Наталена Королева — Легенди Старокиївські (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 3 з 7

Хан підніс меча й рубонув по кованій брамі "Золотих Воротах", мовляв: "Відчиняйтесь своєму панові, доки знайшли ласку в очах його". У відповідь з ясного неба загуркотіло тисяча громів. З Брами ж Золотої, з-над вежі Золотобрамської, де святий Архангел на варті стояв, − випав з рук Михайлових золотий меч. І перед Батиєвим конем до половини лезо в землю встромилось. Тоді Батий зменшив данину киянам і відступив, заборонивши руйнувати місто Золотого Архангела.

"Квіттям весняним" був Батиїв наскок перед тими "жнивами смерті", що приніс Едигей. Що ж і по цьому збуло, те спустошила рать Менглі-Гіреєва. Палати й храми було зруйновано, а люди ховалися по хащах, чагарниках і печерних лігвах.

Спустіло весною велике місто. Але баба Марія, сліпа жебрачка з поводатаркою малою, безпритульною сиріткою Марійкою, лишилась посеред Києва. Трималась вірно своєї печери-землянки на узгір'ю гори Кудрявця. Баба Марія не ховалась, бо не відала страху. Щоденно виходила з поводатиркою з свого лігва й незмінним шляхом ішла до Києва стольного. Де ще церква стояла − на службу Божу туди квапилась. Де ж звалищами вівтарі лягли − сльозами їх умивала.

Однієї ночі стара наказала дівчинці вести її до Святої Софії. Марійка здивувалася і сказала, що вночі боїться ходити, але баба пояснила, що сьогодні ніч Христова, Воскресна ніч. І щоб дитину не зморило у дорозі сном, стара розповідала їй про Пасху і Вхід Господній у Єрусалим.

Так вони йшли і опинилися на Софіївських мурах. Один бік церкви був цілий, а другий − розвалений. Раптом стара і Марійка почули чиїсь кроки. Сюди йшла стара жебрачка, давня знайома баби Марії. Гостя була ще більш за бабу Марію збідована. Сліпа без Марійчиної помочі підійшла до гості, і обидві тричі поцілувалися навхрест. Старі знали, що цього Великодня ніхто їм не подасть, але сподівалися, на Божу милість. Баби сумували, що Київ покинули навіть священнослужителі, але вірили, що свята Софія сама себе оборонить.

Марійка слухала, як нова бабуся розповідала про свої мандри. Вона була у Херсонесі, хоч невірні не пустили її до папи Климента і святої Теодосої в печерах. Згодом Марійка почула запах фіалок і пішла збирати квіти. А коли повернулася − побачила чудо. На місці іконостасу було багато світла, дзеленчали кадильниці, а довкола престолу було багато ангелів: і Гавриїл, і Михайло, і Урієль, і Рафаїл, а найгарніший − Ангел Доброї Ради. Згадала Марійка про обох бабусь, дивиться, а вони в земному поклоні припали обличчям до землі. І Марійці здалися вони не бабусями, а мироносицями. Дівчинка піднесла руку з фіалками і розтулила пальчики. Фіалки падали ароматними краплинами найдорогоціннішого пурпуру…

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

МІСЯЧНА ПРЯЖА

Ігумен і монахи були у трапезній. Брати передавали один одному просфору і келих. Закінчувався монастирський день, і перед відпочинком кожний з монахів підходив до ігумена і визнавав свої денні провини. Легкі, звичайно. З тяжких-бо розв'язувала тільки сповідь. Раптом брат Сергій почав плакати і признаватися у тяжкому гріху: від позавчора він бачив, як ігумен становив просфори й воду на віконця келій "затворників" лаврських, тих, що зажива самі себе замуровали. Опівдні, замітаючи доріжки між келіями братів, Сергій побачив, що просфора на віконці отця Арефти не діткнута. Тоді Сергій взяв просфору і з'їв. Він знав, що не діткнута просфора означає смерть схимника, але дух спокуси не відступив від Сергія, він затаїв смерть брата від свого отця ігумена для того, щоб і далі їсти хліб мертвого… Тепер Сергій просив покарати його: він замурується у келії свого померлого брата. Та ігумен Антоній сказав, що ченцеві те негаразд, коли б приковував себе до келії, щоб міг затриматись в ній. Не вгодить він тим Господові й користі своїй душі не придбає. Тож хай Сергій повертається додому і на вільній волі перевірить себе, чи зможе й далі без шкоди для душі й тіла нести тягар іночеського життя.

Тієї ночі Антоній не міг заснути. Він розумів: хоч правдою є, що пересит відбирає сон, таж і голод відтягає від молитви. Не брата Сергія, − себе за той гріх обвинувачував. І ранком, по службі Божій скликав ігумен всю свою братію і настановив їм ігумена нового, а сам вирішив доживати самотою.

Відійшов недалеко. Відгородився від зовнішньої суєти мовчанням та молитвою і став перед обличчям Божим на сторожі своєї Лаври. Викопав глибшу печеру, що по блаженному Іларіонові лишилась невживана. Джерело коло неї розчистив. І потяглись дні радості, повні взорювання. Антоній працював веретеном, бо здавна наложив на себе цей "послух": прясти на монастирські потреби.

Надходила весна. Якось Антоній крутив веретено, співаючи свою ледве чутну пісеньку. Раптом до його пісні вплівся ледве чутний інший голос. У квітах черемхи монах побачив дивну постать. То була прегарна дівчина. Ігумен Антоній не здивувався, а привітався: "Всяке дихання най славить Господа!". Дівчина сказала, що звати її Лосна, і вона − дух. Прилетіла з далекої країни, де нарід Расенів проживав за часів минулих, але осипався нарід той, що звав її "богинею місяця". Вона ж блукає світом і шукає нової батьківщини. А хто її спів почує, той вже до самої могили журби з себе не скине. Але такі люди, як ігумен, які мають повний мир у душі, тільки такі можуть почути її спів без шкоди для себе, а вона в тім спокою може втопити свою відвічну журу.

