Тільки но під'їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь — не "Харьков", а "Харків". Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
— А—а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Мокій
— Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
Мазайло
— Чули? То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити?
Мокій
— Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло—Квач — отож треба додати...
Тьоти и здивуванні й з огидою питає Моку, невже він справді за "Харків" і за Квача?
Мокій у роздратуванні кричить
— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! {Вибігає.)
Усі бідкаються, що ж його тепер робити. Мати пропонує проклясти, батько — убити, а Рина — оженити.
А тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати заплакала
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...
Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він... Раптом дзвінок. Приїхав дядько Тарас.
Мати й Мазайло (з жахом)
— Що?
Не пускай його! Скажи — нас нема. Нас арештовано!
9
Дядько Тарас (на дверях)
— А де тут у вас ноги витерти? Всім як заціпило.
Тарас:
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєш по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
ТРЕТЯ ДІЯ
1
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі і повідомила, що настав вирішальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища. Мокій же запросив комсомольців. Що з цього вийде — не знає, мабуть, один жах. Добре, говорить, що брат хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, від самого ранку гризуться.
Чути Мокіїв голос: "Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це". Дядько у відповідь: "Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!"
Потім Рина взялася розпитувати Улю, як у неї просувається справа із закохуванням Моки.
Рина
...Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою і можна обдурити?
Ул я (новим якимось голосом)
— Нічого подібного! Ах, Рино!.. Ти знаєш, як по—українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
-Ну?
— Зорію. Правда, прекрасно звучить?
Рина
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, ти сама ним, ідійотко, закохалася?
Уля (зашарілася)
— Ні, ні...
Рина
— Признавайся, Улько, щоб я по—дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік?.. Улю! Ще раз молю тебе і благаю!.. Уговтай Моку, ні — власкай його, улести, укохай!.. Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!..
— А знаєш, Рино, жінка по—вкраїнському "дружиною" зветься?
— Ну?
— І знаєш, "дружина" — це краще, як "жінка" або "супруга", бо "жінка" — означає "рождающая", супруга ж по—вкраїнському — "пара волів", а "дружина"... Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько...
Або по—вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що "жениться на ней", розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як "жениться на ней", — ти чуєш?
Рина
— Дуреля ти... Та це ти вже, я чую, одМоки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав...
Уля хотіла виправитись:
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала...
Рина (до неї)
— Са—ма?!
2
З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Та р я с
— Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми рясейіщши в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? ...Є СВОЇ СЛОВО "універсал", а ви "маніфесте" заводите... Рідне слово "пристрій" нн на "нітрат" обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що (Чи пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По галетах читаю — слово "просорушка" за "шеретовку" править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешерстована... [шеретувати — очищати].
Мокій
...Годі! Не заважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати...
Суперечка закінчується тим, що Мокій, зачиняючи двері, прибив дядькові носа і ще раз обізвав шовіністом.
3
Увійшли тьотя Мотя, Мазайлиха, Рина, Уля.
Дядько Та р а с (не помітивши їх)
— Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане!
Помітив тих, що увійшли.
...По—їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя Мотя
— Та як вони сміють до наших козаків якдо своїх товаришів звертатись?
Дядько
— А я ж про що кажу?
4
Увійшли Мазайло, Баронова—Козино.
Тьотя Мотя (доМазайла)
— Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по—руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад..
Дядько Тарас (витріщивсь)
— Хто?
Тьотя
— Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще йде?.. У городській опері. Єто... Єто ж просто безобразіє!
Дядько Тарас аж отетерів, здивовано перепитував: "Говорили по-московському?" На що тьотя відповіла: "А ви думали, по-вашому, по—хохлацькому?"
Дядько Тарас
— Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по—вкраїнському! Чуєте? Виключно по—вкраїнському...
Тьотя Мотя
— Єтого не может бить!
— Га?
— Єтого не может бить!
— Доводи?
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада.
Тьотя
— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько
— Він не говорив, але він... боявся говорити. Він — наш.
5
Увійшли комсомольці: один з текою [папкою], другий, чубатий і міцний, з футбольним м'ячем, і третій — маленький, куценький, з газетою.
Вони роздивляються і обмінюються репліками: "Та—ак. Обставинки суто міщанські", "Чи варто й ув'язуватися?..", "Парень просив — треба помогти..."
Увійшов Мокій
— Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховався отут із своєю укрмовою... Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, вивчаю забуту й розбиту, і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так—сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш... От... Сідайте! Зараз почнемо.
Аренський
— Занадто захоплюється мовою.
— Боліє. Питання — чого?
Той, що з м'ячем
— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп'ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще йдосі "Комсомольця України" не передплатні). Парнютреба помогти! Парня треба витягти!
7
Усі зібралися на дискусію. Комсомольці знайомляться з присутніми. Тьотя Мотя кокетує: "Мені б років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла!" Зачувши прізвище комсомольця Аренського, Мазайли і всі в захопленні — яке чудове! Тоді інші комсомольці підкреслено називають свої: "Іван Тертика, Микита Губа". Дядько Тарас усе допитується, чи Тертика родом не із запорізьких козаків—отаманів, але той не знає, чим дуже розчаровує дядька. .
Тьотя Мотя не знає, як почати дискусію, і повторює вичитану нею глибокодум —ну фразу: "Життя — то є все..." Потім, нарешті, здогадується і пропонує обрати президію у складі одного "председателя". Просить подати пропозиції щодо цього. Усі кричать, що хочуть обрати на головуючу тьотю Мотю. Вона швиденько питає: "Заперечень немає?" і бере слово:
...Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй—богу!.. Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По—милому, по-хорошому...
Раптом комсомолець Губа запропонував обрати на голову зборів Тертику і сказав, що треба проголосувати.
Тьотя
— Будь ласка!.. Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса.) Ну?
Дядько Тарас
— Не з тих Тертик... Утримуюсь.
Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Р и н а (до неї)
— Улько, ти що?
Уля
— Ой... (Тихо.) Помилилась...
Тьотя
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири... Дядько Тарас знову утримується.
Рина (доУлі)
— Улько! Та ти що?
Уля піднесла руку.
Тьотя
— П'ять! Більшість!.. Будь ласка... Хотіла по—милому, по—хорошому, а тепер... (Грізно зацокотіла каблучкою [перетнем].) Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
Мока відмовляється, говорячи, що не він викликав на дискусію, а його, тому не хоче починати.
Тьотя пояснює, чому йому слово першому:
— А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній квартирі... соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його...
Мазайло не витримав
— Утопити в криниці.
Починається сварка. Тепер уже кожен хоче забрати слово.
Тьотя поцокотіла каблучкою
— Я сказала — слово має Мокій.
Мокій
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, ...щоб ми наздогнали стару європейську... буржуазну культуру... на високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи... замість українського лікнепу [ліквідація неписьменності] якогось інститутика старих класних дам за програмою: на ґарє русі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафка-ють, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою...
Тьотя Мотя не витримує:
— Годі!.. Годі!.. І скажи, нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокій
— Я українець!
Тьотя
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці...
Тьотя
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони: євреї, татари, вірмени?..