик збігаються люди, серед яких Ярослав і його сім'я. Князь гнівно намагається дізнатись, хто поранив її, а Милуша просить врятувати Журейка, якого забрали і загрожували вбити.
В цей час Ярослав сурмить тривогу і вбігає Журейко:
Князь! Хвалити Бога!
Я не спізнивсь.
Сьогодні—бо вночі
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить і в поруб (тюрма) заточить,
А Київ весь варягам...
І тут Журейко бачить поранену Милушу. Юнак плаче над коханою дівчиною. А наречена Єлизавета, зворушена побаченим, говорить:
О Боже мій... і знову ллється кров... Невже немає справді місця в світі, Де б мир царив і де б цвіла любов Серед людей, братерством оповитих!
Ярослав у гніві до дружини дорікає їй за те, що в день весілля, в ніч любові й миру, не змогла стримати свого зла, тому він відсилає її своєю волею у монастир замолювать гріхи, а Гаральда просить рушати до рідних берегів. Гаральд запевняє князя, що він не мислив навіть йому якогось зла. Ярослав відповідає:
Тобі я вірю. Та не вірю долі. Що знов на Русь варягів привела. Хоч як мені тяжка дочки утрата, Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
На руках у Журейка вмирає Милуша. Єлизавета в сльозах, бо треба розлучатися з рідними і їхати з чоловіком. Ярослав просить Журейка служити в його дружині "мужем княжим", однак юнак відмовляється залишитись, бо життя в Києві без Милуші для нього важке, але:
Де зараз тільки орди кочові,
А згодом стане Руськая держава.
Там міг би я твоїй служити справі.
Ярослав довіряє Журейкові від його імені пильнувати південний край і дає йому іменний князівський перстень — символ влади князя.
Повертаючись до себе, Ярослав зустрів Микиту, який вимагав конкретних пояснень. Він не міг зрозуміти, за що його так скривджено людиною, якій вірив. За що вбито його батька, князя Новгородського Коснятина. Ярослав з гідністю відповів:
Так, господу і руському народу Я відповім за всі мої діла.
Завжди мене мій рятував народ. За те і я служив йому сумлінно.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що він порушив спокій на Русі
І мирний лад, що довгими роками
І війнами народу я зміцнив,
Хотів він кинуть жадними руками
На терези усобної війни...
Бо вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труді щастя в мирнім домі...
І, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
ДІЯ П'ЯТА
Перша відміна Гуслі і меч
Ці події сягають у 1036 рік.
Ярослав, пишно вдягнений, сидить на престолі і веде розмову з угорськими і польськими послами. Поряд нього — його шістнадцятилітній син Володимир і Інгігерда в черничому убранні.
Ярослав з гордістю ділиться своїми досягненнями перед послами. Всіма своїми зусиллями йому вдалося врешті-решт об'єднати Русь:
В моїх руках вся Руськая держава Знов зібрана єдина і міцна.
Але гордість переплітається з горем, бо прийшла звістка про смерть улюбленої дочки Єлизавети, дружини Гаральда. Ярослав просить послів передати вітання від нього своїм родичам і вибачити:
Отож простіть, що ця печаль родинна Нам не дає прийняти вас гостинно І вшанувати зараз як би слід.
Посли вклоняються і виходять. Ярослав сидить зажурений на троні сам. До нього підходить Інгігерда. За чотири роки вона змінилася, ніби пом'якшала характером. Інгігерда заспокоює його. Він дорікає собі, що віддав дочку в далеку сторону під натиском дружини заради могутності Русі. Роки в монастирі навчили Інгігерду цінувати любов і мир родинного житла, і вона просить у Ярослава пробачення за той біль, якого йому завдала. Розчулений Ярослав приходить до згоди з дружиною, та вдячно цілує йому руку і виходить.
Входять Сильвестр і Свічкогас. Вони принесли великі нові книги, щоб розважити смуток князя. Це були видання про святих, які чимало перечитав Ярослав. Переглядаючи їх, князь зацікавився долею Свічкогаса, чи не хоче він знову стати варягом і покинути Київ. Свічкогас відповідає:
Ні, княже господине,
Ніде нема у світі тих щедрот,
Що я знайшов отут на батьківщині,
У Києві біля твоїх чеснот,
Де чудних книг вкусить мені дано.
Сильвестр підтверджує, що Свічкогас змінився на краще. Він показує Ярославу розкішне грецьке видання Псалтиря з ілюстраціями. Князя захоплюють храми із золотими куполами, і він у захваті говорить:
Коли мені дадуть хоч рік покою Серед моїх походів і турбот, Клянусь, такий я храм собі построю В ім'я Софії — мудрості чеснот.
Ярослав дякує їм за розвагу і просить книгу залишити йому на столі. Сильвестр ніяково зауважує, що він її ще не купив, бо грек просить 100 гривень золотом, а це надто дорого (можна купити село з нивами і млинами та всім добром). Ярослав хоче поговорити з греком сам. Поки Свічкогас ходив за греком, з'явився син Володимир, подає князю молитвослов і радить батькові прийняти хазяїна цієї книжки. У молитвослові князь узнає книгу Єлизавети і просить негайно привести мандрівника. Входять Микита (колишній монах, син Коснятина) і Джема (рабиня, яку Гаральд подарував Єлизаветі). Ярослав просить розповісти про дочку. Через три роки після розлуки Микита заїхав у Норвегію і бачив там Єлизавету, яка завжди сиділа біля вікна і дивилась в бік Русі, співаючи тужливих пісень про Київ, про землю рідну. А коли прийшов її останній час, просила Микиту передати молитвослов батькові. Ярослав ще більше дорікає собі, що віддав дочку в чужу країну. Останньою волею Єлизавети було прохання до князя подбати про Джему. Ярослав ім'ям дочки обіцяє зробити для Джеми все. Він хоче знати про життя дочки в чужій країні. Джема співає пісню, яку чула від Єлизавети. Вона просить дозволу служити доброму Микиті, як служила Єлизаветі.
В цей час до зали Сильвестр і Свічкогас ввели грека, якого шукали. Грек Парфеній говорить, що ця книга єдина на землі, а тому така дорога. Ярослав дає 50 гривень, але Парфеній не погоджується, бо це не його товар, а таку ціну встановив господар. До зали входить Мирослав (воєначальник Ярослава) з сумною звісткою, що печеніги йдуть на Київ і за п'ять днів дійдуть сюди. Ярослав дає наказ скликати військо. Мирослав зауважує:
Але ж нема у нас полків готових,
Несила нам... До Новгорода знову Когось би треба зараз же послать.
Князь хоче їхати до Новгорода сам. Парфеній згоджується за 60 гривень віддати Псалтир, але Ярослав ніби не чує його. Він дає наказ оглянути мури, вежі, огорожі і готуватись до зустрічі з ворогом. Парфеній знов звертається до князя і просить за книгу гроші. Ярослав гримає на нього, мовляв, не до книги зараз. Він просить всіх протриматись хоча б сім днів, поки він приведе свіжі полки. Микита заперечує, бо на дорогу потрібно тільки туди 12 днів, та чи захоче Новгород допомагати Ярославу — теж невідомо:
Та і навряд чи Новгород захоче В котрий це раз спасать тебе в біді,
Щоб потім ти за вірність, як за злочин, Його людей найліпших засудив!
Ярослав у гніві вихоплює меч і кидається на Микиту. В цей час Джема кидає під ноги князю цитру (музичний струнний інструмент). Він здивовано спиняється і опускає меч. Джема твердо і з гідністю просить його не затівати бою. Ярослав вибачається перед Микитою.