Дівчина розповіла, що не може обрізати своє волосся на знак смутку−жалоби, бо згоду та любов до ближнього тримає на світі лише єдина волосина. А що ж, як саме в її косах та волосина міститься? Антоній підніс правицю й благословив хрестом діву Лосну. А як руку підносив, зачепив нитку й веретено впало. Ігумен дав веретено дівчині, щоб замість журби стало їй подругою. Побачивши ніжні пальчики Лосни, монах сказав, що нитка буде тонкою і ніжною. Лосна прийняла веретено з великою втіхою.

З того часу, як приходить осінь, починає прясти "Божа Лощ" свою пряжу. Рветься тонісінька нитка-павутинка. Пускає ті "вузлики" Лосна, й пливуть вони в повітрі світами, легесенькі, безсилі, як жалі "Божої Лощі". Уповає вона на милосердя Боже. Пережила богів поганських. Але ж по деяких селищах, розтрушених по Волинських лісах, восени часто згадують люди зажурену "Божу Лощ". Тільки вже не знають, відкіль прийшла до них та красна старо-етруська богиня…

ГОСТИНА

Теодосій був у келії з переписувачем книжок Іларіоном, якому тут завжди краще писалося. А коли ввечері ігумен Теодосій зібрався на обхід монастирем, його затримали посли від князя: ігумен негайно мусив рушити до князя Святослава, щоб там ще до неділі привести до миру−покори княжого брата Ізяслава.

Лагідний і ясний став перед Святославом ігумен. Князь розповів йому, що хоче, щоб його брат Ізяслав покорився йому. Святослав не хотів вважати Ізяслава своїм братом, називав його ворогом. Баче Теодозій: не здоліє він злості княжої. Ігумена пригостили, а що був саме піст − спасівка, подавали рибу. Потім Святослав показав нові прикраси у своїх палатах. А ігумен дивувався, що серце Святослава так уперто не хоче впустити до себе любові до найближчого ближнього, до брата рідного.

І таки дійсно, ні до чого доброго князя не намовивши, поїхав вночі ігумен додому. Назад його віз лиш один візник. І от дорогою ввірвалась у душу візника відьма. Візник зупинив віз і наказав ченцеві виходити, а сам ліг на подушки і вкрився килимом, щоб хоч раз спробувати розкішного життя. Теодозій мусив виконувати роль візника, він пішов поруч, провадячи передню пару коней за вуздечки, немовби не смерда віз, а самого князя-переможця.

Так і їхали, аж нагнав їх світанок. Люди поспішали до церкви, бо було велике свято Спаса, і всі вклонялися ігуменові. Візник-погонич прокинувся і дуже налякався. Він кинувся в ноги Теодосієві і попросив прощення, а потім відправився з ним до церкви. Та у церкві раптом упав візник-погонич навзнак на кам'яну підлогу церковну. Кілька ченців кинулось до погонича, а церквою пронеслося ледве чутне страховинне слово: біснуватий!..

Візника вивели з церкви і прив'язали біля "стовпа біснуватих". Ігумен почав виганяти сатану, а монахи обступили чоловіка колом, тримаючи у руках свічки. Коли все закінчилося, візник спокійно заснув на руках монахів, а ігумен пояснив братам, що таке з людьми трапляється.

З ПОВІСТЕЙ ВРЕМЯНИХ ЛІТ

Білобородий монастирський маляр отець Олімпій, якого всі кликали "Аліпій", найрадіш працював вночі при світлі свічки. Для роботи йому була потрібна тиша і присмерк, але старість давала про себе знати, тож він все частіше втомлювався. Здавалося, що недавно прийшов Аліпій до святих печер, а ось вже надійшов і вечір життя. Усе життя Олімпій мріяв побачити ангела на власні очі, як бачили їх святі, люди духа. А не побачивши його досі, вважав, що для цього занадто грішний. Та ангел перебував у його келії, був частим гостем, стояв при мольберті і швидкими вправними рухами пензля закінчував образ, розпочатий з вірою…

Зранку, коли монах глянув на образ, то побачив, що він цілком закінчений. Монах не розумів: невже ж таки й справді він працював вві сні, дрімаючи? Вдень маляр відвідав нову велику церкву, що була вже добудована, але ще з незакінченим "іконним писанням на спосіб грецький". Малювали ж її о. Еразм та два грецьких майстри. І вийшла суперечка в тих трьох малярів, яку мав розв'язати Аліпій. Але, коли Аліпій вступив до "нової", побачив розхвильованого іншим клопотом отця Еразма: побожні "христолюбці", поки маляр-чернець дискутував з ігуменом, "вицілували" геть-чисто всю фарбу з нижньої частини образу, що він викінчував в іконостасі. Аліпій мовчки взяв Еразмову палету й пензлі і швидко все домалював.

Згодом маляр подався до байраку між пагорбами, щоб добути трав, з яких добував фарби. Там, у чагарнику, він побачив чоловіка, який був прокаженим. Монах читав про прокажених, але ще ніколи не бачив. Він перехрестив недужого, нагнувся над ним і обережно підвів, намагаючись не вчинити болю висхлому тілу. Довів до великого каменя, посадив, а сам набрав у пригорщі води з "криниці преподобного Антонія" і напоїв.

1 2 3 4 5 6 7

Дивіться також: