Десь вона вже бачила на комусь таку сорочку раніше. Тоді ця сорочка була не на Васюті Калинич, а на Їлені − старшій Куриковій доньці. А цю запаску, що сьогодні висить на Калиничці, носила Дзьодзева жінка лише на Різдво. Матронка зрозуміла, що Васюта привласнила собі одяг тих жінок, яких москалі вивезли тоді з села.
Матронка не змогла дочекатися кінця служби. Вона вийшла з церкви, а Михайло, який підозрював жінку у зраді, пішов за нею. Вдома Матронка плакала і розповіла чоловікові про побачене у церкві. Вона згадувала, що Данилючка тоді таки не пішла грабувати Курикові статки. А Васюта пішла, хоч і повні комори всього мала, і Курики їй нічим ніколи не допекли. І як вона тепер Богу хреститься?
***
Німці попередили селян, що через Черемошне буде проходити перша лінія оборони, тому треба було готуватися до евакуації. Селяни погнали худобу лісами, щоб врятувати. Але фронт небувало швидкими темпами обійшов Черемошне, не зачіпаючи його, і посунув на Захід іншими землями. І черемошнянські погоничі та пастухи завернули худобу назад.
Коли втомлені дальнім переходом люди вернулися на свої обійстя, в селі вже порядкували другі совіти. На місці всіх сімнадцяти жидівських корчмів страшно чорніли згарища. Кілька хат були пограбовані.
***
У неділю всіх людей погнали до сільради. Посеред кімнати колишнього сільського двірника стояло два великих столи. За ними сиділо по одному військовому. Ззаду бовваніло іще по двоє військовиків з пістолетами на боці. Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер. У Черемошному його знали недоброю пам'яттю: уповноважений від районного МГБ, майор Дідушенко. Час від часу він налітав у село як фурія, − і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався з перебитими чи поламаними пальцями або припеченою шкірою, багато − не вернулося досі. А хто вертався − йому заціплювало рот.
Михайлові і Матронці, як і усім, було запропоновано записуватися до депортації або добровільно йти до колгоспу і здавати туди свою худобу, реманент, і все, що зайве в господарстві, і починати господарювати не поодинці, а кучно.
Дідушенко сказав Михайлові, що той буде колгоспним заготівельником. Буде у колгоспі збирати молочні продукти, а потім везти на маслозавод у Вижницю. Михайла порекомендували самі ж сільські люди. Кажуть, чеснішого чоловіка в окрузі годі знайти. Поки що заготконтора побуде у його хаті, а далі побудують склади. Мусив Михайло з Матронкою записуватися у колгосп.
***
А на другий день прибула ціла машина солдатів зі зброєю, які погнали людей під сільраду. Під стіною, сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка. Геть зовсім голі. У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. Груди у дівчини були обрізані. Дідушенко стояв у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима. Жінки плакали, ховаючи лиця в рукави куфайок. Чоловіки стояли з опущеними долі головами.
Хлопець був черемошнянський. Юрка Огронника син. Іван, на псевдо Яструб. Коли в селі стояла іще німецька команда, Іванова боївка розгромила їхній обоз з провіантом. Іван удень був господарем у лісі, а вночі − по довколишніх селах Буковини і Галичини. Нова влада добре чула на собі його роботу. Другі совіти, як тепер називали нову-стару владу гірські люди, обіцяли великі гроші тому, хто викаже Іванове місцеперебування або можливі його контакти. В селі знали, що Іванова боївка лишилася в їхній окрузі останньою: йшов 1950 рік. Старого батька хлопця забрали у Вижницю на МГБ. Огронник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні село знало, що сина він не продав. Певно, продав хтось інший, якщо мертвий тепер Іван підпирав сільраду. Дівчина, видно, була сторонська, бо ніхто її не впізнав.
Дідушенко почав кричати, що таке чекає кожного, хто не покориться радянській владі. Тим часом на подвір'я в'їхала підвода, яка привезла мертвого батька Івана − Юрка Огронника. Його теж посадили під стіну сільради. Старий Огронник був голий до пояса, а його руки − обрубані по лікті. Дідушенко сказав, що цей старий не хотів показати бункер сина, потім хотів обдурити владу і повів у Чортове урвище. Намагався скочити у провалля разом з офіцером, до якого був прикутий наручниками. Але не вийшло. Йому допомогли полетіти униз самому, а руки допомогли лишити. Офіцера витягли за шинелю, разом з дідовими руками. А діда витягли з дна, щоб іще раз показати, що така доля чекає кожного, хто хоч найменшим чином спробує обдурювати владу.
***
Уночі тричі постукали до Михайлової хати. Він зрозумів, що це не віщує нічого доброго. Михайло відчинив і до хати зайшли двоє чоловіків в чоботах, куфайках і мазепинках з обрізами почерез плечі. Вони ані Михайлові, ані Матронці не були знайомі. Ще кілька лишилося надворі. Чоловіки сказали, що прийшли взяти сира, бринзи і масла. А решта − що дадуть. Михайло почав пояснювати, що то людське все, а не його. Матронка спитала, що завтра скаже чоловік у колгоспі. Чоловіки відповіли, що хай так і скажуть, що вночі ввірвалися серед ночі з лісу, вчинили у хаті погром, напудили зброєю, пограбували і щезли. Ще пару штурханців у плечі дали. І нічого їм від москалів не буде. А від істинних українців подяка буде. Чоловіки наказали на суботу зарізати свиню, бо прийдуть за свіжиною. Потім вони розповіли, що їх уже не багато, але ще й не мало. І москалям спокою не дадуть, скільки зможуть. Вони з сотні Голуба, більше на Галичині орудують, а буковинські люди їм харчами та речами помагають. Тепер Михайлова черга.
… Ще добре не розвидніло, як подвір'я заповнили військові. Вони нишпорили всіма закутками. З двох хатніх вікон стирчали розбиті кавалки скла. Михайло з Матронкою сиділи під стіною на низенькій лавці, не дивлячись одне на другого і навіть не перемовляючись. Дитина бавилася біля дровітня.
Усі чекали Дідушенка з Вижниці. А він приїхав не сам: з ним був іще один військовий − низький, дещо опецькуватий, з меткими, як у тхора, очима і глибокими залисинами. Як тільки емгебісти ступили на обору і привіталися, Матронка відразу зомліла. Поки солдати відливали її водою, поки заспокоювали перелякану таким видовищем дитину, Михайла допитував сам Дідушенко.
Михайло говорив, що його пограбували, що приходило двоє і на дворі ще двоє було. Забрали, що хотіли, а потім побили вікна. Дідушенко не вірив, що четверо могли забрати стільки бринзи, масла, сметани. Він питав, чому сусіди не чули вночі ґвалту, чому дитина і жінка не плакали з переляку, чому на допомогу не кликали. І фіри сусіди не чули. І міліціонер нічого не чув і не видів. І яструбки патрулювали село. І до сусідів Михайло не побіг відразу після того. І хоч трапилося все опівночі, а один чоловік бачив, що шиби вилітали перед досвідком, але з хати ніхто не виходив.
Дідушенковий напарник у допит не встрявав, а лиш сидів і слухав. Далі він вийшов з хати, а коли по якімсь часі вернувся, був чимось явно вдоволений. Він покликав Михайла і Дідушенка надвір. Зів'яла, зовсім безвольна і навіть байдужа Матронка тепер сиділа на ковбчикові посеред обори, закриваючи хустиною обличчя по самі очі. Дитина стояла коло неї, тримаючи руку на голові матері. Став коло них і Михайло.
Офіцер у галіфе і собі сів на ковбчик у трьох кроках і, посміхаючись, мовчки витягнув з кишені зеленого півника-льодяника на довгій паличці. Він почав мовчки смакувати льодяником, а потім витяг з кишені червоного півника. Тепер він дивився виключно на дитину. Вказівним пальцем лівої руки офіцер поманив дитину до себе. І тут Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні. Офіцер спитав дівчинку, як її звати. "Даруся − донька Михайла Ілащука, сина Петрового", − відповіла мала. Потім вона сказала, що їй 10 років, що вона знає молитви і любить конфети. Потім офіцер попросив дитину показати, чи вона вміє заплітати косу. Коли Даруся заплела косу, офіцер дав їй полизати цукерку, а потім запитав, чи дуже ті вуйки вночі били тата. "Вони тата не били". – "Вони тата не били, але били вікна?" – "Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли". – "Але мамка плакала? Так? І казала давати вуйкам бринзу?" – "Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав". Офіцер дав дитині полизати цукеру, а потім знову питав: "Дарусю, а що ще казали татові вуйки?" – "Казали зарізати до суботи свиню". Офіцер витяг ще одного півника, жовтого, і сказав дівчинці бігти погратися до сусідського Славчика, а заодно дати і йому півника.
Після цього Михайло пішов до хати і взяв рюкзак з речами, бо думав, що його відразу арештують. Та Дідушенко сказав, що в тюрмі його не треба, щоби задаремно годувати. Там інших нахлібників і нероб вистачає. Михайло мусить повернути в заготконтору до суботи подвійну норму молокопродуктів. Тоді лишиться вдома. До суботи є купа часу. Сибір до того часу не потепліє.
Матронка лежала до вечора. Михайло мовчки робив порядок: склив вікна, замітав хороми, сортував бочки і бідони, а потому як сів на подвір'ї під стіною − то так і не випустив люльку з рота, також до вечора. Матронка вважала дитину винною, але Михайло говорив їй, що то люди донесли усе, як було. Може, хтось навіть з тих, хто вночі приходив. А дитина не розуміє, що робиться, та й не вміє брехати.
Раптом Матронка зірвалася на ноги і призналася чоловікові, що сьогодні у їхній хаті побував її кат, який розпитав про усе Дарусю. Вона розказала Михайлові правду, якою замкнула собі уста на десять років. Аж по сьогодні.
***
…Довго шукаючи того червневого вечора зниклу зненацька корову, Матронка обійшла дамбу далеко знизу, але й там худобини не було. Раптом її хтось покликав. То був чоловік і жінка, геть мокрі. Вони говорили, що припливли з того боку ріки, з іншого Черемошного, бо там сьогодні совіти вивозять людей цілими сім'ями. Втікачі просили Матронку допомогти їм сховатися. Та раптом два совіцькі прикордонники підійшли до Матронки та втікачів і спіймали усіх трьох.
Спочатку били всіх трьох, ні про що не питаючи і не слухаючи.