Михайло Стельмах — Щедрий вечір (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 4

Батько постелив спати Михайликові під стіжком, покривши трохи сіна киреєю, тією самою, в якій носив босого сина до школи. Та хлопчик не хотів спати і пішов разом з батьком до діда Корнія, що недалеко від них варив куліш. Дід називав хлопця Пшеничним і питав, чи він вміє жати. Тато говорив, що в нього син не ледащо. Дід пожалівся, що йому серп став уже заважким, випадає з руки. Він подивився на свої шрами на руці, що були стягнуті на живу нитку. Старому було 75 років, але він говорив, що його мати до 94 років жала.

Дізнавшись, що дід Корній був на війні, Михайлик почав просити розповісти щось. Коли дід, тато і Михайлик повечеряли кулішем, хлопчик нарешті почув цікаву історію. Дідів син верховодив у партизанів, його ловили, а діда тягали то по зборнях, то по буцегарнях. А як стояли тут денікінці, син прислав до діда посланця із лісу і просив, щоб дід привіз у ліси заховану зброю. Дідо не знав, як же через денікінців переправити зброю, а посланець сказав, що можна в труні (дід тримав її у коморі на всякий випадок). Чоловіки поскладали вночі зброю у труну та й поїхали. Посланець плакав, наче й справді когось поховав. І коли їх спинили денікінці, то й повірили у сльози того чоловіка. Згодом дід спитав посланця, як той навчився так вправно плакати, а чоловік відповів, що ще з дитинства мав очі на мокрому місці. Дід спитав: "Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?", а той відповів: "Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!" Звали того чоловіка Себастіяном. Михайлик відразу зрозумів, що йдеться про дядька Себастіяна з їхнього села. Доставивши зброю і погомонівши з сином, дід зібрався повертатися додому, але труну він теж прихопив. А щоб денікінці не запідозрили його, в'їхав у село іншою дорогою. Та все одно його спіймали і почали рубати, а потім вкинули в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли діда самого додому. Уся родина думала, що він уже мертвий, але коли дід почув жалісну пісню "Та забіліли сніги…", то промовив до всіх: "Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли". Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж. Поклали діда під грушею, накрили двома кожухами, та й почав він вилежуватися. Зараз дідів син у Харкові в начальстві ходить, дід збирається до нього в гості, бо має вже й онука…

Зранку тато розбудив Михайлика і вони поїхали жати. Мама теж рано з'явилася в полі, і вісі троє взялися за роботу. Батьки радили синові, як краще жати, а він тішився, що його перший сніп поставлять на Святвечір на покуті. Коли хлопець нажав 9 снопів, то геть втомився. І тоді батько відправив його по воду до кринички в долинці. Там Михайлик трохи відпочив у прохолоді, думаючи, чи спроста, чи неспроста послав його тато на долинку? Напевне, таки пожалів. Того дня хлопець почував себе славно, бо став женцем.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Літо збігло, як день, і прийшов вересень. Коли від школи почав доноситися дзвін, босоноге школярство зраділо і почало збиратися вчитися. Зранку того дня Михайлик зустрів дядька Миколу і спитав, чому той не купує лошат. Хлопець знав, що в чоловіка немає грошей, але дядько відповів, що ніяк не може у в самісіньку точку підібрати масть. Того ж ранку хлопець зібрав у торбу своє школярське добро і почав збиратися до школи. Мати і батько пишалися ним, говорили, що виріс. Чуб у хлопця почорнів за літо, і він жалів, що його більше не називатимуть Пшеничним. Мама приготувала квіти для вчительки, а батько подарував йому блаватну шапочку із справжнісінького сукна. Він говорив, що це австрійський картуз, який залишився од війни. Михайлику не дуже подобалася шапка. Коли він вийшов з дому, то впакував у неї букет для вчительки.

Дорогою до школи хлопець зустрів свою вчительку Настю Василівну і подарував їй квіти. Дізнавшись, що хлопець ціле літо допомагав батькам і навіть жито жав, вчителька похвалила його.

Біля школи Михайлик зустрів своїх друзів та однокласників. Пропечені за літо школярі гомоніли, сміялися, бешкетували. В'їдливий Улян почав насміхатися з Михайликової шапки, мовляв, з тієї австрійської торби добре було б годувати коня. Та Михайлик не дав себе образити і сказав, що дійсно годує з неї Обмінну ще й показав кілька листочків і пелюстків од квітів.

До школи завітав дядько Себастіян і приніс два ящики з олівцями і ручками для учнів. У Михайлика олівець був прив'язаний на мотузочці до шиї, бо в ті часи олівець був справжнім багатством для дитини. Дядько Себастіян розірвав той мотузочок і вивільнив од нього шию і олівець, а потім сказав: "…Ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланцюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?" Він подарував хлопцеві олівця і дав почитати книжку з політграмоти.

У шкільному коридорі Михайлика зустріла Люба. Дівчинка мала нові сережки і пишалася ними. Вона поділилася з Михайликом зошитами, які купила на гроші за липовий цвіт. Завтра після школи друзі вирішили йти по гриби, бо Люба знала грибне місце.

