Чого це ми? їм у вісімнадцять років Конституція дала право вибирати, а в двадцять один воно може бути членом уряду. А я б записав: "З шістнадцяти років — їсти свій хліб!" (Пауза.) Інакше все нанівець піде. Ні газети, ні кіно, ні збори, ні лекції не допоможуть! Коли до роботи не призвичаєне, то каліка.
Ул я н а. Наш Павлик не призвичаєний! Гріх так і думати.
Платон. Значить, проживе.
Ул я н а . Ми в молодості набідувалися. Хай би хоч діти...
Платон. "Ми набідувалися", "хай хоч діти"! Це якийсь ворог... придумав, аби дітей розбещувати. Бідувати — одне, а працювати — інше. І жити треба не абияк, а добре, багато, — вкоренятися в життя, щоб усе було і про запас було. І це не гріх. Заробила моя сім'я на "Запорожця", а державі два "Запорожці" ми заробили; телевізор — їй два телевізори. Більше ми робимо — краще державі. Більше труда — міцніша держава. Арифметика — простіша простого.
Платон раптом вирішує, що поїде разом із Лідою подивитися, як живе Петро.
Картина третя
Ранній ранок на дачі Петра. Подвір'я дуже схоже на Платонове. Платон Микитович обдивляється все, ніби шукає роботи.
З'являється Віля, молодий хлопець у наймоднішому одязі, з довгим волоссям, з гітарою.
Він приймає Платона за столяра і говорить, що господар хотів зробити ослінчик і півника вгорі на ґанку так, як і в його батька. Іронічно додає: "Примхи великих!"
І пропонує Платонові йти до майстерні працювати, а господарі грошей дадуть стільки, скільки майстер заправить, бо в них гроші водяться.
Платон розпитує хлопця, хто він, той говорить, що батько — "державний дачник", а він при ньому, "кайф ловить". Платон не розуміє цього вислову, а Віля пояснює, що це "щастечко, задоволення, насолода, приємність, легкість, радість". І питає, що Платон теж, мабуть, хоче одержати задоволення — повчити його жити. То ж він весь — увага.
Платон каже, що коли досі не навчили, то вже не научиш.
Приходить Ліда.
Платон говорить, що тут райські місця. І що познайомився з одним патлатеньким, мабуть, синком якоїсь шишки, "теліпай—хвостом". Але Ліда каже, що Платон помиляється: Віля — відомий художник, його роботи експонуються на виставках, навіть за кордоном. Він — талант!
Ліда розповідає, що її чоловік хоче, аби все було так, як удома в батьків. І прибудівлю спорудив, щоб у вихідні працювати там із маленьким Платончиком.
Платон Микитович питає Ліду, чого це вона так причепурилася — чи не в гості?
Ліда. Петро з хвилини на хвилину прийде. До гостей можна сяк-так, а до чоловіка треба прибратися. Мене Петро ніколи не бачив розпатланою чи недбало одягненою.
Приїжджає Петро на новій "Волзі".
Платон. Здорово ти живеш, Петре. Квартира, машина, дача і зарплатня чимала. Держись, Петре, такої роботи! Держись! Зайву годину— дві на роботі побудеш, не злиняєш. Думав, ти непогано влаштувався, а щоб так — і гадки не мав. Держися!
Петро (засміявся). Постараюсь!
Платон. Ото держава дає тобі так багато, може, й зайве. (Пауза.) То ти вже дивись не підведи. В добрі і шані син, а батько вдвічі щасливий!
Петро. Все, що я маю, то все завдяки вам...
І наспівує пісню про батька, який кличе до роботи.
Заходить Віля й каже, щоу нього до Петра серйозна розмова. Його запрошують на сніданок. Платон Микитович питає, яка ж у Вілі справа. Віля говорить, що він "квартиру вибиває" — "жив у батьків, а тепер відлучають, як теля від корови".
Платон дивується, що його син ще й квартирами завідує. Петро обіцяє Вілі допомогти, бо він заслужив на це. Коли художник питає, де ж буде його квартира, то Петро відповідає, що цього року починають будувати двістіквартирний будинок в кінці Качаловської вулиці. Віля незадоволено цікавиться, чи немає інших варіантів, адже майбутні новосели цього будинку — тисячі невинно "засуджених до каторги".
Петро говорить, що Віля дуже замудро висловлюється; той на це відповідає, що Петрові Платоновичу не личить роль "наївненького чиновника", і йде.
Ліда питає чоловіка, чому Вілі не подобається місце для будинку. Петро говорить, що там трохи шумно, але ж це місто, не село.
Надвечір'я. Платон біля майстерні вистругує дерев'яну мережку. Повз двір проходить Віля. Він вітається й говорить, що не помилився, Платон Микитович — дійсно майстер, його син і тут зекономив.
— Він любить економити... Своє і чуже.
Платон просить Вілю зайти, бо той йому потрібен. Художник сміється — чи не портрет свій, бува, старий хоче замовити. Так не вийде. Платон питає, кого ж він тоді малює — кого скажуть?
Віля. Шукачі женьшеня довго, дуже довго ходять тайгою, поки знаходять заповітний корінь. Отак і я серед людської тайги шукаю того, хто засвітиться в мені... засвітиться — того й пишу.
Платон хвалить хлопця, що гарно сказав, і питає, чи він поспішає.
Віля . Один мудрий чоловік говорив: "Хочеш скоріше дійти, не спіши! Хочеш, щоб люди тебе любили, — не лізь їм на очі!"
Ось і з квартирою він хоч і не спішив, а спіткнувся. Платон розпитує Вілю, що ж то за місцевість, де буде споруджуватися його будинок.
