Богдан Лепкий — Мотря (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 9

Під час сніданку гетьман з Орликом говорили про московські здирства й душогубства, за котрі люди вважали відповідальним гетьмана. Мазепа сказав, що треба послати до царя жалобу на москалів, та Орлик вважав, що цар про все знає, а роблять його люди так, щоб українці збунтувалися, а тоді б їх винищили до краю. Мазепа наказав все одно написати жалобу до царя, а ще написати лист до Кочубеїв, дуже делікатний, про те, що за 10 днів гетьман приїде у Ковалівку.

НА ФОРТЕЦІ

Після сніданку Мазепа рушив у кареті вулицями золотоверхого Києва. Він відвідав архідиякона Мігуру, котрий працював над його портретом, а потім зайшов подивитися на роботи біля нової фортеці, якими керували царські люди. Ці роботи були гетьману дуже не по душі. Він відповідав за них перед царем. Цар обіцяв платити людям і не платив. Роботи були великі й важкі, вимагали багато рук. Робітників били і лаяли. Козаки, котрі вславилися своєю хоробрістю в не одній битві, тягнули, як худобина, тачки і вози, навантажені камінням, піском і землею. Одежі на них майже не було. Ті, що копали глибокі рови, ніби власними руками рили могили для себе.

Один молодий парубок, що працював на фортеці, був тяжко покатований на лиці. Коли гетьман дізнався, що це зробили москалі, наказав покарати старшого наглядача.

Під час того огляду фортеці біля Мазепи впав під колеса воза якийсь чоловік. Він був уже старший і помирав. Гетьман казав принести води, обмити нещасливому лице і дати напитися, та чоловік не хотів, а глянувши на гетьмана, сказав: "Кат!". Іван Степанович не образився. Він пообіцяв чоловіку, що подбає про його онуків−сирот, а самого чоловіка поховає у Лаврі. Умираючий почув на собі гетьманський поцілунок і сконав. "Нині роботам кінець!" − наказав гетьман, а потім віддав наказ видати усім робітникам продукти та одяг зі своїх запасів.

МАРІЯ-МАГДАЛИНА

Звичайно у важких хвилинах, коли не міг втихомирити своєї розбурханої душі, гетьман ішов до своєї матері в гостину. Мати була на яких двадцять літ старша від свого сина і служила ігуменею. Для гетьмана ігуменя Магдалина була найвірнішим другом, сповідницею його намірів і планів, учителькою і наставницею. Ніхто не знав того, що вона. Марія-Магдалина Мазепина була від довгих літ ігуменею монастиря Дівочо-Вознесенського, Київо-Печерського, Глухівського.

Вони вже давно не бачилися, і мати помітила, що син втомлений. Він говорив, що здоровий, тільки душа болить. Мазепа розповідав, що хоче визволити Україну, та не так, як Богдан, на короткий час, а надовго, навіки. "Роби як знаєш", − говорила мати. Він розказав їй те, що бачив при будові фортеці. Нараз припав головою до рук мами: "Мамо, мамо! Яка важка оця булава! Яка вона важка, як хрест!" А вона говорила: "Двигай цей хрест, мій сину, двигай, Господь його на тебе вложив, терпи! Нічого нема вічного на світі, може, й тій кривді недалекий кінець".

Іван звірився матері, що йому доведеться вибирати між Петром і Карлом. "Лютер і Антихрист", − відповіла гетьманові мати. Признався також, що боїться Кочубея, не так його, як Любові Федорівни. Що б сказала мати, якби він засватав Кочубеєву Мотрю? В такому разі Кочубеїха хоч не гетьманшею, а все-таки була би матір'ю гетьманші. Мати нагадала Іванові, що Мотря − його хрещениця. Гетьман сказав, що це питання можна вирішити. Тоді Марія−Магдалина сказала, що син набагато старший від дівчини, та коли Мотря сама згодиться на шлюб, то вона дає згоду. Та все одно мама не вірила, що це можливо: Кочубеїха не з тих, що ради доньки зрікаються почесті для себе.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЛИСТОМ

Гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич зі своїм невеличким кінним відділом віз лист від Мазепи до Кочубея. Опинившись на лівому боці Дніпра, козаки намагалися уникати людей і нікому не потрапляти на очі.

