Чомусь згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька, і він казав: "У тебе, шибенику, й залізо не заіржавіє". Того дня батько узяв чоботята в руки, а Михайлик не знав, що робити, щоб на нього не сварилися. Хлопчик надіявся, що хтось завітає до них у гості і покарання доведеться уникнути. Батько уже почав говорити, що Михайлику потрібно купувати тільки залізні чоботи, аж раптом надворі озвався Рябко. Тато вийшов надвір і незабаром повернувся зі своїм кремезним братом Яковом. Той приніс дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом, бо надворі був сильний мороз.
Талант діда Дем'яна найбільше успадкував дядько Яків − він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів − вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько. Відтоді дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі.
Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька і сказав, що за царя були одні ціни, тепер − інші, натякаючи, що більше грошей не дасть.
Дядько Яків розповів, що сьогодні їздив лагодити новий млин аж у Літині і заробив добрі гроші, бо нікому до нього не вдавалося полагодити. За неповний день заробив аж десять карбованців сріблом. Ще й могорич поставили. Цих десять карбованців дядько віддав батькові. Також дядько покаявся, що забрав батькову катрагу і залишив рідного брата з однією клунею. Він пояснював це тим, що зараз такий час, що боїться за свою старість, того й вириваєш, і тиснеш кожну копійку, і ховаєшся з нею, наче злодій. Дядька Себастіяна, який жив тільки правдою, дядько Яків вважав чудилом.
Срібло дядька Якова не принесло Михайликові радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку.
Погано спалося хлопцю цієї ночі, до нього увесь час наближалися великі темно-сині очі Обмінної, озивалося її занепокоєне іржання.
Удосвіта Михайлик прощався з конякою. Усі зібралися на ярмарок з дядьком Трохимом, який мав допомогти продати Обмінну. Він радив підпоїти коняку горілкою, щоб був блиск у очах, який молодить коня. Того дня на ярмарок йшов і дядько Володимир, він тягнув на продаж корову.
На ярмарку було багато людей і багато товару. На худоб'ячій торговиці Обмінна не привернула уваги покупців. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сіно і, очевидно, думала про людську невдячність. Дядько Трохим та дядько Микола допомогли принадити покупців до корови дядька Володимира. А коли мама і тато відійшли кудись, а Михайлик лишився біля коняки сам, підійшов купець. То був цибатий, у високій шапці селянин. Він спитав, чи коняка ще жива. Михайлик сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і − диво − Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала. Михайлик почав радити чоловіку не купувати Обмінну, бо вона стара, трохи кривоклуба, кусає і хвицається, а швидко поїхати на ній неможливо. Повернулися батьки й дядько Трохим, Михайлик одразу ж притих. Купець розповів батькам усе, що говорив Михайлик, і хлопчик уже налякався, але потім виявилося, що цей селянин − колишній власник Обмінної. Продав її колись за 10 карбованців, а тепер дає за неї 9. Чоловіки вдарили по руках, а згодом купець спитав Михайлика, навіщо ж він так говорив про коняку. Михайлик відповів, що батько вчив його говорити тільки правду. "Усюди, але не на ярмарку!" − заграв очима батько. Хлопчик попрощався з Обмінною і попросив дядька не бити її, бо вона стара і спрацьована.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
У ті тяжкі часи люди не могли дозволити собі фабричних тканин, тому працювали за саморобним ткацьким верстатом. Михайлик не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Рано-вранці господині із полотном на плечі приходили до ріки, входили у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді − на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем.
У ті полотняні часи в Михайликовому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. А дівчата придумали галіфе на рукавах сорочок.
Михайлик теж канючив, щоб мама пошила йому галіфе. Згодом хлопець змирився, що розживеться на галіфе, коли матиме в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим Різдвом! Хлопець прокинувся і побачив на скрині галіфе не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому − із справжнісінької "чортової шкіри", що навіть дорослим іде на святешні штани.
Хлопець пішов у галіфе до школи, і там усі звернули увагу на його обновку, навіть вчителька. А сторож назвав Михайлика кавалером, що йому дуже не сподобалося. Зате Люба аж охнула, коли побачила Михайликову обновку.
Після школи, вибравши слушну хвилинку, Михайлик тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. Ідучи селом, він метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили його галіфе. Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як він.
Лід після відлиги був чистий, під ним виднілися затоплені верболози і трави. Люба теж прибігла кататися. Сьогодні вона була дуже гарна в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці. Дівчинка так вдягнулася, бо заходив святвечір. Друзі пішли кататися до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотів хутірець-однохатка і де колись хлопець з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця...
Михалик зупинився на круглику отого плеса, де з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. Хлопчик почав вчити Любу кататися, а потім забрав у неї ковзани, присвиснув і, хизуючись, помчав, як хотілось: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози і верби. І раптом хлопець провалився у воду. На щастя, його руки зависли на льоду. Хлопець в одну мить вилетів з річки і опинився на березі біля верби. Весь одяг і чоботи були мокрі. Перелякана Люба наказала вилити воду з чобіт, а потім діти побігли у село. Та Михайлик боявся йти додому, і Люба запропонувала йти до неї додому.
Батько дівчинки був у лісі, а мама, тітка Оляна, відразу заходилася біля хлопця. Вона скинула з нього свитинку, чоботи, сорочку і відправила на піч, де сиділа маленька дитина. Коли Михайлик скинув своє пожалюгідніле галіфе, тітка Оляна жахнулася, бо ноги були темні, аж чорні. "От що робить з людиною мороз", − подумав Михайлик. Тітка вважала, що ноги задубіли, та коли провела по них рушником, з-під полотна на ногах з'явилися білі смуги. Тітка розсміялася, бо то з галіфе облізла бузина!
Коли Михайлик був у Люби, до хати завітав дядько Сергій. Він просив продати йому куріпку, яку Люба тримала в хаті. Та дівчинка і її мама знали, що чоловік хоче з'їсти куріпку.
Відігрівши і висушивши одяг хлопця, тітка Оляна ще й нагодувала Михайлика пісним борщем. Весь час вона повторювала йому, щоб не журився, і від цього хлопцеві було смішно.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Михайлик радів, що про його пригоду на льоді не дізналися мама з татом, хоч його галіфе трошки посвітліло. Того ж дня, заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням перед Святвечором, мати ткнула батькові й синові шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила їх із хати.
Батько з Михайликом пішли рубати дрова. Хлопець дуже здивувався, коли виявилося, що батько знає про пригоду на льоді. Він радив синові шануватися, бо що робитимуть без нього.
Коли з'явилася вечірня зірка, мати покликала батька і Михайлика до хати. Хоч убога була їхня хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. Її бідність скрасили і вишиті рушники, і кетяги калини, і запашне сіно на покуті, й свят-вечірній стіл, на якому були три хлібини, грудка солі, стос гречаних млинців, різні пісні страви. Батько вийшов з хати і почав кликати мороза їсти кутю. Потім кликав сірого вовка, чорні бурі та злі вітри. Тоді тато навстіж відчинив ворота: а може, приб'ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього всі сіли вечеряти.
Згодом на вулиці обізвалися колядники. Михайлик вибіг надвір і побачив, що колядники підійшли до хати тітки Одарки − звіздоноша, "береза" й міхоноша попереду, а "коза" й "дід" у страшній машкарі позаду. Тітці колядували колядку про вдову.
Пізніше Михайлик поніс вечерю до дядька Себастіяна. Чоловік уже чекав його, виглядав на подвір'ї. Він теж уже знав, що Михайлик звалився на льоду. У хаті дядька Себастіяна Михайлик побачив дядька Стратона, музику Федоренка, кобзаря Левка. Батько Себастіяна, старий сивий дід у білому одязі, уже збирався йти. Він дорікав синові, який не старався розбагатіти, не згодився на службу в самій Вінниці, а зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами.
Згодом кобзар Левко грав і співав, а потім заплакав. Усі кинулися до нього, а кобзар сказав, що жаліє за своїм голосом, бо оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав. Батько дядька Себастіяна попросив сина заспівати про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.