Вона була скорбна і була напрочуд гарна, саме розцвітала в пеклі.
Андрія повели в "брехалівку", і там він прочитав записочку: "Будь мужній! Тримайся! Любий!"
Далеко за північ Андрія забрали з "брехалівки".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Донець уже чекав на нього. Це була та сама кімната, де вони вперше познайомилися. Там Андрій помітив свої книжки. Очевидно, НКВД був того ж вечора у матері й забрав його бібліотеку й його архіви, що зберігалися вдома і що були вціліли після першого арешту. Донець розглядав книги Гр. Косинки, Хвильового, О. Близька. Потім наказав підписати протокол Великіна й Сергєєва. Крик Донця чомусь Андрія не лякав. Утерті, шаблонові фрази про "роздавлювання" тощо вже не діяли так на психіку, як перше. Все це було примітивно і страшенно банально, й Андрій починав розчаровуватися в Донцеві. Донець погрожував і не квапився від слів переходити до діла. Про Катерину і братів він не натякав.
Потім слідчий перейшов до іронії. Він питав, чи Андрій або хоч один в'язень пробував або бодай хоче пробувати підпиляти грати, зламати двері, вбити вартового?! А ще називаються повстанці. І ось саме тому їх треба муштрувати, нищити, душити, мучити. Аж поки вони почнуть пиляти грати або вбивати вартових. Донець сказав, що буде його мучити, поки не почне пиляти грати. Коли розмова не дала ніяких результатів, Донець взявся за старі методи.
В "брехалівці", куди Андрія вкидано після допитів, він випадково зустрів людину з того самого містечка, з якого походив Донець. Андрій детально розпитав усе про слідчого і тепер мав багато інформації, навіть про його коханок та про різні романтичні походеньки...
Запорізький кулак Донця і його чортячий сприт та енергія добивали Андрія фізично й морально... Якось до кімнати зайшов Фрей і з ним ще якийсь більший начальник. Андрій сказав, що давно знає Донця, що вони дійсно знайомі. А чому б Донцеві не бути знайомим з таким страшним "ворогом народу", як Андрій?! І це вирішило всю справу, бо ж самого лише знайомства з Андрієм та замовчування цього факту досить, щоб зламати кар'єру кому завгодно. Скінчилося все тим, що, сам не зчувшись як, Андрій "завербував" Донця, як свого "шефа й повелителя", що тепер б'є його й мучить, щоб мовчав. Звідки було Андрієві знати, що цілим НКВД саме трясла епідемія взаємонедовіри. Донця посадили.
Андрія відправили на Холодну гору. Після повороту у камеру ч. 12 Андрій знову зайняв своє місце в "президії", в кутку біля Миколи й Руденка. Штурмана вже не було – його десь забрали й не повертали більше. Зате в кутку був Андріїв джура – Санько Печенізький, чому Андрій зрадів, а ще більше зрадів Санько. З штрафної камери Санька перевели сюди тоді, як їх усіх розводили, а тут він зблизився із штурманом, з Миколою й Руденком. Санько вчився, бо був досі неписьменний. Він з батьками колись відбував покуту на далекій Печорі. Потрапив туди ще дитиною. Батьки померли, а Санько втік. Кілька разів сидів у тюрмі. Потім дістав 10 років, як кримінальний (за те, що, прибігши до рідного села, комусь там щось зробив, комусь там щось зіпсував, у тих, що так його ощасливили разом з батьками). Терміну не добув і втік. Приплентався до села, його впіймала місцева міліція при співучасті районового НКВД. І тепер він став політичний.
Якось Андрія взяли були на допит і, накрутивши нерви, того ж вечора привезли назад. Раніше ніж відвести до камери, тримали якийсь час у тюремній вартівні-канцелярії, де реєструють та виписують ордери на "людішек". Тут за спеціальною загорожею Андрій і чекав з групою таких, як сам, привезених в однім "вороні". І от він побачив там Донця і сказав йому: "Маєш нагоду пиляти грати... Будь ласка..." Донець дивився на нього якийсь час мовчки, пильно, а тоді промовив тихо: "Ех, ти!". Але це без злоби, а з якимсь чудним виразом. Більше вони не встигли нічого один одному сказати, їх розвели, але те "ех, ти!" лишилося на Андрієві, як болючий удар, нерозгаданий докір.
Якось у 12 камеру кинули колишнього слідчого на прізвище Барбаров. Багато людей впізнали свого мучителя, але повелися з ним дуже культурно. Його ніхто й пальцем не чіпав, не чіпав і словом. На нього люди лише поглядали, й від тих поглядів Барбаров втягав голову в плечі. Його втопили у параші, а черговому, що ніяк не міг повірити сказали, що Барбарову, мабуть, закрутилася голова… Перехилився... Ну й утопився... Ніхто з адміністрації навіть не поцікавився, що ж сталося з Барбаровим?
Андрій боявся, чи не сталося вже й з Донцем щось подібне. Одного дня Андрія завели до якогось набундюченого суб'єкта, який запропонував дати вичерпні дані про Донця й їхню співпрацю. Андрій категорично відмовився, а попросив улаштувати йому переслух знову в присутності Фрея й другого того начальника, що був присутній пам'ятної ночі. А крім того, на тім же переслухові дати йому очну ставку з Донцем. І там він викладе їм все як на лопаті.
На другий день Андрія забрав "Чорний ворон". За столом сидів Фрей, старший начальник і прокурор нагляду – ота худенька жіночка, що колись складала візит до камери 12-ї. Андрій зразу попросив відбути тут очну ставку з Донцем. За хвилину привели й Донця. І тоді Андрій сказав, що Донець його дуже мордував, тому він і вирішив його "завербувати". Оце й тільки. Він тільки показав, що достославна "вербовка" – то паскудна мерзость. Старший начальник закричав, що Андрій влаштував провокацію проти органів НКВД! Андрій зрозумів, що Донець вийде з халепи, сухий, а він, Андрій, заробив на цій усій "комерції" додаткову статтю. Андрієву статтю додаткову записали до протоколу. Потім покричали на нього. Обіцяли, що тепер вся його справа буде дуже швидко закінчена, і відправили назад на Холодну гору, щоб він там схаменувся нарешті перед кінцем.
Бували дні, коли в камері панувала нестерпна тривога, туга, загальна депресія, відчай. У такі дні збожеволів Гепнер і його забрали з камери. Одного разу хтось видерся на вікно й побачив жінок з вузликами. Він викрикнув, що то їхні матері, сестри. Вся камера кинулась до вікна. Раптом за мурами розітнулася стрілянина. Кілька куль з вискотом залетіли в камеру, копирснувши стелю. Вони їх розганяють багнетами!..
Андрій навчив Санька вірша, що його сам найбільше любив і пам'ятав із шкільної лави. То був вірш С. Руданського, у якому йшлося про те, як мати виряджала в світ та навчала свого сина, а потім виряджав і навчав його батько. Мати умовляла сина утікати від злиднів, іти в світ і там бути покірним, слухняним, згинатися перед сильними. Батько ж приказував бути гордим і мужнім і ні перед ким не гнути спини, нікому не уступати дороги, не стелитися під ноги.
У тюрмі посилився натиск, посилилося биття, погіршився режим. Завели якусь нову форму ізоляції переслухуваних та мордованих – вже немає "брехалівок", а є якісь "собачники" на одну людину. Камери, замість порожніти, наповнювалися, бо брали двох, а приводили п'ятьох. Багато привозили людей з районів. Відчувалося, що десь хтось безнадійно захекався, не встигає, квапиться, нервується, із шкіри вилазить, женучи конвейєр божевільним темпом.
Андрій беріг записочку від Катрі – таку малесеньку паперову гульку-горошинку, – і та горошинка стала для нього талісманом. Випадково по телеграфу Андрій довідався про Давида, який сидів у трійниках і... пішов на волю. Все витримав, і не розколовся, і пішов на волю. Це точно, бо Петровський дістав від Давида умовлену безіменну передачу – кілька хусточок і кілька шкарпеток. Одна хусточка синя й скраєчку надрізана. Це було знаком, що передача від Давида і що Давид на волі.
Андрієві призначили нового слідчого на прізвище Гордий. Чумак відразу побачив, що це простак: йому не потрібен був розум – він думав кулаками. Гордий, мабуть, мав окремі інструкції щодо Андрія. Він покричав на нього, стусонув кілька разів, а тоді намагався взяти Андрія розумом, вбачаючи в ньому круглого ідіота. Гордий питав про якогось Жгута, але Андрій не знав такого, хоч розумів, що ця людина відіграє в його справі, може, велику роль.
Збиваючи до непритомності й одливаючи водою, Гордий довів Андрія до такого стану, що аж сам злякався й похопився. Очевидно, він не мав санкції убивати до смерті, а мав наказ залишати трішки живим...
Потім Андрія передали іншому слідчому. І тут було завдано Андрієві удару. В самісіньке серце. Найбільшого й вирішального. Новий слідчий чемним і спокійним стомленим голосом поінформував, що бере справу тимчасово. Він не відрекомендував себе, не кричав, не похвалявся банальними ідіотичними формулами й тим випадав із стилю. Видно було, що йому все те, з чим він бабрається тут, безмежно набридло. Він спитав Андрія, чи він знайомий з матеріалами "діла". Андрій відповів, що не знайомий з документами і тоді слідчий показав донос в НКВД від Жгута, який повідомляв, що 16 серпня 1937 року до міста Н. повернувся Андрій –колишній близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калініна й других контрреволюціонерів, суджений колись і засланий, але не відбувший терміну. Андрій розглядав документ і раптом відігнув аркуш і побачив підпис брата – Миколи Чумака. Слідчий розсердився й забрав течку. Він ще показав лист Миколи до матері, писаний давно колись, з Далекого Сходу, з ОКДВА... Андрій здогадався, що йому показали лист, щоб підкреслити тотожність почерку. А ще показав якісь "добровільні свідчення", які були написані невідомим Андрієві почерком, але підписані Катрею. Це був власноручний підпис Катрі, лише трішки якийсь нервовий чи хапливий. А вже в самім низу було написано, що правдивість підпису підтверджують Сафигін, Великін і Сергєєв. Не було сумніву, що Катрин підпис тут опинився примусово і в жахливих обставинах.
Відправляючи Андрія "до камери", слідчий радив йому подумати. І Андрій думав. Думав про самогубство.
В камері ч. 12 був великий рух – багатьох забирали, ще більше приводили. Забирали людей здебільшого вночі і все з "вєщами", від чого камера перебувала весь час в стані тяжкої депресії. Микола, Руденко й Санько ще були.
На прогулянці Андрій знайшов маленький шматочок заліза, а в камері нагострив його, мов бритву.