Віля. З одного боку завод, наче зіпсований велетенський шлунок, бурчить, бурчить день і ніч. З другого — за п'ять років збудують міст, і весь вантажний транспорт попід будинком піде... А якщо врахувати сучасну звукоізоляцію...
Платон говорить, що, може, тут більше людського наговору, аніж правди, але Віля запевняє, що інформація точна, і йде.
Ліда сидить в кріслі—гойдалці й дивиться журнал. Петро гортає газети й помітно хвилюється.
Заходять Платон і Віля.
Віля. Якби навіть знали, що завтра та місцина провалиться або там вибухне вулкан, все одно будуватимуть, бо є підпис, є резолюція, є постанова...
Платон. Які ж то господарі?
Віля. Всі вони чиїсь сини, чиїсь онуки... Добра і здоров'я, Платоне Микитовичу.
Віля виходить. Заходять Петро і Ліда.
Поки Ліда готувалася до обіду, Платон заводить розмову з сином. Він каже, що був разом із Вілею на Качаловській, бо захотілося подивитися, що син робить. Петро зауважує, що не він лише це вирішує — державна комісія. І пропонує поговорити про свої, сімейні справи. Але батько цікавиться, чи жив би сам Петро в тому будинку. Петро каже, що жив би, коли б припекло. Потім говорить, що згоден відповісти на всі батькові питання щодо будівництва.
Платон питає сина, чи він підписувався, що там можна будувати, і чи без його підпису почали б споруджувати будинок. Петро відповідає, що, може, і не почали б. Тоді батько суворо питає, навіщо ж він відписав.
Петро. Усе не так просто, як ви думаєте... Ну, як вам сказати... якби збудували десь подалі — зв'язати його з комунікаціями коштувало б до-
рожче, довше тяглося б саме будівництво. А тут ми вкладаємося в строк. І потім — цей будинок, так би мовити, прикрасить, увінчає Качаловську вулицю. Вимальовується певний ансамбль...
П л а т о н . Але ж сотні людей трудом заробили, чекають на квартиру, на свій куток, затишок... Квартира не готель — приїхав, поїхав. Там будуть народжуватися, життя проживати, вмирати. А ви: "комунікації", "план", "увінчати Качаловську".
Петро. Живуть, умирають — далеко, тату, заглядаєте.
Платон . Завод гуде. За п'ять років міст, машини задимлять, заревуть...
Петро. Міст буде за п'ять років. Про нього мало хто й знає.
П л а т о н . І за п'ять років мешканці поскаржаться, почнуть розбиратися, а там і твій підпис, Петре. І скажуть: совісті в нього не було, і з роботи наженуть, і все — шкереберть.
Петро. Тату! (Пояснює тоном учителя.) За п'ять років я, може, й не працюватиму тут, переведуть на іншу роботу. За п'ять років кому захочеться повертатися до будівництва? А коли й розглядатимуть, то в крайньому випадку — догана. Ось так!
І пропонує обідати — з пивом, таранечкою, як удома колись.
П л а т о н . Петре, скажи, ти любиш свою землю, людей своїх, державу свою?
Петро (спалахнув, тихо). Тільки вам я прощаю такі запитання!
Платон. Любиш, інакше й немислимо. (Пауза.) А знаєш, хто найбільше шкоди приносить землі нашій, людям, державі нашій? Маленькі временщики!
Петро. До чого я тут?
Платон. До того! У тобі теж временщик обізвався... За п'ять років, мовляв, може, мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати — ось і вся філософія временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу сам піде або перекинуть... І сухим з води! За кожен рік, за кожен місяць, за кожну годину своєї роботи — відповідай! Помреш, і тоді пам'ять про тебе відповість за діла твої. Інакше немислимо... (Пауза.) Кажеш, у крайньому разі догана. Оті догани в печінках народних відболюють!.. Догани! Всі догани, винесені в країні, можна в один сейф зібрати! Чуєш, в один сейф! А браковані будівлі, заводи, знищені ріки, тисячі машин та на мільярди бракованого ганчір'я... Це ті ж самі-догани, їх не сховаєш у сейф. (Посміхнувся.) І не побачиш її на чоловікові! Хоч би її, як гирю, на шию чіпляли, сучі сини, аби поперек тріщав від неї! Ось так, мій сину...
Петро. Послухати вас, за кожну дрібницю — суд?
Платон. Труд людський цінувати треба, як свій! Людину цінувати й себе!
..."Жильці"... А можна сказати, ті, що податок платили, щоб в інститутах учити вас... вивчили, а ви їм на Качаловській...
Ліда знову пропонує чоловікам пообідати, випити пива.
Платон. Є такі, синку, що мене по—всякому прозивають: і "жмикрут", і "користолюбець", і "скнара"... нехай собі. Іноді побачиш: труби валяються поржавілі, купа цементу під дощем пропала... і мені жаль, повір, як свого, аж у грудях пече... Бо воно таки наше... спільне... Держава в нас така! Хочемо жити добре. Від заводу аж до соломинки, до гвіздочка, до кир-пичинки — все берегти треба! Скупими бути! А не розкрадниками і бай-дужниками! Скупими!!! Інакше і немислимо!
Петро пропонує закінчувати диспут, а батько говорить:
— Поки не пізно, напиши, синку, куди слід... Напиши: помилився. Зізнайся, що помилився. Хай будують не там... сядь і напиши.
Ліда. Так просто: сядь і напиши.
Петро (здивовано). Що написати?
Платон. Що жити там людям не можна. І доведи.
Петро. У вас відсутня логіка. У будівництво вкладено вже десятки тисяч карбованців. Закликаєте скупим бути, а тут — тисячі на вітер. Хто дозволить?
Платон. А витратити мільйон на будинок, в якому жити каторжно, мільйон — ще більше марнотратство...