Дорогою Чуйкевич роздумував над діяльністю Мазепи. Козак рад був слухати Орлика, а самого гетьмана йому було тяжко зрозуміти.

Уночі козаки потрапили у пригоду: у невеличкому селі напали на сплячих людей царські люди, рейтари чи ратники якісь, що відбилися від своєї команди. Козаки на чолі з Чуйкевичем мусили допомогти селянам. Чуйкевич визволив дівчат і жінок, яких москалі закрили у хаті і підпалили.

Іван отримав поранення у плече, тож коли бій закінчився, дід з села, що вмів лікувати, промив рану, намастив мастю і обв'язав чистим полотном. Сільце було маленьке, далеко від шляху, в балці, між лісками. Та Чуйкевич не хотів, щоб знали, хто він такий. Розпрощавшись з селянами, козаки рушили далі.

Наступної ночі Чуйкевич розговорився з тим самим сердюком, що намірявся вбити гетьмана. Сердюк у всьому зізнався Іванові і пожалівся, що все життя його переслідують невдачі. Чуйкевич пообіцяв, що попросить в гетьманській канцелярії, щоб хлопця дали йому під руку. Куди Іван − туди й він. Сердюк мало не поцілував його в руку, бо був дуже радий.

У Миргороді козаки зупинилися у великій корчмі, що її побудував Кочубей при Полтавськім шляху і за добрі гроші наймав багатій шинкарці. Там їх добре прийняли. Дві красивих шинкарчиних дочки хотіли вивідати, що то за козаки та чого їдуть до Кочубея, але це їм не вдалося.

Вночі Іванові не спалося і він забрів до якогось шатра на краю міста, де зустрів діда, який звався Палієвий. Колись дід осілим козаком був. П'ять разів будувався, і п'ять разів вороги його палили, дітей повбивали. Він був ворожбитом і здогадався, що Іван страждає від кохання. Палієвий сказав: "…Ти не бідний, та вона багатіша, ти не послідній, та вона знатніша, потерпи! Діб'єшся свого, та не легко..." А ще запам'яталися Іванові такі слова діда: "Кривавий дощ паде на білу лелію, на білих снігах пишній квітці зимно...". Іван нічого не розумів.

Чуйкевич весь час думав про Мотрю, з якою зналися ще дітьми. Два роки тому бачив її в Батурині і був здивований красою дівчини. Ще як дитиною був, то старі Кочубеї змовлялися з його батьками, що подружать своїх дітей, та як воно буде тепер?

У НОВОМУ ДВОРІ

Новий двір генерального судді Василя Кочубея в Ковалівці стояв між річками Грумою і Стехою. Там були гаї, поля, луги, левади, сади, городи, пасіки й вітряки. Пан генеральний суддя любив будувати. П'ять церков поставив, а дворів скільки в нього, млинів, винокурень, коршем, − великий багатир був! А його дружині Любові Федорівні усього було замало.

Мотря любила спостерігати за всіма роботами, що велися в Ковалівці. З нею всюди ходила стара няня, що ще її маму бавила, і тітка − мамина сестра. Коли вони з нянею були в саду, стара розповідала Мотрі, що дівчата мають шанувати зілля, яке звалося дівина. Його багато росло у саду, і Мотря, хоч і не хотіла, за порадою няні приклала його камінцем, щоб зустріти свою долю. Коли Мотря це зробила, то підвелася і побачила Чуйкевича. "Ми щолиш загадали собі, а він уже й є", − казала, сміючись, Мотря.

Чуйкевич пустився в сад до Мотрі і подумав про неї: "Богиня!". Мотря поправила коралі на шиї і повела рукою по грубій косі, що вінком лежала на її круглій головці. Батьків дівчини вдома не було. Вона почала розпитувати про гетьмана, чи здоровий, чи женеться. Коли Іван натякнув, чи не виходить заміж Мотря, дівчина лише розсміялася і спитала, чи знайдеться такий дурний. Іван сказав, що він перший, але Мотря відповіла, що хто візьме її, велику біду отримає. Коли йшли у хату, Чуйкевич ішов послушно за Мотрею і не міг надивитися на її струнку і гармонійну постать. Мотря жалілася, що тут їй скучно, що всі женихи їй набридли, хоч би один щось іншого сказав, щось нового... Іван признався, що поранений, і розповів про все, що сталося в дорозі. Мотря пообіцяла нікому не розповідати. Вона оглянула рану, а потім попросила Івана, щоб вони залишалися такими ж друзями, як були в дитинстві. Іван погодився, хоч мріяв, щоб Мотря була його нареченою.

ЯК ЦЯ РАНА БОЛИТЬ

Чуйкевич боявся, щоб Кочубей не дізнався про сутичку з москалями, адже генеральний суддя запопадає царської ласки, і хоч нерадо, а все-таки доніс би московському воєводі про ту сутичку. Іван надіявся, що Мотря батькові нічого не розкаже. Вночі козак не міг заснути, усе думав про дівчину. У його душі образ Мотрі зливався з образом України, − любов його ставала неподільна.

Зранку Чуйкевич дізнався, що до вечора прибудуть Кочубеї. Він розпустив гетьманських козаків по домівках, бо всі були з тутешніх сторін, сам залишився тільки з чурою.

КОЧУБЕЇ

Після обіду, на якому були лиш Чуйкевич, Марія Федорівна (тітка Мотрі) і няня, − бо Мотря і до обіду зі свого горища не зійшла, − Чуйкевич пішов до себе, бо все ще чув біль і утому. А боліла його не тільки рана. Ще більшого болю завдавала йому Мотря, яка сьогодні чомусь не вийшла зі своєї кімнати. Так гарно вчора розійшлися, обіцяла показати йому своє новосілля, а нині навіть не спиталася, чи не хворий він гірше. Вона й дитиною була дуже химерна. Бувало, бавиться, грається з ним, нараз надує уста, здвигне раменами і йде. Він питає куди, а вона відповідає, що їй наскучило.

Чуйкевич думав, чому Мотря насміхається над ним. Він вирішив передати Кочубеєві лист і поїхати на три дні до Миргорода. Його гадки перебив гамір дзвонів, бо Кочубей наближався додому, а по всіх його церквах дзвонили у дзвони, бо Любов Федорівна любила почесті.

Під вечір Кочубеї приїхали. Біля брами Чуйкевич обняв Кочубея за ноги, а генеральний суддя пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей. Іван передав листа від гетьмана. Тримаючи лист, Кочубей поспішив у двір. Біля нього йшла Любов Федорівна, прискорюючи ходи, бо таки добре цікава була, що гетьман пише. Перед двором чекала Мотря.

Коли всі увійшли в двір, Мотря і Чуйкевич лишилися на ґанку. Чуйкевич спитав, чи любить вона його. Дівчина відповіла, що сама не знає: він їй ближчий від других, і тільки.

Кочубеї прочитали гетьманський лист, і Василь Леонтійович оголосив, що скоро сюди приїде сам гетьман. Чуйкевич попросив Кочубея відпустити його в Миргород, але генеральний суддя сказав, що Іван залишатиметься в нього аж до приїзду гетьмана. Кочубей тішився, що завітає Мазепа, бо тоді Любов Федорівна чимало матиме всілякого діла, щоби гідно привітати гостей, і оставить свого мужа в спокою.

Коли Кочубей і Чуйкевич залишилися наодинці, Василь Леонтійович сказав Івану, що не проти, щоб той одружився з Мотрею.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори Богдана Лепкого скорочено: