В своїй половині камери телеграфом завідував Андрій. В другій – молодий грек. Найменше знали в'язні про тюрму на Раднаркомівській (тобто про тюрму при управлінні НКВД), бо там було багато таких камер, про які нічого не було відомо, й взагалі там зв'язок з камерами був неможливий. Люди взнавали про своїх сусідів камери, лише потрапивши в одну з міських тюрем, – на Холодну Гору, на Кінну, або на Тюремну, або в "брехалівку".
Про все почуте Андрій регулярно інформував камеру. Він уперто намагався дізнатися щось про жіночу камеру, пам'ятаючи прохання ад'ютанта командарма Дубового. Але тут було найслабше місце всемогутнього телеграфу – жіночої камери знайти не вдавалось. Її просто не було, а був окремий жіночий корпус.
Іноді на камеру нагло звалювався трус. Перший такий трус справив на Андрія прикре вражіння. Одного дня до камери ввалилися люди в білих халатах (під халатами були єжовські уніформи – це був екстра трус). Усіх в'язнів вигнали голяка з камери у льох. Саме там Андрій дістав шмат бляшаної смуги і сховав у черевик. Після трусу у камері був страшний розгардіяш. Всі арештантські пожитки, лахи, торби, вузли й пакунки було розпаковано, розтерзано й перемішано в дикий вінегрет. З вікон геть все поскидано на підлогу, повитягано із стін "приколки", на яких висів хліб, і той хліб валявся долі; позабирано всі мотузки й глечики, позабирано всі люльки, шахи та доміно, що їх в'язні не встигли поховати або зліквідувати. Треба було багато часу в'язням, щоб розплутати той хаос. Менші труси проводилися силами місцевої адміністрації й трохи в інший спосіб. В'язнів нікуди не виганяли, лише переганяли по камері.
Одного дня вкинули до камери кримінального. Це був 15-річний хлопчисько Сашко, який дуже боявся ворогів народу. З часом хлопчина переконався, що ці люди не страшні, і приєднався до Андрія і штурмана.
Однієї ночі Андрієві приснився дивний сон, у якому Нечаєва стала Катериною, і він її вбив. Того ж дня його завели в якусь камеру, де чекав Донець. Слідчий запитав Андрія, що ж він надумав. Андрій мовчав, а у відкритій течці побачив знайомий почерк. Донець став вимагати, щоб Андрій підписав "Протокол про закінчення слідства". Андрій відповів, що не підпише, поки не прочитає своє "діло". Донець зареготав і сказав, що дає ще трохи часу на роздуми. В цей час увійшов вартовий і покликав слідчого. Коли за ними зачинилися двері, Андрій кинувся до документів свого "діла" і впізнав на аркуші почерк Катерини. Він не зміг опанувати себе і хоч щось прочитати, лише підпис: "Катерина Бойко". А нижче другою рукою було підписано: "Начальник Н-ського райвідділу НКВД, майор О. Сафигін".
Донець повернувся і, нічого не добившись, наказав Андрієві добре подумати, бо в 12 камері він довго не сидітиме. У камері Андрій кілька днів думав, що ж робити.
Якось Миколі стало зовсім погано. Бракувало свіжого повітря, бо надворі вже було холодно, й вікна весь час були зачинені. Іщук сидів під вікном, вважав його своєю власністю і не дозволив відчинити. Штурман, Андрій, Микола і Сашко пішли в другу камеру і зайняли місце біля "президії". На щастя, конфлікту вдалося уникнути. тНа новому місці біля них було вікно, у вікні над щитком було видно латку неба. Тут же в кутку сидів старий Андріїв знайомий Руденко, і вони склали добру товариську групу. Недалеко лежав Гепнер, з яким Микола вів цікаві дискусії.
Часто в'язні співали, інколи цілою камерою. Співали пісні "Попід гаєм шлях-доріженька", "Зелений гай, пахуче поле", "Летіла зозуля, з поля на долину, "Суліко" (співали вірмени). Грек Металіді навіть створив справжній камерний хор і якось ввечері влаштував концерт.
Найбільш масовою й найбільш азартною грою була гра в кості на сірники. Раз на місяць всі, хто мав гроші й не мав заборони від слідчого користатися ними, діставали "лавочку". В числі купованих речей були й сірники, по кілька коробочок... В'язні навіть зуміли передавати на шнурочку сірники зі свого вікна у вікно нижчого поверху.
Якось по телеграфу передали новину, що ад'ютант маршала Дубового скінчив життя самогубством. Він знайшов під час походу до лазні великого іржавого цвяха й сховав у кишені, а в камері увігнав його в серце. В камері ч. 12 один теж хотів покінчити з життям: хотів задушитись лежачи. Але, на щастя, він занадто сильно дриґав ногами, і його витягли з петлі.
Одного разу приходив з начальником тюрми прокурор по надзору, щоб послухати скарги. Прокурором виявилася худенька, бліда жіночка з досить переляканим і безмежно розгубленим виглядом. В'язні почали жалітися: одного два роки не викликають, іншого катовано, ще іншому не дозволяють побачень з дітками. Це було якесь божевілля, люди пустились берега й у нестямі раптом осміліли, говорили всю свою безмежну трагедію. Люди навіть не чекали відповідей, вони просто хотіли, щоб їх чули. В'язні розуміли, що прокурор тут зовсім ні до чого, що це маріонетка, бо коли начальник почав питати кожного конкретно, чи його били, то отримав негативні відповіді.
Однієї ночі вкинуто до камери Карла Маркса. Він був у самих кальсонах і натільній сорочці. Люди, здавалося, божеволіли. На щастя, Гепнер упізнав, що це професор Н-ського Марксо-ленінського інституту. Був він надзвичайно подібний до К. Маркса, цей професор, а найбільше тієї подібності додавала типова його професорська поведінка – поведінка розсіяної, наївної людини, що нічого не знає, що в світі робиться поза його кабінетом. По кількох днях К. Маркса забрали на допит і привезли назад побитого. Потім на очах цілої камери обстригли йому розкішну шевелюру й бороду, й професор став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим дідком, подібним до Манєвича. З нього зроблено страшного ворога народу, й він з першого ж допиту геть все підтвердив і в усьому "признався".
Якось з камери забирали Сашка. Хлопець не хотів покидати цю камеру і кричав, що тут сидять невинні люди. Так Сашко з кримінальників став політичним.
Андрієві не спалося ночами. Він думав про Катерину, аж голова йому пухла від тих понурих, а часом божевільних дум. Одного разу до камери увірвались начальник тюрми, начальник караулу й два оперативники. Вони прийшли, бо Іщук повідомив їм, що Андрій має ніж, який зробив з тієї залізяки, що дістав. Забравши ніж, вони кинули Андрія у так звану "штрафну камеру". У тій камері була вогка цементова підлога, півморок, тмяна електрична лампка в стелі, брак будь-яких вікон і повнісінько півголих людей в лахмітті. У 12-й камері була переважно високоосвічена інтелігентна публіка, а тут – основна маса, це кримінальний елемент, злодії-рецидивісти, урки-професіонали. На диво, ніякої агресії з боку кримінальників не було. Староста камери дав Андрієві три мотузяних лапті, щоб він міг хоча б сісти на холодну підлогу. Ця камера називалася "штрафною" тому, що до неї вкидано всіх політичних в'язнів за дрібні провини. Але для тих, що перетерпіли слідство на Раднаркомівській, тут теж не було нічого особливо страшного. Життя в "штрафній" камері було дуже тяжке, порівняно з 12 камерою.
Андрій побачив цілу низку цікавих і оригінальних людей. Наприклад, Чернуха дуже гарно співав чистим баритоном. Чернуха мав більший авторитет, аніж староста камери. Він був королем камери, духовним її стовпом. І він нічого не робив, тільки співав і сміявся. Коли він сміявся, то Андрієві чомусь приходив на думку Байда-Вишневецький. На прохання старости Андрій влаштовував "літературні вечори" і таким чином став "народним артистом республіки". Він щодня що-небудь оповідав і щодня йому поступала додаткова пайка.
Одного дня до камери вкинуто нову людину. Це був середнього зросту похмурий парубійко, напівселянського, напівміського блатняцького типу. Звали його Санько Печенізький. Андрій ніби відчував, що він досить міцно увійде в його арештантську епопею. На другий день Андрій врятував Санькове життя, бо Санька вже майже добивали за вкрадену пайку. Після цього Санько прив'язався до Андрія і намагався йому допомагати: дижурити, замітати, носити парашу, отримував для нього хліб і баланду. Виявилося, що Санько – політичний, раніше був на Колимі.
Якось Чернуха співав пісню "Забудь мене, мене забудь..." Він співав тихенько, поклавши голову на руки, згорнені на колінах:
"Тобі зозуля навесні
Кувала щастя,
а мені
Вороння крякало сумне –
Забудь мене...
Забудь мене..."
Лише б він не співав. По тій пісні Андрій ліг ниць на цементову підлогу й мовчки пролежав до обіду. А в обід всю камеру почали геть розводити. Брали групами по кілька чоловік "з вещами" й геть.
Увечері Андрія повели до "Чорного ворона". Він був майже голий, та одягу йому не дали, хоч надворі був уже сніг. Його посадили в кабінку і чомусь не їхали. Когось ще ждали. Спочатку Андрій не помічав холоду, сидів занурений в свої думи, а потім почав мерзнути. Чути було, як біля машини хтось ходить сюди й туди, на одному місці, рипить сніг. Минуло ще багато часу, поки почулись жіночі голоси. В темряві відкрилися дверцята, й до Андрія посадили якусь жінку. Андрій хотів кашлянути або просто сказати, що це помилка, але стримався. Нехай. Жінку втиснуто до нього й замкнуто. Потім в другу кабінку... В дальшу... Напакували. Загудів мотор і машина рушила. Андрій заговорив до жінки, і раптом виявилося, що це Галя, його рідна сестра.
Мотор ревів несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дівочого плачу в одній з кабінок. Андрій обхопив сестрину голову й тамував плач її на своїх грудях. Галя сказала, що Катерина збожеволіла: спочатку сиділа у горішній камері, потім її відправили до лікарні... Вона багато витерпіла через Андрія. Галя передала записочку від Катерини. Записочку дівчина мала сховану десь у рубчиках одягу.
Тяжка гора сповзла з пліч: Катря не зрадниця, але ще страшнішим було те, що вона збожеволіла. Сестра встигла розповісти, що її саму обвинувачують в приналежності до повстанської організації, в терорі, про братів вона нічого не знала, а мати вмерла.
Машина стала. Як же ж здивувались аргати, побачивши, як з однієї кабінки вилізли зразу мужчина й дівчина! Зчинився цілий переполох. Допущено страшний обмах... Як же здивувався Андрій, побачивши сестру при світлі ліхтарів біля входу до тюрми! Це була уже доросла, сувора дівчина.