Моєму серцю — шістнадцять. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв'ялила його". Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління.
"Важко носити непохожості торбу. Важко бути одному".
Я не зміг би радуватися перемозі. "Образ нещасної моєї України, на полях, і ні костях, і на сльозах і крові якої буде здобута перемога, заслонив уже в моїй душі все".
Є члени партії, що закінчили інститути, професури. Вони філософи, ерудити. Працюють на посадах помічників великих людей. Але абсолютно позбавлені почуття реальності, знання життя простих людей, їх труднощів. Вони не можуть і не вміють слухати, перебивають, говорять лише самі, і тільки про хороше, користуючись давненними спогадами про батьків—селян плюс ідеалізована дійсність програмних постанов, підкріплена сільськогосподарською виставкою. Все добре, все прекрасно. Не треба нічого невеселого, сумного.
Треба написати оповідання про дівчину, яка стала вагітною од німця— ґвалтівника. Що робити? Народиться дитина, її ненавидітимуть люди, воно й само себе ненавидітиме. Аз другого боку — чим же винна дитина? Хіба я не мати? Ні, не мати. "Мати — це щось інше. Це любов, і радість, і продовження роду. Мати — це згода, і одвертість, і спокій. Я не мати". І він не батько, а жорстокий звір, що вішав людей. І дівчина задушила дитину. Ніхто й не питав, куди вона поділася.
Треба написати оповідання про вчителя—лейтенанта, який повернувся з фронту без руки. Через два місяці його покинула дружина. Він був у розпачі. Підійшла до нього прибиральниця Христя, гарна, скромна сільська дівчина, і сказала, що любить його й ніколи не покине. Вони одружилися, живуть щасливо, мають дитину. Усе село любить їх і милується їхнім щастям і вірністю.
У генерала кавалерії Бобіна поранено сина. Він звелів його покласти в танк. В машину влучає снаряд, вона горить. Генерал, будучи сам поранений, бачить, що бійці йдуть здаватися у полон. Звелів їх покликати. Підбігли до нього воїни, і сказав їм Бобін пробиватися до своїх, говорячи, що не просить він рятувати свого сина, а вимагає рятувати себе і Батьківщину.
Генерал вирвався з оточення з п'ятьма тисячами солдатів. "Це була трагедія Шостої армії, що її уготували наші дурноголові генерали, що були колись унтерами і ними залишилися. Подумати тільки, скільки людей загинуло і ще загине через дурнів, яким доручено історією кидати людей до бою. Подумати тільки — жодної пристойної операції за рік війни. Все тримається на величезній сумі маленьких блискучих епізодів, учинених сержантами, лейтенантами, бійцями".
Один із маршалів вимушений був сам вести в атаку бійців і командирів, соромлячи їх за нерішучість і боягузство. Один із бійців міг би відповісти:
" — Так, шановний маршал, коли дійсно ви нас так виховали у червоно-армійських ансамблях пісні і пляски, і в малій крові на чужій території, і в безбатьківщині, і в відсутності персональної гордості і достойності, що ми отакі от, то біжіть в атаку перші".
"Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль проголошувався раніш, ніж були створені самі твори...
Під час трагедії Шостої армії випадково вирвався з кільця один із командирів. Благав подати допомогу оточеним бійцям, яких ще можна було врятувати. Але йому не повірили, побоялися, чи не шпигун, заарештували, допитували, а тисяча солдат так і загинула.
"...Народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи вжитті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, спантеличений, обездолений в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч".
"У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців". Ми будемо їх карати за це, не подумаємо над тим, що самі виховали зрадників і безбатченків.
"Ніколи письменник не був, по суті кажучи, таким одірваним од народу, таким байдужим до нього, таким кабінетно—дачно—прийомним, як зараз. Письменник знелюднів. Він винен у цьому і винна влада, що не подбала про іншу його роль. Письменник перестав бути учителем народу".
Перше, що треба зразу ж після війни категорично змінити,— це всю нашу систему шкільного і дошкільного виховання.
І Іричина наших перебільшених втрат, хаосу й слабкодухості в жалюгідному становищі вчителя, у хибній системі виховання. Безправний, неша-нований учитель і такий же малорозумний Наркомос не можуть забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і гарними не були тези прагнень компартії.
Па жаль, немає у нас народного вчителя — взірця для наслідування, достойного, чистого і авторитетного. Він часто є безправним попихачем будь-якого голови колгоспу, будь—якого дядька. Тому й потонула молодь у неуцтві, безхарактерності, безвідповідальності і зраді.
"Страшна не смерть — страшна мала ціна смерті".
Побачивши, що генерал застрелився, бійці почали його лаяти останніми слонами. "Стрілитися можна тільки останнім, коли вже кругом мертве і перед генералом ганьба полону. А не поспішати, як підлому зайцю, в небуття, кинувши напризволяще своїх нещасних людей, що слухали лампасів".
Армії не вміють відступати. Німці гинуть, знищуючи ворогів, а наші тікають, і їх по дорозі б'ють. Евакуюють дивани, стільці, "всяку чепухо-вину", н поранені гинуть, пересуваючись по дорогах пішки. "А в пресі вже рік ні слова критики, ні слова перестороги, нічогісінько. Цілковитий "іром повий, раздавайся". Стид і сором! Ворог тремтить! Ворог боягуз, І прочіс брехні".
"Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть и армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж полижуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще і тридцять сьомого року".
Ні ІНШІ хиби, всі болячки не викриваються, і це дратує наших бійців і злиті, їх, ик би чесно і сумлінно не ставились вони до війни".
При переправі через Дон білгородський комендант вирішив перевірити у всіх рушниці. Назбиралося більше трьох тисяч машин, налетіли німецькі бомбардувальники і знищили все дотла. І все через одного дурня. Ніхто його не ім'я, не розстріляв. Мабуть, він десь і досі "не пущає".
"Дурень — не обов'язково Іванушка—дурачок. Дурень нині часом закінчу дно факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж". Він вміє виголошувати блискучі гладенькі промови, і ніхто його ще за 25 років не освистав.
"На роботі він не працює, він не робить нічого, бо робити він нічого не годен. Він може лише щось "провернути", "двинути", "утрамбувати", "ув'язати" і т. ін. Він розповсюджений, як бур'ян. Він скрізь".
"Другий, це не дурень. Це звичайна собі добра колись, лагідна, чесна і сумлінна людина. її спіткала найважливіша хвороба нашого часу, її призначили на посаду, якій вона ніяк не відповідає, у неї не вистачає на цю посаду ні розуму, ні знання, ні широти світогляду. Вона через рік робиться недоброю, нечесною, злою, холодною, криводушною і глибоко нещасною і робить нещасними навколо себе сотні, а то й тисячі людей".
Один боєць утік із німецького полону, нікому не сказав, героїчно бився і був поранений. У госпіталі ненароком сказав, що утік з полону. Його судили і розстріляли!
"Був у Ворошиловграді інститут імені Шевченка, звичайно, з викладанням руською мовою, в якому не було в бібліотеці жодної книжки Шевченка. Які оригінали! Таких других не було і нема у всій Європі".
"Багата держава, яку утворюють бідні люди,— абсурд! Держава не може будувати всій добробут на бідності і обдертості своїх громадян".
"...Багато—багато добрих людей у нас, і хочеться самому до самої смерті творити для них добро".
Я в Москві, біля рідної, невгамовної дорогої подруги. "...Ударило сорок вісім років". Спасибі, Боже, що дарував мені так много літ. Я міг би загинути уже сотні років. "А живу і здібний ще творити".
Кращі роки життя пішли на боротьбу з мерзотою і ворогами українського народу. "Я пасинок у влади. Я не сіль. Сіль — Корнійчук, Бажан і навіть Панч. Вони І рангу, я другого. Одіозне моє становище підозрілої неповноцінної людини серед свого народу на своїй землі зробило моє життя важким, сумним і нещасним".
"Чому той, хто не виконав, може сказати "я забув", вважаючи себе чесною, гордою людиною, а не нікчемністю собачою"?
ТРЕТЯ ЗАПИСНА КНИЖКА
1943
Переді мною знову рідна земля України — неорана, засмічена. Скрізь побиті танки, трупи наших людей і ворогів, трупи коней. Скрізь лише жінки і діти.
Чи наркоми роз'їжджали по селах, збирали свій понівечений, розпорошений народ, утішали вдів і сиріт, допомагали пораненим? Ні. Вони вудили рибу в Дінці, смачно обідали, розповідали анекдоти і годинами розмовляли по державному апарату зі своїми "уфимськими самицями".
Микита Сергійович Хрущов прочитав сценарій "Україна в огні". Він йому дуже сподобався. Радив надрукувати українською та російською мовами, щоб люди читали й знали правду. Запропонував уряду проект про нову форму шлюбу (загс), про орден Богдана Хмельницького. Розруха в містах величезна, треба подумати про житлове будівництво, архітектуру.
Закінчили фільм "Битва за нашу Радянську Україну". Може, її заборонять або скажуть скоротити важке, "небравурне". Знаю одне — фільм абсолютно правильний, і правда його "у грандіозності горя відступу і неповності радості наступу".
Говорив із Хрущовим про проблему землекористування в колгоспах, яка мене давно цікавить і хвилює. Чверть гектара землі на родину — це дуже мало. "Треба не бідністю заганяти основних людей країни до колгоспу, а навпаки — достатком і законним обов'язком". Родина повинна мати цілий гектар, щоб було де працювати дітям, колгоспникам у вільний час.
"Є декілька причин бідності — безземелля, відсутність тягла, стихійне лихо, відсутність посів матеріалу. Колгоспний лад не має цих причин. Отже, коли колгосп бідний, я завжди кажу: шукайте дурня. Дурень — голова колгоспу і є єдиною, основною причиною бідності".
Київ був мільйонним містом. Зараз тут лише купка злиденних людей — жінки та каліки.
Я знову в Москві. Привіз із Києва свою стареньку матір. Дізнався і тяжку новину: моя повість "Україна в огні" не сподобалася Сталіну, і він заборонив її до друку. Важко на душі. І не тому, що пропала марно праця, чи тому, що возрадуються вороги, а тому, що це — правда.