Наступного ранку Люба у святковому одязі прибігла до Михайлика і сказала, що не піде сьогодні ні до школи, ні по гриби, бо їде зі своєю тіткою на кілька днів до Вінниці на прослуховування.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Була уже зима, дні стояли куці, мов заячий хвіст. Михайлику все одно було весело, а особливо тоді, як йшов на ковзанку. Надворі хлопець зустрічав стару качку з перебитим крилом, яка любила, щоб із нею щось гомоніли про життя. А коли Михайлик грався з Рябком і впав у кучугуру, тітка Марійка, жінка дядька Володимира, докоряла хлопцеві за те, що глумиться над своєю одежиною, качаючись в снігу. Михайлик пояснив, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск. Тітка знову дорікнула, що він нічого не знає, крім писати-читати. Вона вважала, що наука для бідних − це чужа худоба і свій батіг. Та коли хлопець сказав, що знає про політграмоту, тітка Марійка замовкла, бо не знала, що це таке. Вона хотіла розпитати, але Михайлик швидко зник.

На вулиці хлопчик почув дзеленчання машталірського дзвоника. Він оглянувся і побачив вітроногі лошата, яких нарешті купив дядько Микола. Чоловік сидів на санях, а біля нього сиділа його жінка, тітка Ликерія, і син Іван, Михайликів ровесник. Дядько запросив на сани і Михайлика. Тітка Ликерія почала жалітися, що через цих лошат вони залишилися без корови, але дядько на це не зважав. Сани мчали селом і от несподівано перевернулися. Усі полетіли в сніг, тітка Ликерія насварила чоловіка, образилася і пішла додому пішки. Після цього дядько Микола поважнів і довіз Івана та Михайлика додому вже без вітерця.

Від дядькової оселі Михайлик побіг на ковзанку, але зустрів батька. Він попросив йти додому, бо треба змолоти гречки. Михайлик мусив сам їхати санками до вітряка, бо батько йшов на роботу − хотів заробити на корівчину.

Хлопчик запрягся у свої санчата та й повіз клунок з гречкою, бо скоро мав бути Свят−вечір і мама мала напекти гречаних млинців. Перед цим мама навчала його, що треба у млині привітатися з усіма, не бігати там, а борошно класти так, щоб гузир був зверху.

Дорогою до вітряка Михайлик зустрів кошлатобрового діда Данила, рідного брата бабусі. Дід також їхав на вітряк, тому підібрав хлопця. Ціле літо дід Данило жив на пасіці в лісах. Він мав дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста. Був увесь чепурний та охайний.

Дід розповів хлопчику, що коли зима обриває з днів тепло, коли вони стають найменшими і найхолоднішими, то коваль над ковалями − сам Сварог − у своїй кузні кує новорічне сонце. Потім кличе до себе велетня Коляду, який забирає сонце і їде з ним аж до самого неба. Доїде до неба, до нахололої сонячної оселі, підважить сани, а сонце скік з них у свою оселю, а з неї і вигляне до людей. От з цього дня і починається новий рік.

У млині було завізно. Поміж хліборобами дженджурився Юхрим Бабенко, який працював у волості податковим збірщиком (люди прозвали його волосним здирщиком), а тепер працював фінінспектором. На новій службі він ще більше запишався. Юхим уже хотів нам'яти Михайлику вухо, але хлопця захистив дядько Шевко, який минулого року був уповноваженим по розподілу садибних ділянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу і встановив собі за наділ садиби незаконну оплату: дві пляшки самогону, десять яєць і кусень сала. Правда, увечері він свій прибуток чесно пропивав із людьми, − нічого не приносив додому. І все б у нього було гаразд, якби одна тіточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастіяну. За Шевка взявся громадський суд. Коли на суді хтось запитав Шевка: "І ти, дрібносовісний, не міг нарізати бідній жінці город без сала?", він відповів: "А на чому б я тоді яєчню пряжив?". Це наївне оправдування привернуло всіх до бідного дядька Шевка, і його відпустили.

Мельник Іван теж добре поставився до Михайлика, але хлопець боявся, щоб чоловік не згадував про одну пригоду. Якось, ще меншим, Михайлик, як і всі діти з села, чіплявся до крила вітряка і кружляв. Коли він розкошував на крилі, хтось неждано віддер його од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. То був дядько Іван, він пояснив, що хлопець міг зірватися з крила і вбитися чи стати калікою. Мельник, незважаючи на чергу, змолов Михайликову гречку, хоч Юхрим Бабенко невдоволено забурчав.

Уже смеркало, коли Михайлик повертався в село. Він уявляв себе велетнем Колядою, а за ним поскрипував на санчатах не клунок, а сонце. Хлопчик й не помітив, як на санчата сіла Люба, яка саме йшла з хутора від своєї тітки Софії. Спочатку Михайлик віз Любу, а потім вони їхали згори разом. Діти каталися, поки не зійшов місяць. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила. Діти чимдуж помчали в село. Біля воріт Михайлика вже чекали і тато, і мама.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Михайлик намагався сховати від батькових очей свої чобітки, які уже дерлися.

1 2 3 4

Інші твори Михайла Стельмаха скорочено: