Павлуша сказав мені іти звідси геть. Я пішов. І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою.
Погода була гарною, але настрій мій паршивий. По дорозі ще й бабу Мокрину зустрів. Вона говорила, що саме мене обрано, я не такий, як всі. Баба хрестилася, а у мене голова йшла обертом. Добре, що мене покликала сестричка Яришка. Вдома дід Варава поглянув на фото і сказав, що це просто хтось пожартував.
Розділ 9
Отець Гога
Мені вже хотілося, щоб історія з привидом була вигадкою. Особливо гнітила баба Мокрина з її розмовами. Церква була за чотири кілометри від нас, у Дідівщині. Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступником по нашому селу. Отця Георгія з легкої руки діда Салимона всі звали Гога.
Вдома до мене приходили і приходили хлопці, питали про привида. Нарешті я не витримав. Схопив удочки і втік у плавні.
Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Приїхав отець Гога. Він не починав розмов, як баба Мокрина. Розглянув мій улов, а потім поїхав. Дід сказав, що отець хотів води у радіатор машини залити. Дивно, на вулиці ж криниця стоїть. Ой, неспроста той Гога заїхав. І як він глянув на мене! І тепер піп Гога не одчепиться від мене.
Розділ 10
Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива
Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником. "Це ж він на весіллі перепив" – догадавсь я. Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота. І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав іти за ним. Повів мене в садок. Біля вуликів зупинився. Зі склепу враз у отворі з'явився… лелека. Так, виходить, не привид, а лелека. Я приглядаюсь і бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги. Я нічого не розумію, і раптом дід зриває з шиї свою голову і жбурляє в кущі. І тут я розумію, що дід Салимон – привид. А вулики – гроби. А в гробі лежить… Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима. Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… І прокидаюсь.
Розділ 11
Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Зранку мами з татом вже не було: пішли у поле. Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона.
Дід Салимон, баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно. Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають. Чекати довелося довгенько, бо балакали про весілля. Коли дід Салимон лишився один, я підійшов. Я запитав діда, чи позавчора уночі нічого не помічав дивного. І я сказав, що бачив з його садка привида на Горбушиній могилі. І показав фото. У цей час біля Карафольчиного городу стояла вся наша гоп компанія, навіть Павлуша з Гребенючкою. З хати вийшов племінник діда Салимона. Дід і племінник розглянули фото. Тоді дід сказав племіннику скинути сорочку, а малій дівчинці принести плічка. І тільки тут я збагнув, що вони сміються. Йой! Та це ж справді була сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду.
Всі хлопці почали реготати. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям. І я сміюсь, регочу разом з ними.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 12
Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг – Вороний. Солдати. "Восьмьорка"
Минуло кілька днів. Дощ періщив з ранку до ночі. Чомусь згадувався Павлуша. Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко. Я сів на велосипед, з розгону врізався в калюжі, виїхав за село і помчав польовою дорогою. У полі побачив солдатів. Солдатів і взагалі військових ми бачили часто. Кілометрів за п'ять від нас, за Дідівщиною, у лісі були військові табори, а далі, в степу, – артилерійський полігон. На полігоні проводили стрільбу, там не можна було ходити. У суботу солдати приходили до нас у клуб на танці. Нам подобалися Митя Іванов і Всеволод Підгайко. Вони були хлоп'якуваті і подібні до нас. Передражнювали своїх командирів, як ми вчителів, розказували, як хтось із них ходив у "самоволку". І весь час жартували й сміялися.
Проходячи повз мене, Митя Іванов підморгнув і всміхнувся. Я від радості ще швидше поїхав велосипедом, який я дуже любив і називав Вороним. На швидкості я заїхав у рівчак, ущерть залитий водою, і впав. Переднє колесо скрутилося у страшну спіраль "восьмьорку"!
Підняв я велосипед і потягнув до села. Вдома дід Варава взявся лагодити мого Вороного. Дід лаявся і чекав мого каяття. Коли я каявся, він робив для мене все на світі.
Розділ 13
Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нічого й не було. Раптом позаду почув дидиркання мотоцикла. Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і дав якийсь конверт. І одразу рвонув уперед.
Я глянув на конверт: "Яві Реню. (Цілком, таємно)". В листі писало, щоб я приходив о дев'ятнадцятій нуль-нуль до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою я мав взяти інструкцію, що робити. Лист був підписаний: "Г. П. Г."
До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механічно крутили педалі, а кермо само собою звертало у бік Вовчого лісу. І я незчувся, як був уже на узліссі. Вирішив поїхати у Дідівщину, купити льодяників фігурних, бо в нас таких не було.
По дорозі зустрів ще отця Гогу, який ладив свою машину і сказав мені якісь незрозумілі слова: "Темна вода во облацех". Я після такого подався назад у Васюківку.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 14
Вовчий ліс. Історія дота. Несподіванка
Ввечері поїхав до Вовчого лісу. Під час війни у Вовчому лісі точилися великі бої. Там багато окопів. А у старому дубняку на узвишші громадяться величезні брили зруйнованого доту. Біля доту перехрещувалися дороги на Дідівщину і Гарбузяни. Тут була дорога "глеканка", бо як їхати по ній возом, то на пеньках колеса глекають. У цьому доті троє наших бійців відбивалися від німців. Фашисти висадили дот в повітря. Але й розбитий, він вражав своєю силою і могутністю.
Біля руїн дота був вартовий. Він сказав, що зараз навчання, тому тут вештатись не можна. Сперечатися було ні до чого. Я вирішив непомітно проскочити, але він знову мене побачив.
Я поїхав ніби в бік села. Але од'їхавши, завернув у ліс і поповз до доту. Нарешті переді мною дот. Вартового не видно. Я повз заростями кропиви. Розсував кропиву просто своєю маківкою. Коли кропива торкалася шиї, мене всього пересмикувало. Але найбільше страждали мої великі відстовбурчені вуха. Проте я зціплював зуби і ліз, ліз, ліз. Та вартовий побачив мене. Ним виявився солдат Митя Іванов. Я вирішив нічого йому не казати.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Розділ 15
Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табір
Зненацька на дорозі загарчав мотоцикл і з'явився офіцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Я думав, чи не той, що дав листа. Він побачив мої червоні вуха, Іванов пояснив, що я ліз кропивою. Я брехав, що шукав гриби.
Старший лейтенант сказав, що я поїду з ним. Я думав, що мене везуть на якесь важливе спецзавдання. Але лейтенант зробив для мене лише екскурсію полігоном на мотоциклі. Дорогою офіцер показував мені клас тактики, спорт площадку, артилерійський парк.
Він говорив ламаною, мішаною мовою – половина слів українських, половина російських. Ми проїхали трохи далі, до їдальні. Перед нею стояла похідна кухня. На цьому "екскурсія" закінчилася. Мене привезли до доту назад. Мотоцикліст ще представився – старший лейтенант Пайчадзе. І більше нічого. Виходить, я їм таки не підійшов. Але чому в листі було сказано про амбразуру, про інструкції? Тоді, може, і Пайчадзе, і Іванов просто не в курсі справи? Тоді треба почекати. Я ліг на узліссі і почав чекати, поки спустять з вишки червоний прапор. Тоді можна буде піти до доту.
Розділ 16
Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб він мене бачив. Невідомий у вчительчиному саду. Хто це?
Почало сутеніти. Від села по дорозі хтось їхав велосипедом. То був Павлуша. І обличчя в нього було серйозне й заклопотане. Я подумав, що замість мене секретне завдання викликали виконувати Павлушу. Десь близько протріскотів мотоцикл. Може, це старший лейтенант Пайчадзе повіз Павлушу виконувати секретне військове завдання?
Поза городами та садками, щоб мене ніхто не бачив, я поїхав додому. Проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорівни і раптом помітив, що якийсь чолов'яга прокрадається у сутінках між деревами. Вгледівши мене, він враз присів, потім спритно шугонув у кущі й причаївся, ховаючись. Хто ж то такий? Галина Сидорівна живе удвох з мамою. Злодій абощо. Добра людина не стала б ховатися.
Я опинився біля воріт Галини Сидорівни. Погукав вчительку і голосно сказав, що до неї зараз прийдуть дядько Петро і дядько Микола. А сам шепнув, що в саду злодій. Учителька взяла серп, сокиру і електричний ліхтарик. Ми пішли у сад. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть замилувався нею. У саду не було нікого. Видно, злодій одразу дременув.
Розділ 17
Мене викликають до телефону. "Розслідування футбольної баталії". Нове Гребенюччине плаття. Зіпсований настрій
Зранку дід Варава збудив мене, бо кликали до телефону у сільраду. Дід боявся, що я чогось натворив. Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради.
По телефону мені сказали, якщо питатимуть, хто дзвонив, сказати – інспектор райвно Федорищенко, який хоче довідатися деякі факти про бійку на стадіоні тридцятого червня. Тоді голос сказав, що вчора я не зміг дістати інструкцію, операція на один-два дні відкладається. Потрібно слідкувати за щоглою біля школи. Коли на щоглі з'явиться білий прапорець, у той день о дев'ятнадцятій нуль-нуль піти до амбразури за інструкцією.